Коли число інфікованих коронавірусом в Україні перевалило за сорок тисяч, а в низці областей і районів навіть довелося повернутися до посилення карантину, якось ніяково писати про політичні події, що відбуваються не у нас, а в інших країнах. Але доводиться. На відміну від ві-русів, які у повітрі не літають, загрози, в тому числі загроза війни, поширюються світом миттєво.

БІЙТЕСЯ ПОДАРУНКІВ ВІД «РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ»

Більшість журналістів, аналітиків та експертів в усній і письмовій формах встигли висловитися про статтю президента Росії і про низку його інтерв’ю, присвячених 75-річчю перемоги над гітлерівською Німеччиною. Ніхто, звісно, не здивувався тезам щодо виправдання договору Молотова-Ріббентропа і протоколів про розподіл Європи. Або твердженням, що незалежні країни Балтії в 1940-у були «інкорпоровані» в СРСР з дотриманням міжнародного права з волі своїх народів. У тому чи іншому вигляді подібні твердження містилися в радянських підручниках до середини 80-х років минулого століття. Поряд з брехнею про те, що секретних протоколів до згаданого договору не існувало взагалі.

Справжньою новиною серед висловлювань (які безпосередньо не стосуються теми перемоги) можна вважати тільки одну. Вона прозвучала з вуст президента РФ у програмі «Москва. Путин. Кремль» на державному телеканалі «Россия-1». Це твердження, що республіки при створенні СРСР отримали величезну кількість російських земель і традиційних російських історичних територій. А після виходу з Радянського Союзу в 1990—1991 роках кожній з республік треба було виходити з тим, з чим вона прийшла, а не «тягнути із собою подарунки від російського народу». Цікаво, що Путін не назвав жодної з республік, які отримали такі подарунки. Тобто фактично оголосив про російські територіальні претензії всім сусідам Росії. І йдеться не про сфери впливу (з чим на Заході готові погодитися), а про перегляд кордонів.

Якщо це так, то ніщо не заважає найближчим часом в рамках «міжнародного права», як його розуміє Путін, подарунки відібрати, а надалі «інкорпорувати» їх до складу Росії, як у 2014 році зробили з Кримом. І не треба придумувати якийсь «казус беллі». Досить домовитися з партнерами, як Гітлер свого часу домовився в Мюнхені.

Ідея подібного договору, як то кажуть, витає в повітрі. «Угода століття» популярна не тільки в Кремлі, а й серед тих, кого Володимир Путін вважає ворогом своєї «цивілізації». Тобто у США. Якби не завадив корона-вірус та акції протесту в американських містах, Дональд Трамп домовився б з Володимиром Путіним, прибув би до Москви на парад і з георгіївською стрічкою на лацкані піджака сидів би під мавзолеєм.

Є підозра, до речі, що грандіозний парад на Красній площі задуманий був як декорація «Великої угоди». До неї готувалися по обидва боки океану. Вона мала охопити не тільки простір колишнього СРСР, а й увесь світ. Однак у сучасному світі, на відміну від світу «холодної війни», не все залежить від волі і бажань лідерів наддержав. На щастя чи на жаль — сказати важко.

Про те, що Росія перебуває у кільці ворогів, у Москві говорили з початку 1990-х. З часом це твердження перетворилося на аксіому. А ворогом став увесь світ. З точки зору господарів Кремля світоустрій слід переоблаштувати на нових політичних засадах. Старе (те, що виникло в результаті союзницьких відносин переможців у Другій світовій війні, в результаті створення ООН, а також на Ялтинській і Потсдамській конференціях) замінити новим, де місце СРСР займе Росія.

ГУЧНІ СЛОВА І РЕАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ

Організація Об’єднаних Націй, слід визнати, із самого початку погано виконувала функції з підтримання миру, а «Ялта» і «Потсдам» заклали в своїх рішеннях стільки потенцій-

них конфліктів, що вони в сукупності стали мінним полем. Пересуватися цим полем небезпечно, а уявляти, що після розпаду СРСР у відносинах між колишніми союзниками мін нема, — нерозважливо.

Ремонт політичної системи в світовому масштабі був би, звісно, бажаним. Але такий ремонт можливий лише в результаті великої війни. А мирний варіант — утопія. Хоча б тому, що домовлятися про нову «Ялту» нема з ким. США ще до приходу Трампа відмовлялися від ролі світового жандарма і сторожа демократії на глобусі, а час від часу робили це за інерцією у відповідь на антиамериканські настрої та акції терористів.

Тепер же гасло Трампа «Знову зробимо Америку великою!» означає повернення до ізоляціонізму, до небажання витрачати ресурси на наведення порядку там, де це не стосується американських інтересів. Утримувати, наприклад, величезний військовий контингент у ФРН (основного споживача російського газу) — марна трата грошей. А перекинути звідти частину військових до Польщі, котра купує скраплений газ у США, — виправдане рішення. У відносинах США з Ізраїлем та країнами Близького Сходу — та ж історія. Там, де справа стосується реальних інтересів, Вашингтон підтримує одну зі сторін реально. Де реальних інтересів нема або вони недостатні — широкомовні плани і гучні слова.

Виходячи з реальних інтересів, головним противником Сполучених Штатів Америки зараз є Китай. Небажання лідерів КНР іти на поступки у торговельній та фінансовій сферах викликає атаки американських законодавців в усіх напрямках. Від звинувачень у порушенні прав жителів Гонконгу до резолюцій Конгресу щодо «перевиховання» уйгурів у концтаборах. Те й інше — правда. Але правда і те, що новий торговий договір із КНР змусить американців забути про порушення прав людини.

Україна для Вашингтона — взагалі кістка в горлі. Президент Обама, щоб не дратувати Путіна, як міг, блокував поставки зброї в нашу країну. Президент Трамп хотів спочатку використати українські правоохоронні органи для участі в дискредитації свого конкурента, демократа Джозефа Байдена та його сина. Білий дім у 2019-у, як випливає з оприлюднених відомостей, гальмував уже узгоджені поставки зброї. Коли, крім скандалу, нічого з цієї затії не вийшло, Дональд Трамп про Україну забув, а українським напрямком в американській політиці зараз займаються чиновники і військові середнього рівня.

Це для нас не найгірший варіант. На середньому рівні укласти за рахунок України «Велику угоду» навряд чи вдасться.