Нинішні червень і липень позначені двома датами, пов’язаними з національно-визвольним рухом на Одещині. Це — 115-річчя повстання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» і 145-ліття від дня народження одного з ватажків цього повстання — Олександра Коваленка, єдиного офіцера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну і працював у морському департаменті УНР та Української держави.

27 липня 1875-го тоненький дитячий писк сповістив містечко Ромни Полтавської губернії про те, що в родині Коваленків на світ з’явилася нова людина — хлопчик, якому дали ім’я Сашко. Сусідки шептали його матері: «Бідна ви, бідна, ця дитина довго не житиме. Добре, що маєте ще трьох синів, як линочків». Але сталося так, що той слабенький Сашко на багато літ пережив своїх братів.

У 12 років батьки віддали його до реального училища, де навчався разом зі Степаном Тимошенком, у майбутньому відомим математиком і механіком, а також з майбутнім відомим фізиком Абрамом Йоффе. У своїх спогадах «На межі двох віків» Олександр Михайлович Коваленко згадував, що в училищі, як і по всіх інших школах, культивувався офіційний загальноросійський патріотизм, девізом якого було «Самодєржавіє, православіє і народность».

На літні канікули протягом трьох років Сашко їздив у село Базилівку Конотопського повіту, перебуваючи в родині братів Тимошенків — Степана, Сергія та Володимира. Старовинний Базилівський маєток колись належав гетьманові Дорошенку, а потім — нащадкам козака Гамалії. Все довкола сприяло пробудженню українського романтизму — і будинок у стилі козацького бароко, і величезний парк з алеями, ставками й долинами, і село, якого ще не встигла змінити «общерусская культура».

Перше зіткнення хлопця з великоросійським шовінізмом відбулося після зауваження вчителя: «На каком это безобразном жаргоне вы говорите?!». У відповідь на слова учня про те, що той «жаргон» є його рідною мовою, прозвучало: «Никакого особого «вашего» языка не существует, есть только русский язык, на котором вы и должны говорить!». Тоді Олександр із запалом прочитав педагогові цілу лекцію про Котляревського і Шевченка, про українську усну народну творчість, після чого той просто утік з класу. Ця подія освіжила спогади з раннього дитинства, коли за участь у конспіративному гуртку на початку 1880-х було заслано до Сибіру його старшу сестру. Зі спогадів матері Олександр дізнавався і про арешт батька в Києві під час похорону Тараса Шевченка.

Після закінчення училища, восени 1895 року, Олександр Коваленко вступає до Харківського технологічного інституту. Тут він знайомиться з Юрієм Коллардом, який «увесь час був пройнятий українською стихією». Не минуло й місяця, як юнаки заприятелювали. В кінці 1897-го Олександр Коваленко разом з Юрієм Коллардом стають членами конспіративного українського гуртка, очолюваного Дмитром Антоновичем, сином відомого київського професора-історика Володимира Антоновича. Із самого початку заснування гурток, який іноді ще називають «харківською Громадою», не мав якоїсь чітко окресленої програми. У поглядах на майбутнє України його учасники дотримувалися різних підходів — від автономістських до самостійницьких.

На той час по всій Україні та в інших частинах Російської імперії кількість подібних таємних товариств невпинно зростала. Вони з’являлися не лише у студентському середовищі, а й у гімназіях і навіть духовних семінаріях. За словами Олександра Коваленка, вже 1899 року «харківська Громада» налічувала понад тридцять членів. Серед новоприбулих були згодом відомі в Україні постаті: кооператор Боніфатій Камінський, генеральний секретар земельних справ першого українського уряду Борис Мартос, льотчик Левко Мацієвич, Михайло Русов, Гнат Хоткевич і Микола Міхновський. Невдовзі долучилися студент ветеринарії Олександр Кандиба (Олесь), майбутній співзасновник Союзу визволення України Андрій Жук, Микола Левицький та Олександр Бородай.

Наступного, 1899-го, по всій імперії відбувалися студентські протести. З початком року й аж до літніх канікул не припинялися такі масові зібрання, вуличні демонстрації та страйки і в Харкові. Це був перший подих революції. Багато членів харківської «Громади» стали на чолі цих виступів. Навесні було заарештовано Юрія Колларда і після кілька місяців ув’я-знення вислано з Харкова до Кобеляк. Декого, в тому числі й Олександра Коваленка, виключили з інституту і видали наказ покинути Харків за 24 години. На запрошення Колларда Коваленко приїздить до Кобеляк, де займається організацією драматичного гуртка. У вересні він повертається до Харкова, поновлюється в інституті й продовжує навчання.

Діяльність у «Громаді» вимагала дедалі більшого напруження й обережності. Сама собою напрошувалася думка про заснування політичної партії, придатнішої до проведення пропаганди, в тому числі й нелегальної, серед селян та робітників. Ініціативні збори Революційної Української Партії (РУПу) були скликані 29 січня 1900 року. Згодом, 26 лютого, студентська громада провела у Харкові шевченківське свято. Незважаючи на конспіративність, зібралося близько сотні осіб. Пройшло воно з великим піднесенням. Звучали реферати, промови, співи. Були представники від різних організацій: з Полтави —

П. Понятенко і С. Петлюра, з Одеси — І. Липа, від харківських «громадівців» — М. Міхновський. Під кінець свята Микола Міхновський виголосив промову на тему «Самостійна Україна», яку дуже схвально прийняли присутні, бо ж уперше прозвучало не тільки політичне, а й історичне та юридичне обґрунтування незалежності України.

Наступного року, перебуваючи на статистичних роботах у Лохвиці, Олександр Коваленко дізнається, що через студентський рух у технологічному інституті знову на невизначений час припинено навчання. Відтак вирішує разом з матір’ю поїхати до Севастополя. Там його соратник по РУПу Левко Мацієвич працював у військовому порту на будівництві крейсера «Очаков». Коли Коваленко з Мацієвичем роззнайомилися, то, підібравши перевірених людей, заснували гурток для пропаганди українського визвольного руху. Сестра Мацієвича, яка часто приїздила до Севастополя, привозила підпільну літературу.

Тим часом Олександр Коваленко влаштувався працювати військово-морським інженером у чорноморській ескадрі. «Добра платня, гарна уніформа, сам — молодий, гарний, ще й співає милозвучним тенором… Міг мати великий успіх у житті, міг зробити блискучу кар’єру — тільки сиди тихо і вірно служи «царю і отєчеству». А він, замість того щоб горнутись до пануючої верстви і шукати протекції, більшу увагу приділяв матросам, що здебільшого походили з України», — згадував про нього Борис Мартос.

Коли спалахнула революція 1905-го, вона захопила й Олександра Коваленка. Він брав участь у Союзі офіцерів — друзів народу, став навіть одним з його організаторів, виступав з промовами на мітингах у Севастополі. Історія ніби сама кликала його в перші лави революціонерів. Згодом сталася подія, яка знаменувала якісно новий етап у розвитку революції 1905—1907 років, а постать Олександра Коваленка була у ній винятковою.

У червні 1905-го панцерник «Князь Потемкин-Таврический» здійснив свій перший навчальний похід у море. На ньому проходив військову службу й офіцер-інженер Олександр Коваленко. На момент повстання це був новий бойовий корабель, але традиції на ньому панували старі, типові для флоту Російської імперії. Офіцери вже вкотре спробували нагодувати матросів борщем із червивим м’ясом. Але цього разу терпець «нижніх чинів» урвався. Про події на панцернику добре відомо навіть з радянських підручників історії. Але в тих підручниках замовчується, якого саме походження була переважна більшість екіпажу повсталого корабля.

Пропозицію очолити команду «Потьомкіна» Олександр Коваленко отримав від Панаса Матюшенка, який запевнив офіцера, що не тільки революційна група (комітет) ініціаторів повстання, а й весь екіпаж корабля бажають цього. «Перед революційним комітетом, зорганізованою групою, я дав пояснення, що беру участь у повстанні як член Української Революційної Партії і що тому хотів би, щоб цей революційний акт ставив своєю ціллю, разом з усуненням царського режиму, також визволення українського народу від поневолення національного й соціяльного. В тому, що того ж самого дня мене вибрано на голову революційного комітету, яким я незмінно лишився всі одинадцять днів повстання, я вбачав підтвердження, що революційний комітет погоджується з моїми поглядами, і пояснюю це тим, що величезна більшість матросів на «Потьомкіні», як, зрештою, взагалі, в усій Чорноморській фльоті, були українці».

Повагу й любов матросів Коваленко здобув добрим поводженням з ними, на відміну від інших офіцерів, яких команда ненавиділа. В перші дні повстання він лягає спати нероздягнений, а серед ночі обходить весь корабель, перевіряючи, чи все в порядку. Мабуть, під його впливом офіцерів з «Потьомкіна» та «Георгія Побєдоносця» відправили в Одесу на берег. Під час бомбардування Одеси Коваленко стояв на командному містку поруч з Матюшенком. До речі, напередодні обстрілу червоний прапор над панцерником був піднятий не як символ революції, а як сигнал-попередження про виконання стрільб. Такий прапор піднімали над стрільбищем і в час служби автора в радянському війську. Завдяки режисеру Сергієві Ейзенштейну червоний прапор став таким же міфом, як і розстріл одеситів на сходах Приморського бульвару.

Настає драматичний момент — наближення ескадри: 12 бойових кораблів із 150 гарматами та 48 міноносними апаратами. Адмірал має наказ: арештувати бунтівників або потопити їх разом з панцерником. «Потьомкін» здіймає бойовий прапор і на всіх парах з наведеними гарматами йде назустріч ескадрі. Але на ньому починається метушня, безладна біганина, гармаші покидають свої гармати... Натомість треба було показати себе в повній бойовій готовості, а можливо, й навіть вступити в бій. У цей рішучий момент Коваленко стає на сходи, що ведуть з нижньої палуби на верхню, і командує: «Всі на місця! Гармаші — до гармат!». Матроси, почувши впевнений наказ, одразу ж зайняли свої місця.

Олександр Михайлович згадував, що в якийсь момент, коли до них приєднався панцерник «Георгій Побєдоносець», він побачив Україну звільненою від вікового гніту, а за нею і Кавказ, Польщу та Фінляндію. Але зрада боцманів і кондукторів «Георгія Побєдоносця» спричинила серед команди «Потьомкіна» велику деморалізацію. З-поміж понад семи сотень матросів свідомих революціонерів було з 50. Більшість же, захопившись революційним виступом, при невдачі скоро охолола і зневірилася. Цей настрій використала опозиція, яка вимагала добиратися до Румунії. Революціонерам довелося погодитися, бо закінчувалися запаси палива і харчів, а сподівання поширити повстання на весь флот не здійснилося.

Підійшовши до Констанци, після переговорів з румунами 54 матроси повернулися на «Потьомкіні» до Севастополя, а Коваленко з більшістю залишилися в Румунії. Згодом частина «потьомкінців» виїхала до Північної та Південної Америки.

Після поразки повстання Олександр Коваленко живе у Швейцарії та Франції, викладає математику в середній школі, стає автором двох підручників. У 1915 — 1916 роках разом з В. Степанківським видає у Лозанні журнал «L’Ukraine». Мешкаючи в Парижі, разом з В. Винниченком засновує українську громаду. Він стає однією з найпомітніших постатей в українській політичній еміграції, бере участь у підготовці закордонних українських видань. Досконало вивчив кілька європейських мов, студіював там наукову літературу. Познайомився з Максимом Горьким. Письменник настільки був зачарований високою культурою українського революціонера, що запропонував опікуватися його сином.

Коли почалася Українська революція, Олександр Михайлович повертається на Батьківщину. Його призначають директором департаменту морської освіти в Міністерстві морських справ УНР. Обіймав цю посаду і за часів Гетьманату П. Скоропадського, але недовго: подав у відставку після того, як морський міністр Максимов заборонив у відомстві українську мову. Коваленка відрядили на південь, де завдяки його зусиллям 29 кораблів Чорноморського флоту підняли український прапор, у тому числі й колишній «Потьомкін», який в українському флоті отримав назву «Борець за свободу».

У добу Директорії Олександра Коваленка разом з делегацією відрядили до Ясс та Одеси на переговори з представниками Антанти. Так почалася його дипломатична служба. У 1919 році після виконання дипломатичних доручень у Румунії був призначений Директорією спочатку консулом у Стамбулі, а потім — першим секретарем Української дипломатичної місії в Парижі. У 1920-у брав участь в асамблеї Ліги націй як секретар української делегації.

У 1922 році Олександр Коваленко переїздить до Чехо-Словаччини на запрошення Української господарської академії (УГА). Там викладає вищу математику й опір матеріалів, стає доцентом теоретичної та прикладної механіки. Видавниче товариство при УГА друкує чотири його підручники з вищої математики і прикладної механіки. Це був колосальний внесок у розвиток української і світової наукової літератури того часу. Протягом двох років (1923—1925) Олександр Михайлович був деканом інженерного факультету, а якийсь час виконував обов’язки проректора академії.

Після ліквідації Української господарської академії її професура у 1932 році створила Український технічно-господарський інститут, який мав у своєму складі 87 українських науковців, у тому числі й професора О.М. Коваленка. У 1936-у УТГІ видав ще один його підручник — «Основи вищої математики». За наукові заслуги професорська рада УТГІ присвоїла йому звання почесного доктора.

У 1945 році Олександр Михайлович виїхав до Німеччини, а потім — до Швейцарії, де й мешкав аж до смерті. Жив з того, що доглядав за будинком, де розташовувалася міжнародна організація стандартизації. Пізніше друзі виклопотали йому пенсію у 250 швейцарських франків (прожитковий мінімум). Майже весь вік йому доводилося жити дуже скромно: чи студентом у Харкові, чи доцентом у Подєбрадах зі своєю старенькою матір’ю, чи тепер ось, на схилі літ.

Очевидці згадують, що Олександр Михайлович завжди був бадьорим, у дуже поважному віці щодня їздив на коні купатися на озеро, а взимку обливався холодною водою з криниці. Ще згадують про нього як про людину, котра винесла на еміграцію глибоке знання української мови, музики та побутових народних звичаїв. Вони залишилися для нього єдиною спадщиною з далекої Батьківщини на все життя.

Коли Олександрові Михайловичу було вже за 75 років, він потрапив у дорожню аварію — поламав два ребра. Після кількох місяців у лікарні видужав і працював далі, наче нічого й не сталося. Та в 1961-у трапилася ще одна біда — він, збираючи вишні, впав з висоти. Знову лікарня, знову видужав, але дуже ослаб, та ще й захворів на очі (катаракта). Переніс дві операції, та не витримало серце. Напередодні відходу ще читав газети і говорив про свої літературні плани, а вранці його знайшли у кріслі вже далеким від усяких турбот. Це сталося у Женеві 18 жовтня 1963 року.

Олександр Михайлович Коваленко, крім наукових праць, залишив і спогади про повстання на панцернику «Потьомкін», видані під псевдонімом Журбенко, а в 1939-у побачили світ його спомини «З минулого».