В Україні на початку 90-х років економічний базис було в значній мірі зрушено. Перехід від планової економіки вимагав впровадження певних заходів, серед яких — економічна лібералізація через зняття контролю над цінами та виробництвом і повне невтручання держави в управління та регулювання економіки. Все управління зводилось до якоїсь міфічної «невидимої руки», яка і повинна була управляти ринковими процесами.

Але ринок — це громадський інститут, відтак, результат людської діяльності. Як результат такого невтручання держави маємо:

— Україна стала постачальником зерна для інших країн;

— вартість імпорту продовольчих товарів порівняно з експортом перевищує від 1,6 до 14 разів за різними групами товарів (для групи зернових культур різниця складає 7,4 рази).

Ринок зерна є стратегічним аграрним ринком України, відіграє головну роль у забезпеченні національної продовольчої безпеки та розвитку сільського господарства багатьох регіонів. Тенденцією розвитку даного ринку є зростання обсягів виробництва зерна в індивідуальному секторі (з 2,8% в 1990 р. до 34,4 % в 2018 р.), представленому фермерськими і особистими селянськими господарствами, на фоні скорочення частки великих зерновиробників. У деяких регіонах, зокрема Одеському, частка індивідуального сектору (49,4 %) є вищою державного рівня (34,4 %). Це свідчить про вагому роль зернового ринку в розвитку економіки Одеського регіону та визначає необхідність вирішення проблем малих і середніх зерновиробників.

Науковцями інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України встановлено так званий логістичний «розрив» між сировинною ланкою, в якій господарюють дрібні виробники, і наступними (більш прибутковими) ланками переробки, розподілу та реалізації продукції. Слід зазначити, що в Україні та її регіонах практично всі логістичні ланцюги зернового ринку контролюються великими агрохолдингами та торговельними мережами. Трейдери, як власники 90% зерна, реалізованого агропідприємствами, визначають цінову політику на зерновому ринку, створюють бар’єри доступу первинних виробників до приватних елеваторів регіону. Як наслідок, дрібні аграрії витіснені у ринкову нішу виробництва низькодохідних, але соціально значимих зернових культур (жита, гречки, ячменю) для внутрішнього споживання. Водночас корпорації виробляють рентабельні культури (пшеницю та кукурудзу) для їх наступного експорту. Відтак, внутрішню продовольчу безпеку в Україні забезпечують не великі корпорації, а дрібні й середні зерновиробники, які несуть втрати від логістичного відторгнення від прибуткових ланок корпоративних ланцюгів зернового ринку.

Головним напрямом вирішення даної проблем є розбудова в регіонах України кооперативних логістичних ланцюгів, здатних конкурувати й взаємодіяти на рівноправних засадах з корпоративними ланцюгами зернового ринку. Сільськогосподарські кооперативи є найбільш поширеним у світі видом кооперативної форми діяльності. Європейські країни через кооперативи в аграрному секторі реалізують понад 60% усієї виробленої фермерами продукції, скандинавські — більше 80%; кооперативи Китаю і Японії реалізують понад 90% сільгосппродукції. В Україні станом на липень 2019 р. функціонує лише 41 зерновий обслуговуючий кооператив (5,6% від загальної кількості сільгоспкооперативів), через які реалізується не більше 1% зерна. Відтак, потенціал зернової кооперації в регіонах України залишається нереалізованим.

Науковцями інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України розроблено комплекс заходів щодо удосконалення інститутів (правового поля) та інституцій (функцій і взаємодій організацій) зернової кооперації в регіонах України. Врахувавши регіональні особливості зернового господарства Одеської області, науковцями обгрунтовано три напрями формування кооперативних ланцюгів:

— об’єднання індивідуальних виробників в обслуговуючі кооперативи, у складі яких функціонує кооперативний елеватор;

— створення зернових багатофункціональних кооперативів, зокрема круп’яної спеціалізації;

— розвиток органічних зернових кооперативів, що спеціалізуються на виробництві як органічного зерна, так і продуктів його переробки.

На базі авторського методичного підходу доведено ефективність функціонування кооперативних логістичних ланцюгів для суб’єктів індивідуального сектору зернового ринку.

Розбудова мережі кооперативних ланцюгів зернового ринку в регіонах України генеруватиме низку ефектів, а саме:

1. Економічний — зменшення логістичних витрат дрібних зерновиробників; узгодження внутрішнього попиту і пропозиції культур із заданими параметрами якості; зростання доходів і доданої вартості індивідуальних господарств; доступність державної підтримки для дрібних виробників; посилення конкуренції на зерновому ринку.

2. Соціальний — забезпечення зайнятості сільського населення; підвищення їх доходів; розвиток сільських територій.

3. Екологічний — зростання ефективності землекористування, родючості грунтів; виробництво високоякісної екологічно безпечної продукції для задоволення внутрішніх і зовнішніх потреб споживачів.

Держава повинна на початковому етапі стимулювати створення та розвиток багатофункціональних зернових кооперативів. Для цього фокус державної підтримки необхідно змістити на фінансове забезпечення будівництва й модернізації потужностей зі зберігання й переробки зерна індивідуальними господарствами на засадах: державно-приватного партнерства для будівництва кооперативних лінійних елеваторів; пільгового кредитування багатофункціональних кооперативів для будівництва і реконструкції виробничих об’єктів.

Таким чином, якщо і далі ми не будемо враховувати інтереси виробників та держави, а будемо слідувати стандартам, які нав’язує глобальний світ, то Україна навряд чи стане конкурентоспроможною державою. Ринок зерна, як гарант продовольчої й економічної безпеки, має бути регульований державою.

Оксана НіКіШИНА. Доктор економічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу ринкових механізмів та структур