Центром східноєвропейської політики останнім часом стала Білорусь. Там 9 серпня відбудуться вибори президента. Результат їх має велике значення не тільки для Білорусі, а й для суміжних держав.

Міняти професію Лукашенко

не збирається

Вибори президента, власне, уже йдуть повним ходом. Із 4 по 8 серпня на виборчих дільницях мають право голосувати громадяни, котрі не можуть з якихось причин з’явитися до виборчих урн у неділю. Документів, що обмежують право голосувати достроково, не передбачено. Це дає можливість виборчим комісіям маніпулювати цифрами явки і відкриває зелене світло фальсифікаціям.

Більше того, урни для голосування в присутності спостерігачів пломбуються тільки 4 серпня під час відкриття виборчих дільниць, а знімаються пломби 8 серпня, коли дострокове голосування завершується. У проміжку голови виборчкомів наприкінці дня заклеюють отвори в урнах особисто. Папером. І спробуй перевір кількість вкинутих бюлетенів. Під приводом обмежувальних заходів, пов’язаних з пандемією, кількість спостерігачів на дільницях обмежена. Три людини. А кандидують на пост президента п’ятеро. І чергувати в нічний час нема жодної можливості.

Є ще кілька деталей, які відкривають перед виборчими комісіями шлях для «творчості». І нема сумнівів, що комісії всіх рівнів зроблять усе, щоб «намалювати», як на дострокових, так і на недільних виборах, цифри, які влаштують Олександра Григоровича Лукашенка. Якщо у президента дах остаточно не поїхав, спущений ним зверху «результат всенародної підтримки» у підсумку виявиться меншим, ніж раніше, але для перемоги вистачить.

А як же багатотисячні мітинги на підтримку Світлани Тихановської, як же діяльність об’є-днаних штабів опозиційних кандидатів, запитаєте ви, як же думки політологів, які запевняють, що реальна підтримка чинного глави держави складає лише три відсотки від числа голосуючих? Якби голосували винятково користувачі соціальних мереж, то, можливо, підтримка Лукашенка була б навіть не три, а два з половиною відсотка. Але виборчі урни встановлені не в Фейсбуці. І голосують не тільки опозиційні політологи.

З багаторічного досвіду виборчих кампаній в Україні та в інших пострадянських республі-ках відомо, що чинного главу держави добровільно підтримує близько третини виборців. Вони вважають за краще знайоме зло злу незнайомому. Припустимо, за 26 років Олександр Григорович дістав усіх так, що число добровольців значно зменшилася. Але за повного контролю за виборчим процесом перекрити недобір легко. 10 серпня, мені здається, громадянам сусідньої країни належить зробити нелегкий вибір. Посилити форми протесту проти крадіжки своїх голосів чи змиритися, обмежившись демонстраціями, ходами і пікетами.

У першому випадку без чогось на зразок нашого Майдану не обійтися. Це розуміють як опозиціонери, так і сам Лукашенко. І готуються до негайного протистояння. Чоловіків призовного віку, не чекаючи остаточного підрахунку голосів, передбачається відправити на військові збори, а «в тилу», посилаючись на нову хвилю пандемії, за прикладом Росії, заборонити вуличні скупчення громадян.

На роздоріжжі

До речі, про Росію. Результатів виборів президента Білорусі там очікують з нетерпінням і страхом. До страху перед можливістю «кольорової революції» біля свого порогу додається страх перед перспективою зіткнення лоб до лоба двох крутих авторитетів — Лукашенка і Путіна. Через те, що два диктатори встигли посваритися публічно, Кремлю не вдалося виробити виразної політики на білоруському напрямку і проштовхнути свого кандидата. Залишилося чекати і діяти залежно від ситуації.

Інструкції чекати і бути напоготові, вочевидь, дали групі головорізів з ПВК Вагнера, закинутої наприкінці липня на територію «братньої держави». Але спецоперація провалилася, не встигнувши початися. Лукашенко ж напередодні виборів отримав козирну карту миротворця і захисника незалежності від російської агресії, яку розігруватиме під час наступного президентського терміну. Проблема обміну послами зі США, яка «висіла» впродовж тривалого часу, напередодні виборів дивним чином вирішилася, а Європарламент готовий прийняти резолюцію, що знімає з «миротворця» частину санкцій.

Цікаво, що на розіграш «бацьки» вже встигли купитися не тільки на Заході, а й в Україні. Повірили, що Олександр Григорович не на словах, а реально погодиться на екстрадицію в нашу країну терористів, які воювали у складі незаконних збройних формувань у Криму і на Донбасі. Президент Зеленський уже готовий включити цю тему до порядку денного візиту до Білорусі. Візит запланований на початок жовтня в рамках участі в третьому форумі регіонів двох країн. Очікується, що в заході візьме участь і Лукашенко.

Було б наївно вважати, що в Росії, склавши руки, стежитимуть за справжнім або театральним зміцненням білорусько-українських відносин. Екстрадиції своїх найманців в Україну і суду над ними в нашій державі Кремль категорично не допустить. А за повернення бо-йовиків ПВК Вагнера до Росії Путін змушений буде заплатити високу ціну. Швидше за все, не чіпати на перших порах Лукашенка і, можливо, підтримати його економічно.

Вигода «бацьки» зрозуміла. Але в чому вигода Зеленського, який, безсумнівно, одним з перших привітає Олександра Григоровича з успішним переобранням? Убезпечити кордони України з півночі не вдасться. Для широкомасштабної російської агресії не існує державних кордонів. Обсяг торгівлі Білорусі з Україною, якщо й виросте, то її масштаб, як і раніше, буде набагато менший за товарообіг з Росією. Хіба що нафту з Саудівської Аравії прокачають на північ українськими трубопроводами.

Як не крути, крім пропаганди, пов’язаної з перебуванням у столиці Білорусі Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України, ніякої вигоди для нашої країни нема. Та й та сумнівна. Пандемія не відступає. Стареньким Леонідові Кравчуку і Вітольдові Фокіну з представниками «тієї сторони» зручніше було б спілкуватися скайпом, дбаючи про здоров’я, не виходячи з власних квартир.

Володимира Зеленського, до речі, це міркування теж стосується.