Українське суспільство нині вельми розхитане, розділене та розсварене. Нема спільної визначености подальшого руху в майбутнє, не видно реальних шляхів досягнення миру, а найгірше — нема розуміння: нас навмисне розсварюють, а ми бездумно заковтуємо ці фахово розставлені гачки. І не видно цьому кінця.

Що ж розділяє нас усіх саме в той час, коли так потрібна згуртованість, зібраність, коли нам необхідна єдність — хоч слово це, направду, вже набило оскому від постійних заклинань упродовж багатьох років. Одні вважають, що це — питання мови. Але ні, не мова, українська чи російська, роз’єднує наше суспільство. Кожен спілкується, якою хоче, головне — щоб державна функціонувала повносило: у всіх держструктурах, в освіті, культурі та, власне, у всіх сферах суспільного життя, коли воно входить у контакт з громадянином.

Певна річ, хотілось би, щоб у повсякденному житті з нами спілкувалися українською. Але ж не хочуть, з різних причин, у тому числі й з принципу. Це нас, як то кажуть, ламали через коліно, змушуючи знати російську… Сьогодні неважко передбачити, що з наближенням місцевих виборів це питання знову провокативно вилізе у програмових обіцянках. Тож варто було б запобігти спекуляціям кандидатів на цьому так званому «мовному питанні» й навіть вислову цього не вживати, запропонувавши їм, скажімо, приєднатись до відповідного меморандуму, а можливо, що й на законодавчому рівні ухвалити якесь рішення.

І не церква розділяє нас — кожен ходить до свого храму. Але дуже важливо, щоби кожна без винятку конфесія переймалась лише духовністю своїх вірних, була для них чесним посередником у спілкуванні з Богом, виховувала парафіян у дусі любові до України. Якби ж то так! На жаль, ситуація у багатьох храмах якраз протилежна.

Не розділяє нас і ставлення до Другої світової та перемоги над нацизмом, до ОУН та УПА. Цілком очевидно, що всі названі вище й не названі причини штучно роздмухуються в країні.

Не ділить навіть прихильність до нинішнього чи попереднього президента: хто вміє дивитись і ще здатний думати, усе вже побачив і зрозумів, до чого ми дійшли і куди рухаємось.

Не можна сказати, що нас розділяє, наче ріка береги, потужний пропагандивний потік дезінформації, брехні та бруду з боку північно-східного сусіда, хоч багато хто і дивиться, і слухає, й приймає все те за чисту монету. І як їх переконати у протилежному? Якщо в людей нема мізків, якщо настільки вони зазомбовані, то тут уже, як мовиться, нема ради.

Й навіть ставлення до цієї нескінченної війни, до якої, здається, всі вже звикли і яка багатьох просто не цікавить, — навіть це не ділить нас, як ріка береги.

Що ж усе-таки розділяє сус-пі-льство, роблячи країну вельми уразливою, слабкою та беззахисною перед усіма внутрішніми та зовнішніми викликами, а передовсім — перед нахабним наступом «русского міра», під-тримуваного «п’ятою колоною»? Хворий цілим букетом різноманітних болячок державний організм не може успішно протиставитися цьому наступові. Не зорганізоване, незібране і не сконсолідоване суспільство не може одним поривом відірватися від північно-східного сусіда, вирватися з його цупких пазу-рів та утвердити себе як цілковиту окремішність… А до громадянського суспільства нам усе ще йти і йти…

Насправді, не в цих, названих вище, факторах потрібно шукати причин нашої роз’єднаности, розуміючи, що всі ці «проблеми» є надуманими, що вони штучно роздмухуються в країні. Наче острови любови в океані ненависти — бачимо прояви жертовної відданости українській ідеї на тлі байдужости, малоросійства, совковости, конформізму, які умістилися в одному понятті: ненависть, що океаном розлилася по всій країні. Якщо з байдужістю, апатією, сонливістю ще можна якось боротись, то совковість намертво, наче кліщ, вп’ялася в свідомість багатьох.

Любов і ненависть — цих два найсуттєвіших фактори, два найсильніших почуття, що керують людськими вчинками, гранично мобілізують або ж паралізують людську волю, енергію, спотворюють світобачення, — ось що впливає на згуртування суспільства, призводить до руйнацій у ньому, робить його з усіх боків незахищеним. А коли ще точніше сказати: невпинна боротьба між ними, яка суттєво зменшує суспільну енергію, забирає творчі сили. Незриме протистояння між ненавистю та любов’ю. Саме любов і ненависть, їх зіткнення, взаємна непримиренність спричиняють непоправні руйнації в нашому суспільстві.

Любов — у всіх її значеннях, на всіх рівнях — як найсвітліше, найчистіше людське почуття, найпозитивніша людська емоція — зазнала девальвацій і руйнувань, разом з тим, що звемо культурним рівнем нації. Передовсім — у суспільному житті, його моральних, ціннісних засадах. Та й не лише у цьому. Духовна сонливість, апатія, розчарування, байдужість, коли багатьом усе «всеравно», коли кожен запхався у свій куток, а дрібка найактивніших і найбільш непоступливих мусить сама домагатися правди, справедливости, боротися проти свавілля тощо, — усе це також складові цієї ненависти.

Так мало бачимо любови до рідної землі, до своєї держави, до України. До Незалежности, зрештою. І такий повсюди безмір ненависти, яка роз’їдає суспільство, відбирає енергію творення, підточує спромогу опору, як зовнішнім ворогам, так і внутрішнім — а цих, останніх, у країні подостатком.