29 років тому в Москві спробували змінити хід історії. З ініціативи голови КДБ СРСР Володимира Олександровича Крючкова, підтриманого керівництвом ЦК КПРС, були розроблені плани «стабілізації» обстановки в країні. Хоча країни фактично вже не існувало. Вона згнила зсередини. Розгортався і набирав сили парад суверенітетів, що перемістив реальну владу з центру в союзні республіки.

РЕВОЛЮЦІЯ БЕЗ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ

Ні президент СРСР Горбачов, ні будь-хто інший процес розпаду імперії не контролював. Спроби спертися на результат березневого референдуму про збереження СРСР і підготовка до укладення нового союзного договору не давали конкретних результатів. Залишалася єдина можливість — застосувати силу. Гниття, однак, зайшло так далеко, що силу застосувати не вдалося. Маразм сповна опанував вищим керівництвом Радянського Союзу.

Маючи підтримку генералітету і спецпідрозділів, готових виконувати накази, Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (завбачливо створений Горбачовим ще 28 березня 1991 року) не зміг запустити свої плани навіть у Москві. Судячи зі спогадів членів ГКЧП, коли в серпні настав час діяти, змовників зупинила не тільки перспектива пролити море крові перед Верховною Радою РРФСР, а й втрата кваліфікації. За час брежнєвського застою «кадри», що стояли біля керма держави, розучилися керувати і правильно оцінювати ситуацію.

Провал серпневого путчу, у підсумку, можна, мабуть, назвати революцією. Радянська імперія розвалилася остаточно і безповоротно. Однак роль революціонерів, включаючи Єльцина на танку, була невеликою. Перемогу над змовниками народ отримав майже як подарунок. І в доважок до подарунка, крім декоративних демократій, свобод і суверенітетів, переможці отримали новий правлячий клас — стару радянську номенклатуру.

Номенклатура протягом двадцяти дев’яти років змінювала забарвлення, пристосовувалася до обставин, об’єднувалася то з криміналом, то з чиновницькою або суддівською мафією. Але зберігала при цьому колишню суть — суть паразитів, що гальмують розвиток і живуть за рахунок пограбування держави і громадян. Єдиного способу позбавлення від паразитів не існує. Навіть перемога «кольорових революцій» у колишніх радянських республіках (в Україні таких «перемог» уже дві) не допомагає спекатися влади правлячого класу і його кругової поруки.

Залишається, щоправда, одна можливість. Сучасні тирани і диктатори (як і радянське керівництво епохи кінця) звикають до безкарності та комфорту, відриваються від реальності. Вони втрачають кваліфікацію і вміння керувати. Вони грубо фальсифікують результати виборів, спираються на голе насильство. За допомогою «космонавтів», озброєних водометами, кийками і світлошумовими гранатами, тирани сподіваються утримати владу.

Події в Білорусі показали: якщо утримають, то ненадовго. Зате в тупиковій ситуації спровокують справжню революцію. Не «кольорову», а соціальну. У процесі її розвитку «народні маси», які звикли до покори, швидко порозумніють, знайдуть лідерів і визначать цілі.

ЦІКАВЕ ДВОВЛАДДЯ

Підозрюю, що прощання зі спадщиною радянської влади не минеться безболісно. За позбавлення від тиранів і паразитів доведеться заплатити високу ціну, але це справа майбутнього. А поки що у сусідній країні панує ейфорія від ілюзорної мирної перемоги над Олександром Лукашенком. Координа-

ційна рада з шанованих людей висуває вимоги про проведення нових чесних виборів, а радикальні опозиціонери вимагають негайної передачі влади законно обраному президенту Світлані Тихановській.

На вуличному мітингу владу можна передати хоч сьогодні. А який толк? Вірність тирану досі зберігає керівництво КДБ, ОМОНу та інших спецпідрозділів. Армія також беззаперечно виконує накази, а чиновники (за небагатьма винятками) не поспішають переходити на бік народу, що переміг. В ізоляторах і в’язницях досі утримуються сотні затриманих на мітингах. Доля десятків досі невідома. У лікарнях з травмами різної тяжкості перебувають жертви кривавої бійні, а число померлих від побиттів зростає.

Жоден з білоруських силовиків, які віддали злочинні накази, жоден з виконавців цих наказів не притягнутий до відповідальності, не затриманий і не заарештований. А місця в катівнях, звідки випущені опозиціонери, «точково» заповнюються лідерами страйкуючих під-приємств і тими, хто активно протистоїть режиму Лукашенка. З іншого боку, на площах великих міст тривають мирні демонстрації під національними прапорами, а красиві дівчата біля урядових будівель обіймаються з охоронцями в шоломах. Цікаве двовладдя виходить в Білорусі, чи не так?

Ще цікавіше — як довго воно протримається. Наскільки швидко «бацька» відчує твердий ґрунт під ногами і, не соромлячись, почне наводити «порадок», як він його розуміє. Інавгурація Лукашенка, якщо вірити представнику білоруської ЦВК, відбудеться не пізніше, ніж через два місяці. Не пізніше, ніж через два місяці, визначиться і доля тих, хто стоїть на шляху диктатора.

За цей термін фігури на ша-хівниці розставлять по місцях, а партію, швидше за все, розіграють ті, хто задовго до 9 серпня рушив пішаків назустріч один одному. Як і в Україні перед початком Майдану, сценарій революції був частково написаний у Москві. Як і в Україні, кремлівські «гросмейстери» не змогли зазирнути далі дебюту. Й отримали важко розв’язувану задачу в мітельшпілі.

В Україні через захоплення територій (Криму і частини Донбасу), а також завдяки Мінським угодам виникла патова ситуація. Гра застопорилася, але партія Москвою не програна. Для Кремля, можна сказати, вона навіть закінчилася з перевагою — досягнення Революції Гідності за шість з половиною років у нашій країні реалізувати не вдалося.

Білоруський сценарій революції не передбачає нічиєї. Виграш для Кремля й особисто для Путіна означає інкорпорацію сусідньої країни в росі-йський політичний та економічний простір. І не має значення, чи погодиться на це Лукашенко, а чи на це підуть революціонери, які перемогли «бацьку». Головне — закінчити партію своєчасно і з найменшими затратами. «Мирне революційне двовладдя» для цього — відмінний інструмент.

Як і хто цим інструментом розпорядиться — скоро побачимо.