Національний природний парк «Тузлівські лимани» — чисте море, тринадцять озер-лиманів, багатокілометрова піщана коса і, передусім, пташине царство. У різні пори року орнітологи нараховують тут 258 видів птахів, з яких 53 належать до Червоної книги України.

Але пернаті — лише частина біорізноманіття національного парку. Сьогодні поговоримо про хижаків. Як ілюстрація — власний досвід автора, нічна пригода із шакалами під час самостійної мандрівки Тузлівською косою. Ось як це було.

Безхмарний день. Багато кілометрів уздовж моря йду пісками, людей не зустрічаю, найважчим у рюкзаку є запас води. Іноді спиняюсь, щоб скупатися. Вода прозора й лагідна, медуз нема. За день бачу лебедів, чапель, бакланів, качок і місцевих улюбленців — пеліканів. А ще — дельфінів, зовсім близько від берега. Знаходжу сухе рівне місце для нічлігу на березі озера Шагани, ставлю намет, милуюся червоним сонцем, яке зібралося спати, а далі, як у класика, «вечір — ніч».

Стою сам один на безлюдді, якого давно прагнув, під безкраїм синьо-чорним небом, щедро усіяним яскравими зорями. Повний місяць залив ніжним сяйвом величезне озеро та білий, з дрібних черепашок, берег. Ліхтарик не потрібен.

Море за кілометр від мене, його не видно. З-за очеретяних заростів та піщаних дюн долинає хлюпіт хвиль, що накочуються на берег. Що п’ять секунд спалахує вогник на Шаганському (Румунському) маяку. Вітерець доносить морські запахи, комарі не дошкуляють.

Незадовго до опівночі збираюся вкладатися в намет. І враз чую пронизливе виття. Близько! Не псяче і не монотонно-утробне вовче… Інше, особливе, ні на що не схоже. Шакали! При собі — складний ніж і… Божа воля.

Їх щонайменше троє, вони не разом, перегукуються. Перший мій переляк минає, переходячи в цікавість (згадую науку професора Івана Русєва, який переконує, що шакал не є небезпечним для людини). Хижа компанія збентежена. Кожен виконує свою складну партію: швидко — повільно — протяжно — пауза — голосно — тихо. «Співають» хором, потім — лише соліст, інші підвивають. Виття перетікає у плач немовляти, скавчання, що лоскоче нерви, тужливий гавкіт, звуки котячої оргії, жіноче голосіння й знову — то високе, то низьке виття. Хвилин за десять раптово всі змовкають — настає німа тиша. Скидалося на те, що «веселої» ніченьки мені не уникнути, але так їх і не побачив, і більше не почув.

Вночі прокидався від шурхоту, відганяв тривожні думки: «а якщо змія під намет залізе?», позирав на годинника — чи скоро розвидниться? Втома здолала, заснув міцно. Перед світанком качка-мама з каченятами походжала біля намету, бадьоро крякаючи до своєї малечі, а вони тоненько попискували у відповідь. Вирішив не турбувати пухнасте сімейство й знову заснув.

Сонце було високо, коли прокинувся. Сидів, смакував каву, заварену на газовому пальникові, дивився на озеро, спостерігав за зграями різних птахів, заздрив сам собі. Ставало гарячіше. Спакував наплічник, подякував цьому чудовому місцю, залишив його чистим і пішов піщаною стежиною поміж очеретами.

Шлях вивів на кордон «Тузлівська Амазонія», розташований поміж озерами Шагани та Малий Сасик. Здалеку видніється добротний дерев’яний будинок з сонячними батареями на зеленому даху та оглядовим майданчиком. Тиша, небо блакитне, день буде спекотним. За кількасот метрів у степу мирно пасуться мул Валет та осличка Дама — власність національного парку, читав про них у мережі, на світлинах бачив, а тут — наживо. Підходжу ближче до будинку — чи є люди? Чекати довго не доводиться — з господарської будівлі виходить черговий співробітник нацпарку, щойно він погодував двійко карликових камерунських кіз, які кордон також має на господарстві. Знайомимося. Василь Іванович, з місцевих, любить цей край і свою роботу. Не завжди вона безхмарна, бо ж протистояння з браконьєрами триває. Пан Василь дозволяє піднятися на вежу, з якої відкривається чудова панорама на обидва озера та косу, що розділяє лимани з морем.

Прощаємося з господарем. Він показує найкоротшу польову дорогу вздовж озера Малий Сасик до курорту Росєйка. Йду гарячим степом, до найближчого затінку далеко, оглядаюся, загадую бажання, щоб колись прийти сюди знову.

Та повернімося до наших шакалів. Шакал звичайний (Canis aureus) — вид родини псових (Canidae), ряду хижих. У стародавньому Єгипті був однією із найшанованіших тварин: бога Анубіса зображали з головою шакала. Римляни називали цього хижака «золотим собакою». Вживане у більшості європейських мов слово «шакал» запозичене з тюркського «чакал», є ще перське «шагал», яке перейшло із санскриту, де воно означає «той, що виє». В українській Вікіпедії в статті про шакала знаходимо цікаве: «У знаменитому дослідженні Яворницького згадується, що за часів Запо-різької Січі це був звичайний звір (називався чокалка) на території вольностей низових козаків». Однак чи справді тут ідеться про шакала — питання відкрите, адже поширеніше тлумачення слова «чокалка» — «особливо злий вовк». У фольклорі багатьох народів образ шакала — негативний. Зокрема, на мусульманському Сході слова «шакал», «син шакала», «донька шакала» є образливими. Подібний образ шакала Табакі змалював і Редьярд Кіплінг у знаменитій «Книзі джунглів».

Фахівці одностайні, що шакали з’явилися в Україні наприкінці 1990-х, прийшовши з Балкан. Першу особину на Одещині виявили 1998 року неподалік села Маяки. Живуть ці тварини в чагарниках і заростях очерету поблизу води.

Шакал — майже всеїдний мисливець і збирач. Він вправно полює, має чудовий нюх. У його раціоні — дрібні ссавці (миші, полівки, іноді зайці), птахи та їхні яйця, комахи (жуки і саранча), молюски, плазуни та земноводні (жаби, ящірки, вужі та інші змії), вміє ловити рибу на мілині. Окрім тваринної їжі, охоче споживає рослинну: злаки, фрукти, овочі, ягоди, баштанні культури (дині, кавуни, виноград, груші, ягоди глоду і калини, горіхи, помідори, огірки). Поїдаючи фрукти, овочі та ягоди, втамовує ще й спрагу.

Одні з основних кормів у меню шакалів — трупи загиблих тварин, харчові відходи на звалищах. Вони доїдають збитих на автошляхах собак, котів та дичину, порпаються на скотомогильниках. Важливо, що ці хижаки підбирають мертвих птахів, неживу рибу, викинутих на берег дельфінів.

«Я твердо переконаний, що там, де є шакали, там є і багато інших видів тварин, передусім — птахів. Шакал — важливий санітар у тих місцях, де він мешкає і разом з іншими наземними та пернатими хижаками підтримує природну екосистему в здоровому стані», — зазначає Іван Русєв, професор, доктор біологічних наук, начальник науково-дослідного відділу НПП «Тузлівські лимани».

І продовжує:

— Шакали моногамні, живуть парами понад 10 років, активні переважно в сутінках і вночі. День вони проводять у норах, які облаштовують у густих заростях. Виття шакала сплутати ні з чим не можна, воно нагадує плач дитини. Його несподіваний крик може злякати непідготовлену людину, яка опинилася вночі в місцях проживання цих тварин. Для дорослої здорової людини шакал не становить небезпеки, але в місцях, де його не переслідують, може поводити себе досить упевнено і близько підходити до людей.

Згадки про цю тварину зазвичай супроводжуються страхітливими історіями та небилицями, які періодично підігріваються деякими ласими до сенсацій ЗМІ. Ось характерні заголовки: «В Одеській області шакали напали на отару овець», «Як у фільмі жахів: село Базар’янку на Одещині тероризують шакали, хворі на сказ», «Атака шакалів в Tатарбунарському районі: хижаки знищують домашню птицю і худобу».

Шакал на вигляд схожий на вовка, але суттєво поступається йому в розмірах: він дещо нижчий на ногах, довжина тіла самця — 90 см, а маса не перевищує 15 кг, хоча в останніх упереджених репортажах декому ввижалося, що шакал важить аж 40 кг!

Наприкінці лютого цього року в деяких одеських медіа поширювалися інформації про те, що в Татарбунарському районі зафіксовано сказ: «25 лютого на одного з місцевих мешканців, А.Ш., просто біля будинку напав шакал і покусав за ноги. Коли сусіди закололи тварину вилами, а тушку відвезли на експертизу, Татарбунарська ветеринарна служба встановила, що тварина була хворою на сказ».

Але чи був сказ насправді? Іван Русєв пояснює: «Знаючи про фейковий характер публікацій, ми звернулися до Держпродспоживслужби із запитом на підтвердження інформації й отримали таку відповідь: «Відповідно до інформації Головного управління Держпродспоживслужби в Одеській області в 2019 році і протягом січня—лютого 2020 року на території Національного природного парку «Тузлівські лимани», розташованого на природоохоронній території Татарбунарського району Одеської області, неблагополучні пункти зі сказу тварин не реєструвалися».

Насправді «паніка» мисливців Татарбунарського району пов’язана з тим, що їм «руки сверблять» постріляти саме на заповідній території. Дивні ці мисливці. Якщо мешканці Базар’янки у репортажі скаржаться, що зграї шакалів нападають на домашніх тварин у межах села, то чому б тим мисливцям не влаштувати засідку впродовж кількох діб і відрегулювати чисельність? Тим паче, що в голови Татарбунарського районного товариства мисливців, колишнього начальника міліції, пана Друговіна є великий досвід засідок на шакала https://www.face-book.com/rusevivan/posts/515396851979745. Бо ж коли ми його впіймали на браконьєрстві на диких гусей, він давав поліції свідчення, що начебто полював на… шакалів (!?). Насправді мисливці різними шляхами добиваються одного — безкарно полювати на території національного парку.

На запитання, чи багато шакалів у національному парку, Іван Русєв відповів: «Чисельність чотирилапих шакалів у нашому НПП «Тузлівські лимани» невелика і вони не становлять такої небезпеки, як двоногі «шакали» з рушницями».

Володимир ГЕНИК.

P.S. Автор висловлює вдячність виконувачці обов’язків директора НПП «Тузлівські лимани» Ірині Вихристюк за консультацію, надану в підготовці матеріалу.

В.Г.

Шакала фотографував Іван РУСЄВ.