Україна впритул наближається до свого 30-річчя. Ми ще, безумовно, не можемо вважатися зрілою державою, але все ж не є і щойно утвореною спільнотою без традицій, історії, успіхів і прорахунків. Що має бути критерієм оцінювання? Випуск вугілля чи ковбаси? Обсяг ВВП? Кількість банків? Рівень інфляції?

На моє переконання, єдиним критерієм може бути життя населення: держава лише тоді є успішною, а її економіка ефективною, коли люди живуть довго, мають можливості вчитися і розвиватися, коли умови життя відповідають існуючим стандартам. Є безліч різних показників, що так чи інакше відображають психологічний клімат у суспільстві, але починати все ж таки треба з демографії.

Отже, скільки нас? На дату проведення референдуму щодо підтвердження Акта про незалежність України (1 грудня 1991 року) у нашій країні проживало 52 мільйони осіб. За цим показником новонароджена держава поступалася лише таким європейським гігантам, як Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія. Упродовж двох наступних років, завдяки потужному міграційному припливу з інших частин зруйнованого СРСР тих, хто мав хоч якісь зв’язки з Україною, чисельність населення нашої Батьківщини продовжувала зростати, сягнувши 1 січня 1993-го історичного максимуму — 52,2 мільйона осіб (природний убуток, тобто перевищення кількістю померлих чисельності народжених, вперше зафі-ксовано 1991 року — 39,1 тисячі осіб). Після цього почався закономірний спад, про який демографи попереджали ще у 1960-х, і наразі чисельність населення України становить лише 41,9 мільйона. Найбільші масштаби природного скорочення спостерігалися 2000-го — 373 тисячі, а 2019-го цей показник становив 272,3 тисячі осіб. Загалом же за роки незалежності в Україні померло на 7,3 мільйона більше, ніж народилося.

Далися взнаки і зниження народжуваності, і відсутність вагомих успіхів щодо покращення здоров’я та підвищення середньої тривалості життя, і масова еміграція, і, безперечно, анексія значної території.

Зниження народжуваності, притаманне чи не всім економічно розвиненим країнам, виявилося в Україні значно стрімкішим: якщо 1991 року пересічна українка за все своє життя народжувала 1,8 дитини (для бодай простого відтворення потрібно 2,1), то 2019-го — лише 1,2. Варто зауважити, що найнижчим цей показник був 2001 року — 1,1, не в голодних 1990-х, не на початку військового конфлікту, а в доволі спокійний період, коли вже спостерігалося економічне пожвавлення, почали зростати зайнятість і доходи. Загалом за роки незалежності в Україні народилося 13,2 мільйона дітей, але якщо 1991-го — 630,8 тисячі, то 2019-го — лише 308,8 тисячі.

Значно зріс вік матерів при народженні дитини: найбільше знизилася народжуваність серед наймолодших (до 25 років) жінок, а серед найстарших (після 40 років) відчутно (удвічі) підвищилася. Це говорить про більш відповідальне ставлення батьків до такого важливого рішення, з одного боку, і про розширення можливостей медицини — з іншого.

Про що свідчить хвилеподібний характер тенденцій народжуваності? Чи є він результатом лише поганої економічної ситуації та невпевненості у майбутньому? Частково так, але тільки частково. Насправді висока народжуваність спостерігається виключно у бідних країнах із низьким рівнем освіти населення. Чи можемо ми розраховувати на кардинальні зміни у найближчій перспективі? Ймовірно, завдяки підвищенню рівня життя, покращенню умов виховання дітей і підлітків, цілеспрямованій роботі щодо зміни репродуктивних і міграційних настанов, можна домогтися певного зростання рівня народжуваності: скажімо, за сприятливих умов пересічна жінка народжуватиме 1,6—1,7 дитини, але, скоріше за все, це максимально можливий результат.

Чи не найгострішою демографічною проблемою України є зависока смертність, передусім чоловіків працездатного віку. Середня очікувана тривалість життя в Україні — 72 роки 2019-го — є нижчою, ніж у середньому по земній кулі, та найнижчою в Європі. І хоча порівняно з 1991-м цей показник збільшився на 2,5 року, прогрес є відверто недостатнім. Якщо, наприклад, 1991-го середня очікувана тривалість життя українців і поляків була практично однаковою (в Україні була нижчою смертність дітей і підлітків, а в Польщі — осіб працездатного віку), то наразі різниця сягає п’яти років і, звісно, не на нашу користь. Українки живуть у середньому на шість, а українці — на 11 років менше, ніж у більшості країн Європи.

Різниця у тривалості життя чоловіків і жінок перевищує десять років (у 2000—2009 роках — 11), що не можна пояснити нічим іншим, як поширенням украй нездорового способу життя серед чоловіків. У результаті з кожної сотні 20-літніх чоловіків до 60 років в Україні не доживають 29, тоді як у сусідній Польщі — 18, а у Швеції або Швейцарії — сім.

На відміну від тенденцій народжуваності, розвиток смертності в Україні суперечить європейським і загалом світовим процесам, що є відображенням негараздів розвитку і відсутності комплексної цілеспрямованої політики формування здорової нації. Загалом за роки незалежності з життя пішли 20,4 мільйона українців, практично кожного року ця чисельність зменшувалася, хоча і ненабагато. Так, 1991-го померли 669,9 тисячі, 1995-го — 792,6 тисячі (абсолютний максимум), 2013-го (перед анексією Криму й частини Донбасу) — 662,4 тисячі, а 2019-го — 581,1 тисячі осіб.

Чи можна розраховувати на помітні зрушення внаслідок здійснення медичної реформи? Навряд чи. Потрібні дії у різних сферах суспільного і приватного життя. У принципі, з урахуванням величезних резервів зниження дочасної смертності, передусім чоловіків, можна очікувати, що українці в середньому житимуть 80—81 рік, як зараз європейці.

Стрімко зростає кількість українців, які працюють за кордоном. Масштабним цей процес був завжди. Ще задовго до формування незалежної Української держави звідси масово виїжджали працювати до Сибіру, Казахстану, Москви, і навряд чи істотно менше, ніж зараз, швидше за все, близько 2—2,5 мільйона осіб; значна частина поверталася, але вже після досягнення пенсійного віку. На сьогодні за кордоном працюють і навчаються близько 3—3,5 мільйона, дедалі частіше намагаючись залишитися там якщо не назавжди, то принаймні надовго.

Що спричиняє такі масштаби? По-перше, величезна відмінність у рівнях та якості життя: заробітки українських мігрантів за кордоном у рази перевищують місцеві, а реально розраховувати на зменшення кількості виїжджаючих можна тільки в тому разі, якщо в Україні зарплата становитиме 70—75% від тієї, яку можна отримувати в іншій країні. Та й умови життя (якість доріг, благоустрій поселень і будинків, облаштування місць відпочинку та можливості дозвілля) також не сприяють зниженню міграції.

По-друге, переважна частина українців традиційно вважають неправильним економічний, соціальний і політичний рух країни — цифри відрізняються в різних джерелах, але завжди йдеться про 60—70%.

По-третє, міграційні настанови стали своєрідною модою в українському суспільстві — гарним тоном вважається освіта дітей за кордоном, і не обов’язково у вищому навчальному закладі, часто йдеться про професійний коледж.

Чи можна докорінно змінити ситуацію, аби міграція бодай частково компенсувала природний убуток населення? Що стосується виїзду, то тільки шляхом наближення умов життя й занятості до тих, на які українці розраховують при виїзді за кордон.

Що стосується залучення до України іноземної робочої сили, то треба дуже ретельно формувати такого роду політику, не лише визначаючи квоти, а й приділяючи увагу адаптації іноземців до українського способу життя, українських традицій тощо.

Про що свідчить така негативна демографічна динаміка? Передусім про надзвичайно високу соціальну ціну перетворень. Чи могла вона бути нижчою або чи можна хоча б знизити її у майбутньому? Досвід Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Хорватії красномовно засвідчує наявність резервів, з одного боку, і прорахунків українського політикуму — з іншого.

Але й населення не має регулювати своє життя переважно методом від’їзду. Не всі жителі успішних країн досягли успіхів у своєму житті, але жодна успішна країна не реалізувалася б без успішної цілеспрямованої діяльності своїх громадян. Ми не станемо щасливими й успішними миттєво, потрібна щоденна копітка праця, але розраховувати на те, що за нас її виконуватиме хтось інший (іноземний інвестор, МВФ, НАТО, США чи ЄС, президент чи голова місцевої громади), також не варто.

Елла ЛІБАНОВА,

директорка Інституту демографії

та соціальних досліджень

ім. М.В. Птухи НАН України.

Джерело: https://zn.ua.