УКРАЇНЕЦЬ МИКОЛА ГРИЦАК ЗІБРАВ НАЙБІЛЬШЕ РЕГІОНАЛЬНИХ СЛІВ У СЛОВ’ЯНСЬКОМУ СВІТІ

Хто є українським словникарем №1? Ні, це не Борис Грінченко, який був укладачем чи не найславнішого «Словаря української мови» у чотирьох томах. До речі, над згаданим словником працювали десятки членів «Київської громади» протягом кількох десятиліть, а Грінченко впорядкував і надав йому завершеного вигляду.

Однак була в Україні людина, котра здійснила філологічний подвиг, який ніхто не те що в слов’янському світі, а й, можливо, у світовій лінгвістиці досі не повторив. Йдеться про Миколу Грицака (1908—1979), закарпатського самородка, який зібрав близько 250 тисяч діалектних слів із численним ілюстративним матеріалом — коломийками, загадками, піснями, приказками тощо.

Нині зустрічаються різні дивацтва: хто в яке хобі тільки не вдаряється. Микола Грицак із 18-річного віку, будучи студентом Ужгородської учительської семінарії, почав записувати народні словечка. Доля кидала його по всьому Закарпаттю. Він працював учителем, відтак директором школи, інспектором та начальником районного відділу освіти, викладачем кафедри української мови Ужгородського університету, зрештою, став просто пенсіонером, але свого дивного захоплення не залишав. Відтак сам зробив те, що під силу хіба що поважній науковій інституції. Зібраний ним матеріал перевищує досі найповніший академічний 11-томний «Словник української мови». Але їхня відмінність у тому, що словник Грицака представляє лексичне багатство лише однієї (!) україн-ської області.

Микола Грицак мав величезний життєвий досвід, адже народився ще в Угорському королівстві, здобув освіту і фах за Чехословаччини, пережив Карпатську Україну та гортіївську Угорщину (на час окупації, як справжній гуцул, закопав свої мовні скарби в землю) і помер уже в часи пізнього Брежнєва.

Усе життя, з дня на день, без вихідних і відпусток, він записував на карточки почуті слова і вносив їх до своєї картотеки. Потім передруковував на машинці у вигляді сторінок словника. Писав принципово олівцем, бо якось вимок під час зливи і записані чорнилами аркуші просто розтеклися. Розповідають, як колись опинився біля лісорубів, а заготовлені карточки закінчилися, то почав записувати слова на трісках.

Увесь простір його квартири був заставлений картотекою. Це була людина-місія, а, може, й манія, зважаючи на те, що саме вона керувала всіма його помислами.

Певна річ, що при такому несамовитому способі життя був майже аскетом, не вживав ні алкоголю, ні тютюну. Коли був директором школи в Буштині, одружився з учителькою-чешкою, яка була скерована на Закарпаття на роботу. Дружина Марія народила трьох синів, але жоден з них, на велику прикрість батьків-освітян, так і не здобув вищої освіти. Мабуть, тата вистачало лише на свої записи.

Закарпатські діалекти — одні з найсамобутніших в Україні. Вони можуть стати чудовим джерелом для поповнення української літературної мови, особливо коли її весь час підгризає, з одного боку, русифікація з потворною виразкою у вигляді суржику, а з другого — несеться вал англомовної хвилі. Тому праця Миколи Грицака має непересічне значення і через півстоліття по його смерті.

Втім, ця дивовижна людина вражала не тільки неймовірною працездатністю, а й непохитною стійкістю. Коли збагнув, що зібрав більше слів, ніж містять усі відомі досі українські словники, постало питання, що з цим робити. Були принаймні три реальні варіанти надрукувати цей словниковий масив. Але жоден так і не втілився в життя.

Спочатку запропонували видати бодай диференціальний словник (себто слова, які не зустрічаються в літературній мові). Вийшли би два грубезні томи, яких, українська діалектологія ще не мала. Але Грицак відмовився. «Або все, або нічого!» —відповів. Друкувати все — а це десятки томів одного словника — не могла собі дозволити навіть радянська планова економіка. Та й, зрештою, перед тим, як опублікувати карточки, треба було їх подати у вигляді словникових статей.

Грицак засів за цю каторжну роботу і за півтора десятка років підготував рукопис лише від літери «А» до «К», при цьому не перестаючи збирати нові слова, в тому числі й до згаданих букв. На думку професора Ужгородського університету Йосипа Дзендзелівського (до речі, випускника Одеського університету. — Прим. «ЧН»), який запросив до себе на кафедру Миколу Грицака, щоб лише упорядкувати його архів, одній людині потрібно 60 років безперервної праці.

Друга спроба видати словник Грицака була зроблена у 1960-х, коли чехословацькі україністи запропонували об’єднати його із словником Івана Панькевича, який теж збирав закарпатські слова протягом кількох десятиліть. У Чехословаччині мали намір видати цю велику працю, але період демократії невдовзі скінчився, а відтак «український буржуазний націоналіст», мовознавець Панькевич знову опинився під табу.

Та Грицак ні на що не зважав і далі пер свого плуга. Йосип Дзендзелівський розповідав, що коли відвідав його напівпаралізованого, з розладнаною мовою, в ужгородській лікарні, той і в такому стані лівою рукою записував слова від недужих сусідів.

Через хворобу не зміг Грицак і захистися, хоча дисертацію вже написав і була вона в українському мовознавстві по-справжньому піонерською — про історію українських діалектних словників. Підготував ще кілька діалектних словників — ботанічний, медичний, але вони так і не були видані. Якийсь чорний фатум носився над цією людиною з кременю!

Помирав Микола Грицак вдома, лежачи два роки у рідній хаті в селі Росішка на Рахівщині. Цей скромний, мовчазний, невибагливий до побуту чоловік за життя не зажив жодної слави, багатств чи втіхи від колосальної роботи. Помер на своїй щедрій ниві, так і не дочекавшись урожаю.

Третя спроба видати словник Грицака зродилася вже в часи перебудови, коли діалектне перестало бути архаїчним чи проскрибованим. Закарпатське обласне начальство кинулося до родини покійного лексикографа, але виявилося, що весь архів мовознавця щойно викупив Інститут мовознавства Академії наук України за великі на той час десять тисяч карбованців.

Й ось з ініціативи нинішнього директора Інституту української мови Павла Гриценка, який особисто займався перевезенням картотеки з Ужгорода, у 2017 році перший том «Матеріалів до словника україн-ських говірок Закарпатської області» Миколи Грицака нарешті побачив світ. Ошатне, майже 400-сторінкове видання, охоплює слова лише на перші дві літери — «А» і «Б». Другий том, ще більший обсягом, який включає слова на одну літеру «В», очікується до кінця цього року. Загалом таких томів може бути з десяток чи й більше. Небачені обшири в українському мовознавстві!

Місцеві сепаратисти одразу схопилися за працю Грицака як за вагомий аргумент існування окремої «русинської» мови. Хоча сам автор словника був свідомим українцем й інакше як діалектним зібраний матеріал не називав. Та й, погортавши виданий перший том, виразно бачиш український характер зібраного тут мовного багатства.

Ба більше, молодший брат лексикографа, 30-річний Андрій Грицак, директор місцевої школи, діяльний українець, був розстріляний у 1949 році енкаведистами за те, що переховувався у лісі.

«Бандерівцем» за духом був і Микола, який не тільки збирав народні слова, а й писав вірші українською літературною мовою, керував шкільними хорами, надбав унікальну колекцію вишивок та фольклору, яку досі нема кому впорядкувати.

Джерело: www.radiosvo-boda.org («Copyright © 2020 RFE/RL, Inc.

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа /Радіо Свобода»).