Учора, 2 вересня, своє 30-ліття відзначила «Придністровська молдавська республіка» — сепаратистський анклав на сході Республіки Молдова.

30 років для нової історії — солідний термін. За цей час у Молдові, як на правому, так і на лівому березі Дністра, виросли кілька поколінь, для яких розділена країна — це реальність.

28 років там нема бойових дій, придністровські товари продаються на європейських ринках під маркою Made in Moldova, представники придністровської адміністрації спокійно користуються кишинівським аеропортом для поїздок за кордон, а для пересічних громадян донедавна цілком звичайним було жити, скажімо, у Бендерах, а працювати в Кишиневі. Але при цьому реінтеграція країни виглядає питанням не менш далекої перспективи, ніж і десять, і двадцять років тому.

Для України Придністров’я та російські солдати на його території — не лише потенційна військова загроза. Заморожений придністровський конфлікт і російсько-українська війна, що триває, відрізняються початковими умовами виникнення, масштабами бойових дій і кількістю жертв. Однак є багато спільного, що дає можливість Україні дивитися на Молдову як у дзеркало, в якому вона може побачити окремі риси свого можливого майбутнього.

Нема сенсу описувати сам конфлікт, який триває вже 30 років. Для України набагато важливіші уроки, які вона може винести з молдовського досвіду.

Урок перший: бумеранг завжди повертається. У Молдові дотепер пам’ятають і про участь УНСО в бойових діях на боці придністровських сепаратистів, і про те, як через територію України в Придністров’я спокійно прибували козаки та інші «ихтамнеты». Аргумент про те, що бійці УНСО тоді «захищали» українців Придністров’я від «румунів», а потім у Грузії та Чечні воювали на «правильному» боці, критики не витримує. Факт залишається фактом.

Крім того, коли сьогодні виникають сумніви з приводу формули Штайнмаєра, не зайве згадати про план Ющенка 2005 року, в основі якого лежала ідея «демократизації» Придністров’я. Родзинкою плану була ідея «вільних і демократичних виборів» до Верховної Ради Придністров’я «як представницького органу придністровського регіону Республіки Молдова» під міжнародним контролем. Що, в підсумку, призвело б до міжнародної легітимізації придністровського керівництва.

Урок другий: Росія грає в довгу. 2003 року на світ з’явився «меморандум Козака» — план урегулювання придністровського конфлікту, названий на честь його автора. Того самого Дмитра Козака, який сьогодні є головним російським переговірником щодо «конфлікту на Донбасі» (він же й спецпредставник президента Росії з розвитку торговельно-економічних відносин із Республікою Молдова).

План цей передбачав трансформацію Молдови в «асиметричну федерацію», у якій Придністров’я та Гагаузія отримували право мати власні органи законодавчої, виконавчої та судової влади, Конституцію і законодавство, державну власність, самостійний бюджет і податкову систему, двомовне (російською та молдавською мовами) діловодство. А найголовніше – можливість блокувати на національному рівні не бажані для них законопроєкти та міжнародні договори. Крім нейтрального статусу, Молдова зобов’язувалася надати Росії право на розміщення російських військ на території Придністров’я строком на 20 років як гаранта врегулювання конфлікту. В підсумку під зовнішнім і внутрішнім тиском тодішній президент Молдови Володимир Воронін відмовився підписати цей документ, який мав поставити хрест на існуванні Молдови як суверенної держави.

Проте ідеї, запропоновані в «меморандумі Козака», не були забуті. Навпаки, в 2014–2015 роках їх озвучили російські маріонетки ОРДЛО, але вже як вимоги до України.

Росія не залишає надії «федералізувати» Україну, і не має значення, чи буде цей план точною копією «меморандуму Козака», чи його модернізованим варіантом, суть залишиться: з допомогою «республік» контролювати внутрішню та зовнішню політику України.

Урок третій: визнання росі-йських маріонеток стороною переговорів — це не тільки зняття відповідальності з Росії як країни-агресора, а й шлях у нікуди. Нагадаємо, що Угоду про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова було підписано 21 липня 1992 року президентами Росії та Молдови. Однак саме ця угода дала легітимне обґрунтування участі придністровської сторони як в Об’єднаній контрольній комісії, яка здійснює контроль над забезпеченням режиму безпеки, так і в складі військового миротворчого контингенту. За 28 років істотних змін не відбулося, попри заяви Кишинева про бажання змінити характер місії з військової на міжнародну цивільну.

Відтоді були підписані десятки угод у найрізноманітніших сферах і з найбільш благими намірами, створювалися та припиняли роботу комісії зі співробітництва, але замість зближення сталося тільки взаємне віддалення.

Урок четвертий: кожна узгоджена поступка стає відправною точкою для наступних переговорів. Не можна підписати документ, а потім зробити вигляд, що його не існує, або сказати: «Вибачте, ми передумали, давайте вважати, що нічого не було». Згадаємо, наприклад, настільки улюблений Тирасполем Московський меморандум 1997 року про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова та Придністров’ям, який дає Придністров’ю право «самостійно встановлювати та підтримувати міжнародні контакти в економічній, науково-технічній і культурній галузях, а в інших галузях — за згодою сторін».

Дуже багато протоколів і угод було підписано 2001 року, коли обраний президентом Молдови комуніст Володимир Воронін вирішив, що він зможе зробити те, що не вдалося його попередникам, — домовитися з придністровським лідером Ігорем Смирновим. Достатньо перелічити деякі з них: про гармонізацію податкового та митного законодавств, між військовими відомствами Республіки Молдова та Придністров’я про зміцнення заходів довіри, про додаткові заходи з підвищення ефективності взаємодії органів внутрішніх справ Республіки Молдова та Придністров’я. Зрозуміло, що більшість із них залишилися на папері й ніколи так і не були виконані. Але деякі, як, наприклад, Протокол про взаємне визнання на території Придністров’я та Республіки Молдова документів, що видаються компетентними органами сторін, часто використовуються Тирасполем у спорах із Кишиневом, зокрема у питанні про необхідність одержання жителями «ПМР» водійських посвідчень Молдови (хоча молдовські представники декларували вихід з цієї угоди).

Урок п’ятий: на державному рівні має бути сформульовано оцінку війни, ставлення до неї, а також визначено юридичний статус непідконтрольних територій. Задля справедливості варто зазначити, що Україні досі вдавалося уникати смислових пасток. У національному законодавстві й Крим, і ОРДЛО визначені як окуповані території, відповідальність за ситуацію в яких несе Росія як країна-окупант, а наявні там квазідержавні установи — як «окупаційні адміністрації».

У Молдові ставлення до Придністров’я складніше та заплутаніше. Є низка рішень Європейського Суду з прав людини, наприклад, «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», згідно з якими Росія визнається відповідальною за стан справ у Придністровському регіоні. Є також рішення Конституційного Суду від 2 травня 2017 року, де йдеться про «військову окупацію» частини території країни. Але на законодавчому рівні статус Придністров’я так і не визначено.

Урок шостий: малі кроки не вирішують великих проблем. В останнє десятиліття західні партнери Молдови здійснюють лояльну політику щодо Придністров’я. За рахунок економічних заходів, інфраструктурних проєктів, відкриття європейських ринків для придністровських товарів вони хочуть зробити європейський шлях привабливішим для Тирасполя й тим самим сприяти реінтеграції Молдови. Скажімо, у рамках підписаної Угоди про асоціацію Молдови з ЄС із 1 січня 2016 року мали закінчити дію автономні торговельні преференції для підприємств Придністров’я. Однак право безмитної торгівлі для придністровських під-приємств із ЄС збереглося. І сьогодні близько третини придністровського «експорту» припадає на Євросоюз, що дає сепаратистському анклаву додаткові валютні надходження. Однак будь-які спроби перейти до обговорення політичного статусу Придністров’я тираспольською адміністрацією блокуються.

Європейці вірять у діалог, людський розум і раціональність поведінки, що, на жаль, не завжди працює на пострадянському просторі. І якщо ЄС іноді тисне на Кишинів, щоб змусити його підписати той або інший протокол, то чи є впевненість, що завтра так само не тиснутимуть на Київ?

Такі основні придністровські уроки, які варто було б засвоїти Україні. Якщо, звичайно, є бажання не йти шляхом «придністровізації» та «миру за будь-яку ціну».

Артем ФИЛИПЕНКО,

політичний експерт, завідувач сектору досліджень південного регіону Національного інституту стратегічних досліджень.

Джерело: https://zn.ua.