«ВЗЯТТЯ ХРИСТА ПІД ВАРТУ» ДЛЯ ОДЕСИ — ТЕ САМЕ, ЩО «ДЖОКОНДА» ДЛЯ ПАРИЖА

Із вересневими днями пов’язано кілька пам’ятних подій, які так чи інакше стосуються славнозвісної картини Караваджо «Взяття Христа під варту» (1602?), викраденої з Одеського музею західного і східного мистецтва дванадцять років тому. За рік, також у вересні, світова громадськість відзначатиме 450-ліття від дня народження її автора — одного з найяскравіших італійських живописців епохи Бароко, «несподіваного й екстравагантного» Мікеланджело Мерізіда Караваджо (1571—1610). Наближення цієї дати відчувається і в Україні — знову актуалізувалася тема реставрації й повернення в Одесу знакового твору великого майстра, про що йшлося під час цьогорічної вересневої зустрічі Президента України з директором музею в нашому місті.

Минуло майже п’ять років з моменту публікації на сторінках «Дня» та «Чорноморських новин» інтерв’ю зі співробітниками одеського музею на цю тему, яке мало помітний резонанс.

У 2015-у Одеський музей західного і східного мистецтва очолив Ігор Пороник (на знімку), для якого питання повернення картини стало справою і професійного обов’язку, й честі. Ігор Борисович люб’язно погодився розповісти про ситуацію із шедевром Караваджо на даний момент.

— Нагадаю, що у ці дні 2010 року картина була передана на відповідальне зберігання до Національного науково-дослідного реставраційного центру України (ННДРЦУ). Фактично існувала заборона на її реставрацію як речового доказу під час судового провадження. Програма намічалася така: спочатку завершити судове розслідування (якому кінця-краю нема), а потім уже реставрувати полотно. Ми чимало часу й здоров’я витратили на те, щоб домогтися від суду можливості проведення реставраційних робіт паралельно із судовим процесом, адже існує експертний висновок про стан картини на момент її виявлення.

Зрештою, у березні 2018-го ННДРЦУ отримав дозвіл суду на проведення реставрації. Працівники реставраційного центру весь цей час не сиділи склавши руки — вони розробили детальну програму проведення необхідних заходів та робіт і, за сприятливих умов, відразу взялися за реставрацію картини.

— То справу гальмувала позиція судді?

— За ці десять років змінилося вже четверо суддів. Ситуація виявилася непростою. Щодо заборони на реставрацію рішення суду як такого не було, але без письмового дозволу цієї інстанції працівники ННДРЦУ на такі роботи не зважувалися. Після нашого інтенсивного бомбардування в різні інстанції — куди я тільки не писав! — у 2017 році змінився суддя, і, природно, процедура провадження. Виходить, потрібна була добра воля й пильна увага з боку громадськості, певний тиск, якщо хочете.

— Щодо звернень, будь ласка, конкретизуйте…

— Упродовж 2015—2018 років були звернення до генерального директора ННДРЦУ, голови Національного комітету ІСОМ — міжнародної музейної інституції, голови Музейної ради України, неод-норазово до голови та судді Подільського районного суду м. Києва та ін. Як уже мовилося, два роки тому такий дозвіл нарешті отримали. Це було навіть не рішення суду, а лист на ім’я генерального директора реставраційного центру.

— Можна стверджувати, що з Центром реставрації у цій ситуації виник ефект синергії…

— Так, безперечно, адже у більшості випадків наші позиції збігалися. Ми були присутніми на судових розглядах справи і висловлювали зацікавленість у пришвидшенні реставраційних робіт. Усі ці роки пошкоджений твір зберігався в належних умовах. Однак наш музейний реставратор Ольга Куцан висловлювала тривогу (яку ми поділяли) за стан твору, бо ж німецькі реставратори, з розрахунку на негайні роботи щодо порятунку шедевру, використовували синтетичні засоби для тимчасових наклеювань, пов’язаних з транспортуванням. Те, що пошкоджений твір лежить і його не чіпають, ще не означає, що з ним нічого не відбувається. Маю на увазі хімічні реакції ґрунту, фарби та лаку, стан дубльованого, вірогідно, у ХIХ сторіччі, полотна, яке на той час не було натягнуте на підрамник. Розумієте, твір Караваджо для нашого музею — те саме, як, наприклад, «Джоконда» для Лувру, і не лише для одеситів, а для України…

— На відміну від дублінського варіанту, одеська картина створена, як випливає з наявних фактів, раніше. Питання атрибуції залишається дражливою темою, хоча для нас її автентичність і більш раннє походження є достатньо доведеними. Про це свого часу говорили ваші попередники Людмила Сауленко і Володимир Островський…

— Наша програма дій трьохетапна: фізичне повернення викраденого артефакту, реставрація і повернення картини в Одесу та утвердження її доброго імені — донесення світові авторства Караваджо.

Людмила Лук’янівна була права, бо рентгенівські знімки показали багаторазові переписування полотна, напружені авторські пошуки композиції, ракурсів, на відміну від дублінської живописної версії. Із 1600 року Караваджо на певному етапі вдавався до гравірування на полотні, які є на нашому шедеврі. На це вказують і хіміко-технологічні дослідження використаного полотна, пігментів та фарб. Також не секрет, що старі майстри робили авторські повтори своїх найвдаліших робіт. Не переконлива й версія, що наш твір є пізнішою копією Джованні ді Аталли на замовлення власника картини, рідного брата Кіріако Маттеї — Аструбале. Адже, згідно зі найденим у «бухгалтерській книзі» записом, ді Аталла отримав лише 12 скудо, яких навіть не вистачило б на дорогі фарби, необхідні для написання картини такого розміру.

— Наскільки відомо, у питанні атрибуції полотна ви вийшли на новий рівень…

— У нас, на відміну від колег з Дубліна, встановилися партнерські стосунки з італійськими фахівцями. Зокрема, доктором мистецтвознавства університету Феррари Наталією Чечиковою, реставратором та істориком, професором Джулією Сільвією Гія, професором, нині директором Galleria Borghese Франческою Каппелетті, провідним експертом творчості Караваджо (галерея має одну з найбільших колекцій його творів; при ній діє неурядова установа — CARAVAGGIO RESEARCH PROJECT — Інститут Караваджо. — В.К.). У 2009-у пані Джулія була задіяна в програмі «400 років без Караваджо», в результаті чого ґрунтовно досліджено більше 20 робіт майстра. Ці напрацювання лягли в основу двотомного видання, яке містить наукову базу для атрибуції нововиявлених творів Караваджо. Кілька примірників цього видання подаровано українській стороні.

У липні 2019 року названі фахівці відвідали реставраційний центр у Києві. Зазначу, що Джулія Гія і Наталія Чечикова є авторками глибоко аргументованої наукової статті «Lastoria del presunto Caravaggio di Odessa in restauro a Kiev», яка розвінчує міф про «несправжність» нашої картини. Адже до 1990 року, тобто моменту виявлення головним хранителем Національної галереї Ірландії Серджіо Бенедетті варіанту цієї картини Караваджо, ніхто не ставив під сумнів автентичність нашого експонату.

Не так давно тема участі італійських фахівців у дослідженні картини «Взяття Христа під варту» була предметом розмови під час зустрічі з послом Італії в Україні, нашим другом паном Давіде ла Чечілія. Після закінчення реставрації та повернення картини в музей італійські спеціалісти готові надати можливість виставити і досліджувати твір в Італії. Більше того, італійці були готові взятися за реставрацію пошкодженої картини, однак виникла делікатна ситуація, адже наші реставратори вже працювали з роботою Караваджо у 2006 році й центр має спеціалістів відповідного рівня. Зазначу, що й італійські гості, зокрема Джулія Гія, високо оцінили роботу наших реставраторів та умови (окремо обладнане приміщення), в яких перебуває картина. Центр існує вже 80 років! Крім того, і це перше, ще діє заборона на вивезення артефакту. Відтак цю ідею відкинули.

— Та обставина, що ситуація з твором італійського майстра різко змінилася на краще, — це вияв політичної волі чи логічність багаторічних напрацювань?

— У декого виникла підозра, що реставрацію «підганяють під дату». Це нісенітниця, бо ми не будемо на шкоду картині прискорювати цей процес. Завершення реставрації має узгоджуватися з технологією процесу. Основна, трудомістка робота була виконана ще в липні минулого року. І ще рік попереду, тому є час для проведення реставрації без порушення технології.

Зазначу, що згаданий візит італійців до Києва і хід реставрації є темою №1 у музейних колах, і не тільки України. Успішне поновлення одного з видатних творів Мікеланджело Мірізі да Караваджо, 450-ліття якого світова громадськість відзначатиме наступного року, є предметом престижу для нашої країни, її гідного перебування у європейській культурній спільноті. Більше того, коли у 2018-у ми виставили в Мілані нашого Хальса, то отримали від італійських колег пропозицію експонувати «Взяття Христа під варту» у 2021-у, під час наступної імпрези з нагоди ювілею Караваджо.

— Просування у цьому питанні є результатом колективних зусиль на різних рівнях?

— Так, безумовно. Хотів би подякувати насамперед голові Одеської обласної державної адміністрації Максимові Куцому, начальникові управління культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини ОДА Олені Олійник та голові опікунської ради музею Юрієву Маслову за доведення пріоритетності цього питання до представників вищих ешелонів влади.