Винесена в заголовок фраза з радянського кінофільму «Біле сонце пустелі» досі актуальна. Її згадують щоразу, коли важко або неможливо пояснити політичні події на території колишньої імперії, застосувати до них європейські шаблони зразка «диктатура», «автократія», «демократія».

Війна і влада.

Де тонко, там і рветься

Коли ж справа доходить до зміни влади в нових державах або воєн між ними у «гарячих точках», треба відкидати не тільки шаблони, а й уявлення про будь-які закономірності. Зовнішня схожість картин в певних випадках тільки заважає.

Наприклад, з моменту збройного нападу Росії на Україну та окупації наших територій, не припиняються спроби порівняти нашу ситуацію з війнами в Придністров’ї та в Нагірному Карабасі. Однак причини для цих двох воєн (на відміну від агресії Росії в 2014 році) виникли ще до розвалу СРСР, до укладення принципових угод у Біловезькій пущі та в Алма-Аті про розподіл територій по адміністративних кордонах. Іншими словами «замороження» було єдиним способом вирішити завдання. Перев’язати рани, а вже потім їх заліковувати.

У Нагірному Карабасі рану не вдалося навіть перев’язати. Впродовж тридцяти років постійні зіткнення з людськими втратами і дві повномасштабні війни перетворили «гарячу точку» в осередок постійної напруги на Південному Кавказі. А Мінська група країн ОБСЄ щодо Нагірного Карабаху (співголови — Росія, Франція і США) за три десятиліття не зуміла навіть толком розібратися з проблемою. Нині, у розпалі війни, призначені два раунди переговорів, у Женеві та в Москві. Але вже відомо, що представники Вірменії та Азербайджану відмовилися розмовляти безпосередньо один з одним.

До важливих новин тижня, що минає, крім продовження воєнних дій на Кавказі, слід віднести і державний переворот у Киргизії, який стався у ніч з понеділка на вівторок. Тут теж не обійтися без порівнянь та аналогій з Україною. Причому, цими порівняннями широко користуються недоброзичливці нашої країни.

У російських засобах масової пропаганди давно обговорюється тема походження і розвитку демократії в колишніх республіках СРСР, яким нібито більше підходять авторитаризм і диктатура. Винятки, на думку росій-ських мудреців, становлять країни, культурно розділені по регіонах. Такі, як Україна і Киргизія. Суперництво еліт заходу і сходу України, а також півночі і півдня Киргизії начебто створюють умови для регулярної зміни влади. А зміна влади, з-поміж іншого, для демократій необхідна.

Частина правди в таких твердженнях, звісно, є. Але частина невелика. Українські олігархи заходу і сходу, скажімо, у відстоюванні своїх інтересів демонструють повну єдність і на культурні відмінності їм наплювати.

У Киргизії, де досі домінує класичний феодалізм, а добробут населення пов’язаний з приналежністю до родових кланів півночі або півдня, — справа інша. Там зміна влади йшла практично з тією ж частотою, як в Україні, але відбувалася через порушення балансу впливу південних або північних феодалів. Президентів скидали, прем’єрів заарештовували і садили в тюрми.

Не революція, не переворот,

а проста зміна влади

Чинний президент Киргизії Сооронбай Жеенбеков — жорсткий представник південних феодалів. Після обрання його першочерговою турботою стало створення ручного парламенту (нам в Україні це добре знайоме). Він хотів «покінчити з корупцією», а заодно зміцнити свою владу і провести закони, спрямовані на закріплення власності за феодалами півдня. Виборчу кампанію до парламенту проводили, як то кажуть, без білих рукавичок. Депутатами в результаті стали представники двох партій. І обидві партії — «південні». Баланс кланів, таким чином, був грубо і безцеремонно порушений.

Називати революцією те, що сталося в Бішкеку, навряд чи варто. Але і на класичний державний переворот не дуже схоже. У взятті натовпом будівлі парламенту і президентського палацу брали участь чинні силовики. Вони ж, виконуючи вимоги «повстанців», випустили із СІЗО засуджених чиновників, включаючи колишніх президента і прем’єра.

Практично відразу після розгрому Центральна виборча комісія (та сама, що проводила вибори) анулювала їх результати і призначила нові. Безсумнівно, що баланс «північ-південь» незабаром буде відновлений. Хоча Жеенбекова не скинули. Він залишається чинним президентом. Отже «демократія» стала гуманнішою. А киргизька «революція», як і «переворот», імовірно, завершилися.

У Росії, де кольорових революцій бояться, як чорт ладану, влада на Киргизький майдан не зреагувала. І це зрозуміло. Усі президенти Киргизстану, і чинний, і повалені, займали пропутінську позицію і, як правило, у зовнішній політиці слідували у фарватері Кремля, а один з повалених, Аскар Акаєв, живе у Москві постійно.

Зате в середовищі опозиційних до Путіна лібералів панувало радісне збудження. А як же! Уже котрий місяць у Мінську і Хабаровську протестувальники гуляють з плакатами і прапорами, а в Бішкеку за один день народ переміг. Диво. А дива ніякого нема. У поліцейських державах, таких, як Росія і Білорусь, влада належить тим, у кого зброя і водомети. Навіть якщо мільйон неорганізованих і неозброєних громадян вийде на вулицю — диктаторам ні холодно, ні жарко. В Україні, до речі, в 2014 році Майдан переміг після того, як на кулі «Беркута» повсталі почали відповідати булижниками і кулями.

Війни, які диктатори вели і ведуть на руїнах колишньої імперії та в усьому світі, автократію всередині їх країн тільки зміцнюють. Володимир Путін надув свій авторитет за рахунок нападу на Грузію та Україну, за рахунок війни в Сирії та в Лівії. Олександр Лукашенко, поки не отримав підтримки від Путіна, готовий був напасти на Литву і на Польщу. Не виключено, що президент Ільхам Алієв на хвилі патріотизму і битви за Нагірний Карабах спробує розширити свою й без того величезну владу в Азербайджані.

У разі початку Великої війни за Донбас і Крим нашу країну теж очікує зміцнення влади. Одна надія, що тридцять років не минули намарно. Щеплення свободою український народ після Майдану, здається, витримав і диктатурою навряд чи захворіє.