У Львові в рамках форуму Via Carpatia нагородили цьогорічного лауреата Премії імені Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння та внесок у розвиток регіонів». Ним став соціолог, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, головний редактор видавництва «Дух і Літера», член виконавчої ради Українського ПЕН Леонід Фінберг (детальніше про подію можна прочитати тут: pen.org.ua).

На церемонії нагородження лауреат виголосив промову, в якій — і біль, і радість за стан української літератури та культури загалом, і впевненість у невідворотності нашої перемоги.

Поштовхом для теми мого виступу стали слова однієї з найкращих українських перекладачок, яка в розмові зі мною сказала: «Ця нещасна україн-ська література». Я дуже гостро сприйняв ці слова, бо вважаю, що, попри всі проблеми, україн-ська література і — більш широко — українська культура ще ніколи не були на такому підйомі, як останні десятиліття.

Сьогодні в сотнях українських видавництв щорічно друкується десятки тисяч книг художньої літератури, дитячої, книг з історії, філософії, культурології тощо. Для порівняння, у радянські 70-80-ті всього було в рази менше, я вже не кажу про якість видань. Маємо письменників, які є в ряду провідних у світі. Досить назвати знакові імена Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Оксани Забужко. Ми вільно читаємо українською світову літературу, яку перекладаємо з десятків мов. Тільки у видавництві «Дух і Літера» маємо переклади з французької, німецької, польської, чеської, литовської, словацької, японської, давньояпонської, китайської, івриту, їдишу.

Пам’ятаємо великих українських перекладачів — Миколу Лукаша, Євгена Поповича, Григорія Кочура, Михайла Москаленка, Мара Пінчевського, Анатоля Перепадю та інших, які втримали українську культуру на своїх плечах, коли цензурою та лещатами соцреалізму калічили й убивали письменників. Проте сьогодні ми маємо співмірних їм наших сучасників, які озвучили українською велетнів світової культури — Умберто Еко, Башевіса Зінґера, Пауля Целана, Чеслава Мілоша, Бруно Шульца та багатьох інших. Чимало з них нагороджено міжнародними преміями як найкращих пререкладачів.

Маємо високу українську поезію. Дякувати Богові, з нами Ліна Костенко, Ігор Калинець, Маріан-на Кіяновська, Борис Херсонський.

Я докладно зупинився на художній літературі, але є ще й найвищого ґатунку книги українських істориків, філософів, культурологів. Тексти Сергія Плохія, Ярослава Грицака, Наталі Яковенко читають у провідних країнах світу. На черзі тексти Олени Стяжкіної, Тамари Вронської, Владислава та Людмили Гриневичів…

Аналогічно можна представити тексти філософів (Володимира Єрмоленка, Андрія Баумейстера), мистецтвознавців (Дмитра Горбачова, Віти Сусак). Українські кінематографісти знову стали відомі світові. Маємо нагороди найавторитетніших міжнародних фестивалів, у тому числі Каннського, Берлінського. Імена Романа Балаяна, Сергія Буковського, Ахтема Сеітаблаєва відомі у світі. Знають і наших видатних театральних режисерів — Влада Троїцького, Сергія Маслобойщикова, Дмитра Богомазова…

Окрім творів мистецтва, про які я говорив раніше, за останні десятиліття було створено певні механізми культури, яких не існувало раніше. Відбулися і стали авторитетними недержавні, але не менш впливові премії: імені Василя Стуса, часопису «Ї», імені Юрія Шевельо-ва, імені Георгія Ґонгадзе та низка інших. На мою думку, дуже важливо, що відбувся в новій якості Український ПЕН, авторитет якого дозволив нам провести 2017 року Міжнародний ПЕН-Конгрес у Львові; розвинулися книгарні «Є», що стали потужною мережею українських книгарень, відбулися і стали потужними інформаційними джерелами чимало електронних видань («Збруч», «Лівий Берег», «Українська правда»); виходять високої якості паперові часописи («Український тиждень», «Країна», газета «День»). Це, безумовно, наші здобутки. Дуже важливо, щоб ми не недооцінювали того, що зроблено. Порівнюймо перш за все з тим, що було у нас вчора, а після того — з тим, що є навкруги, у світі.

Запитаймо себе: чи знаємо ми про ці досягнення української культури? Боюся, що знаємо набагато гірше, аніж повинні були б. Це незнання, помножене на радянські стереотипи та ворожу пропаганду, нав’язує нам відчуття нашої неповноцінності, меншовартості. Хотів тут акцентувати не так на зовнішніх впливах, як на нашій відповідальності за це. Якщо в сорокамільйонній країні ми за рік продаємо до п’ятисот примірників своїх найкращих книжок, то щось не так із нами. Окремо хочу звернути увагу на представлення культури в інформаційних мас-медіа. Її практично нема на телевізійних каналах, де переважно розповідають про політичні новини, але чимало місця займають розповіді про катастрофи, вбивства тощо. Є, звісно, винятки із цього правила, наприклад, радіо «Культура», але їх зовсім небагато.

Досвід останніх років нагадав нам, що частка освічених людей, які поділяють цінності особистості, важливість ефективної правової системи в країні, цінність державної незалежності, не така вже й висока (25% у країні). Може, й в інших країнах не більше, проте далеко не всі мають сусіда, який грає м’язами з ядерними боєголовками на наших кордонах, та й державу ми будуємо після десятиліть комуністичної системи та колоніального статусу.

На мою думку, у нас нема іншого шляху, як ставати сильнішими. Ми показали, що можемо бути сильними, коли влада нас дістає — наші Майдани безпрецедентні в європейській історії останніх років. Ми продемонстрували світові неагресивний, без вандалізму, спротив владам, які ігнорують наші цивілізаційні цінності. У критичні моменти історії ми навчилися боротися й перемагати, але чи вміємо ми перемагати в неекстримальних ситуаціях, у будні? Так, безумовно, це інколи складніше, але конче необхідно.

Що треба робити? «Вписуватися у впливові кола», — як рекомендував великий львів’янин Станіслав Єжи Лєц, чи формувати їх, як пропоную я. Ми повинні створювати та розбудовувати впливові спільноти,

об’єднуватися у потужні, не залежні від влади асоціації та

об’єднання, які здатні відстоювати свої інтереси. Об’єднання істориків та філософів, кінематографістів, літераторів тощо. Є чимало таких спільнот, але вони, здебільшого, формальні та немічні, а мали б стати потужними і впливовими. Ресурси для цього можна і треба знаходити. Досвід багатьох, у тому числі і наш, доводить, що це можливо. Коронавірус показав, що великі конференції можна проводити за мінімальні кошти — Zoom не занадто дорогий. Видання текстів, особливо в електронному форматі, теж реальне. Часто не вистачає ініціативи, волі й у кінцевому рахунку — персональної відповідальності (вибачте за пафос) за спільноту, культуру, націю, за своє майбутнє та майбутнє своїх дітей.

Я не спрощую ситуацію, я підписуюся під словами Наталки Сняданко: «Ми зафіксовані на невдачах, недоліках, прорахунках. Ми підсвідомо очікуємо провалу, бо кількість травм у нашому індивідуальному та історичному досвіді суттєво перевищує кількість перемог, здобутків…». Усе так, але є й інше: силу нам надає адекватне розуміння історії, якнайглибше осмислення викликів сьогодення та прогнозування майбутнього.

Розмірковуючи про історію, дослухаймося до Віталія Пономарьова: «Сьогодні українці різного етнічного походження знову захищають від мороку зі Сходу і себе, і нездатний боронитися Захід… На одне із джерел такої сили вказує старовинна козацька шабля. На її клинку напис: «Вьрность земль и преданіямъ». Ідеться про землю-історичний простір, в якому людність поступово формувалася в етнос, а за тим — у модерну націю. Свою землю українська людність виплекала впродовж не одного століття, розбудовуючи на ній міста, муруючи храми та фортеці, толокою зводячи хати… На цій землі вона розвивала власні та засвоювала запозичені форми громадянської спільності — міське віче, церковний собор, козацьке коло, ремісничий цех, інтелектуальний гурток, православне братство. Тут вона закладала підвалини своєї свободи: міське самоуправління, золоті шляхетські й козацькі права та вольності, автономія університетів, вільнодумство.

Цю землю українська спільнота багато разів обороняла від зневолення, знедолення, знеособлення, від втрати пам’яті, мови та історичної суб’єктності. Тривале і безперервне перебування на цій землі сформувало досвід осілості української людності переказами, традиціями, цінностями, культурою. Цей досвід закарбований в її історичній пам’яті, закодований в культурних надбаннях, які визначають відмінність від інших. Під впливом цього досвіду в української спільноти формувалися гідність та індивідуалізм, відчуття духовної єдності, потяг до свободи та прихильність до приватності, уявлення про себе та своє місце у земному просторі та в історичному часі, про межі свого та чужого. Цей досвід у разі навали нападників навчив оборонятися, битися замість коритися, вмирати замість капітулювати». Осягнімо масштабність цього фундаменту!

Але повернуся до відповіді на питання про те, що допоможе нам знайти сили для перемог над негативними тенденціями та викликами сучасності. Для мене особисто важливе осмислення життя людей, які долали межі людських можливостей, — Тараса Шевченка, Василя Стуса, Зеєва Жаботинського, Омеляна Ковча, Осипа Мандельштама, Ольгерта Бочковського, Євгена Сверстюка… Вони вже канонізовані. Але є й наші сучасники, до текстів яких варто прислухатися.

Процитую отця Бориса Ґудзяка: «Уявлення про себе, про своє місце у земному просторі та в історичному часі, про межі свого та чужого дуже важливі. Наша сила у стосунках. Не просто у тобі чи в мені. Вона росте між нами. Вона міжособиста. Вона божественна і водночас людська. Треба побачити і зрозуміти силу і могутність як співпрацю, як солідарність, як дар».

Переможемо — іншого шляху у нас нема!