Щоразу, коли буваю в Києві, неодмінно заношу в Інститут української мови НАНУ один-два примірники «Чорноморки». Бо знаю, що цій патріотичній газеті «переднього краю» завжди радий директор інституту професор Павло Гриценко. Та воно й не дивно, адже відомий філолог і сам родом з півдня Одещини – у дитинстві був мешканцем найпівденнішої точки українського етнічного масиву. Це якщо не брати до уваги Кубань, звісно. Але ж Кубань і Ставропілля не входять до складу України, а от Придунав’я входить. Тож Павло Гриценко — постать досить символічна.

Цього ж разу я застав у кабінеті вченого ще й колоритну людину у чорній вишиванці. Зовнішність ніби й не місцева, скоріше — людина з Кавказу, а от українська мова гостя — ідеальна, практично без акценту. Хто ж він? Виявилося, що це азербайджанець Ельхан Нур Губадли. Павло Юхимович з гордістю показує йому фундаментальну книгу – «Загальнослов’янський лінгвістичний атлас, до створення якого причетний і він сам, і його колеги (на знімку). Ельхан гортає сторінки атласу зі знанням справи. Не чуже це для нього! Таку ж велику увагу виявляє і до подарованих мною «Чорноморських новин».

Звідки ж узявся цей дружній до нас азербайджанець? Як з’ясовується, до мовного успіху колишнього мешканця Карабаху опосередковано причетний сам… В’ячеслав Чорновіл.

Про це ми з Ельханом поговорили того ж дня за кавою.

Почав він з роз’яснення:

— Якось, ще в Азербайджані, я почув від старого сусіда, антирадянщика і «ворога народу», таку настанову. Є два типи українців: звичайні та «бандери». Коли будеш в Україні, дружи з останніми. Це дуже серйозні хлопці. Вони наш табір тримали в руках і були дуже справедливими. Зрозуміло, що я, відмінник радянської школи, в ці слова не дуже й повірив, адже нас навчали, що Бандера — націоналіст і терорист. Та ось прийшов 1983-й. Декан нашого факультету оголосив, що одна із груп (тобто моя) має проходити практику у Львові — на кафедрі електропроменевих та фотоелектронних приладів на базі науково-виробничого об’єднання «Кінескоп». Раптово пів групи «захворіло», однокашники знайшли різні причини, щоб до Львова не їхати. На моє запитання «Чому так?» староста групи відповів: там бандерівці ходять з автоматами і розстрілюють тих, хто не розмовляє українською. Зрозуміло, що після такого пояснення я теж був застережений. Але сподівався, мені вибачать, що я не українець і не володію українською… До того ж, ніхто мене не питав, чи хочу я, чи не хочу їхати. Вже був у списках.

Львів нас вразив своєю красою, але перші дні ми всі трималися гуртом. Став нашим другом такий-собі дядько Василь, який був високосвіченою людиною, допомагав нам у розв’язанні надважких (як нам здавалося) лабораторних робіт, у складанні заліків… Нас завжди дивувало: чому така освічена людина працює простим склодувом?

Вечорами ми сиділи в барі «Грюндик» на колишній вулиці Суворова (тепер це вулиця Сахарова). Часто збиралися самі або пригощали пивом дядька Василя, коли він приймав наше запрошення, бо ж був нашим головним помічником та радником і в науці, й у повсякденному житті. Під час однієї з розмов він розповів, що закінчив австрійську гімназію, але не мав можливості вступити до університету. Розповідав про історію Галичини, України в цілому, про те, наскільки вона відрізняється від тієї, про яку пишуть радянські підручники. Точно пам’ятаю, що він згадував про якийсь Національний фронт України, про Чорновола та Гориня вперше ми також почули від дядька Василя.

Наприкінці 1980-х, коли розпочалася національно-визвольна боротьба, молоді люди мого віку активно долучилися до неї. Зокрема, я став одним з активістів Народного фронту Азербайджану (НФА). У центральному штабі НФА, крім національних героїв, символів, висів ще портрет українця Валерія Марченка, який, як нам розпові-ли, відбув термін у таборах за статтю в газеті «Молодь Азербайджану» під назвою «Насильницька русифікація Казахстану та Азербайджану». Це теж було нагадуванням про Україну. Про землю, яку я встиг полюбити.

Потім я неодноразово чув від нашого лідера Ельчибея, що нам треба вчитися в українців, бо «вони мають величезний досвід підпільної визвольної боротьби». 1992 року на демократичних всенародних виборах президентом Азербайджану був обраний саме Ельчибей. Мене призначили військово-цивільним головою адміністрації того регіону, де буферна зона між Нагірним Карабахом і Вірменією. Я довгий час тримав оборону, будучи оточеним з трьох боків довжиною (периметр лінії фронту) 172 км та відірваний від усього світу. Після путчу 1993-го президент Ельчибей, щоб не допустити громадянської війни (перед очима був досвід подій у Грузії), вимушений був залишитися у своєму рідному селі. Я теж мав намір перебратися до нього, але отримав команду від президента «їхати в Україну для зустрічі з В’ячеславом Чорноволом» – для передачі якогось листа. Зрештою, листа я так і не отримав, бо в той час ішло полювання на всіх членів правління, але мав передати хоча б на словах його текст. Так я знову опинився у Львові.

Львів для мене вже був символом Свободи, я його не боявся, навпаки — дуже любив. Двічі мав короткочасно розмову з В’ячеславом Максимовичем у приміщенні товариства «Надсяння». А тривала бесіда відбулася під час висування кандидатом у народні депутати Любові Бойчишин (дружини Михайла Бойчишина) в клубі імені Гната Хоткевича. Це був березень 1994-го. Під час промови В’ячеслав Максимович згадав про моє перебування в залі і закликав присутніх, щоб мене привітали оплесками. А ще попросив після закінчення зборів зайти в кабінет директора на розмову. Відбулася зустріч, яку я ніколи не забуду. В’ячеслав Максимович умів уважно слухати і багато сам розповідав. Спочатку він поцікавився, чи, спілкувався я останнім часом з Ельчибеєм та як його самопочуття. Я відповів, що наш лідер у повній ізоляції, його село оточене військами, але боротьба триває, і передав дослівно його прохання про міжнародну підтримку для Азербайджану та Чечні.

В’ячеслав Чорновіл вважав «північного сусіда» потенційною загрозою не лише для Чеченії, Грузії, України, Азербайджану, а й для світової цивілізації. Його ідеалом була європейська Україна, тобто держава з незалежною зовнішньою політикою.

У 2014 році московський диктатор торжествував, коли без бою йому дістався Крим. Переконаний, що такої ганьби ніколи не сталося б при Чорноволу, бо у справжнього лідера народу завжди є соратники, готові до останнього подиху захищати честь Батьківщини. В тому, що Україна — нація героїв, світ незабаром переконався. Коли російські полчища, в обозі з колаборантами, посунули на Донбас, тисячі українських патріотів самоорганізувалися і практично без зброї пішли захищати Україну. Вони врятували її честь, заплативши тисячами життів найкращих синів і дочок…

… Я слухав Ельхана уважно і думав: як у цьому житті все переплетено! Випадкова фраза сусіда-азербайджанця, який свого часу «сидів» разом з українцями. Потім — львівський дядько Василь, який опікувався азербайджанцями... Зіграла свою роль і стаття українського дисидента Валерія Марченка, надрукована в «Молоді Азербайджану». Не забули українські дисиденти про мовні проблеми тюркських народів! То як же тоді азербайджанцям і казахам ставитися до української? Звичайно, з повагою. Нарешті, сам В’ячеслав Чорновіл... А пізніше — незламний, пасіонарний і некар’єристичний Павло Гриценко, який, живучи в українській столиці, є зразком мовної стійкості. Він притягує патріотичних людей, і все патріотичне незмінно притягується до нього. Ось і одеська «Чорноморка» (яка добре тримає життєві удари і вміло протистоїть обставинам) незмінно потрапляє до його кабінету.

Слухаючи в кафе розповідь Ельхана про земляка («сусіда-антирадянщика», який тепло відгукувався про українців) і про дядька Василя зі Львова, я думав про важливу роль одиниць. Часом і вони багато чого вирішують.

А ще пригадав розповідь колишнього бійця УПА Михайла Зеленчука. Той партизанив у Карпатах до 1955-го, а ми з ним спілкувалися рівно через 55 років, тобто в 2010-у. Ветеран партизанського руху згадував: «Кільце навколо нас постійно звужувалося. І вже мало користі від нас було в маленьких криївках... Зате кожної весни в гірських селах з’являлися листівки, які кликали до боротьби. І людей це окрилювало! Кожен думав: «Ага, наші хлопці ще не здалися... Ще воюють. Значить, надія є!».

Так і з Ельчибеєм. Мало встиг зробити, але недаремною була його боротьба. Так і з Ельханом, який вимушений був покинути рідний Карабах ще в 1993 році. Й ось тепер над його краєм знову замайорів азербайджанський прапор. Очевидно, так само і з одеською «Чорноморкою». Вона тримається наперекір обставинам, тому й здатна об’єднувати людей не лише в Одесі, а й у столиці.

Львів — Київ — Львів.