Він ходив у сірій солдатській шинелі — усміхнений, голубоокий, із зачесаним назад русявим волоссям. Шинеля та батькова — як забрали по мобілізації на фронти Світової війни, то повернувся вже аж ген коли — як радянська влада встановилася. У цій шинелі батько й прийшов додому. Хоча де він, той дім сімейства Пед?

Панько Педа народився 23 грудня 1907 року в містечку Жванець — на південнім краю Поділля, при березі широкої й повноводої річки Дністер. З містечка їхнього, просто з головної вулиці, простягався через річку довгий дерев’яний міст — на буковинську сторону, в село Атаки. Високі мальовничі береги, невтишима, вічно в бігу течія Дністра, довколишні то рівнинні, то розкидані схилами пагорбів поля чарували Панька із самого дитинства. Та коли батько Михайло Юрійович, коваль містечковий (та не місцевий, бо латиш, прибився в по-дільський край іздалеку) пішов на фронт, мусили Педи теж вирушати з цієї місцини — тут розгорталися бойові дії. Мати Віра Петрівна, в дівоцтві Тимінська, вирішила податися на схід, у рідні місця. Сина перевезла в Гнівань і залишила в своєї матері, а з молодшою донькою Інною поїхала далі — спершу в Тростянець, потім — у Стару Осоту на Чигиринщині, далі — в Сокільчу на Київщині…

Так що залишився Панько під крилом бабусі. Але теж ненадовго, бо відправила вона його навчатися в школі до Вінницького дитячого будинку.

Учитися Панько любив, старався. Особливо подобалось йому читання. Книги стали його улюбленими друзями. Та ще вірші — запоєм читав «Кобзаря» Тараса Шевченка, Лесю Українку, поезії І. Нікітіна, О. Кольцова, М. Некрасова й багатьох інших. І сам пробував складати вірші.

Одного разу відвідав їхній дитбудинок нарком освіти УРСР Володимир Затонський. Йому показали творчість здібного хлопчика — і нарком посприяв, щоб вірш Панька Педи надрукували в журналі «Червоні квіти» (1923, № 1).

Ще любив Панько співи. Залюбки ходив співати у церковний хор місцевої парафії автокефальної православної церкви.

Після закінчення школи пішов працювати на вінницький завод «Молот». Але свого захоплення книгами не облишав. У хаті-читальні він — один з найактивніших.

Бажаючи навчатися далі, в 1926 році дев’ятнадцятилітній юнак поїхав до Одеси. Після співбесіди його прийняли на робітничий факультет інституту народного господарства. Хоч просився він до інституту народної освіти.

Навчався — й працював творчо. Писав поезії й друкував у газеті «Червоний степ», журналах «Провесень», «Блиски». Входив до літературної організації «Гарт». Керував літературним гуртком робітничої молоді заводу ім. Січневого повстання. А в посівну та збиральні компанії разом з такими ж робітфаківцями їздив у райони області допомагати селянам.

Однак думка про інститут народної освіти (ІНО) не покидала його. Саме в навчанні там він бачив кращі можливості для розвитку своєї літературної творчості. 21 червня 1928 року студент третього курсу робітфаку інституту народного господарства Панько Педа звернувся із заявою до ІНО з проханням зарахувати його студентом.

«За три роки навчання я відчув великий потяг до літератури, чому і вважаю за необхідне вивчати її у відповідній науковій установі, — писав він у заяві. — Про мої досягнення у галузі літератури говорить те, що маю низку друкованих творів і непогані відгуки преси. Крім того, мене затверджено членом ВУСППу». (Дузь Іван. Поезія весняного буяння. // Бринить весна. — Одеса, Маяк. — 1992. — С. 6.).

В анкеті, яку заповнював при переведенні до ІНО, зазначав, що батько його в цей час працює токарем цукрового заводу в Згурівці на Полтавщині, мати — селянка.

У колі друзів, у лещатах ворогів

«Великі очі, середнього зросту, у кепці, вельветовій тужурці… Він був увесь, як наелектризований. Очі розумні, великі, як у пугача, з довгими мітелками вій. Він увесь — рух, сучасність, жива і гостра. Як він відчував все нове, обстоював його». (Дузь Іван. Поезія весняного буяння… — С. 9.)

Так згадувала Панька Педу колишня студентка ІНО Лідія. Незвичайна, цікава історія їхнього зна-йомства та спілкування. Про неї розповів у передмові до посмертної збірки поезій Педи «Горять огні» його однокурсник і друг Степан Олійник, згодом відомий поет-сатирик.

«Якось повертався він із села від батьків. Ідучи зі станції мимо інституту, зайшов до вестибюля і взяв на вікні адресованого йому листа. Приніс до гуртожитку, прочитав. Лист був віршований. Таємнича дівчина-студентка в грайливо-іронічному тоні нападала на його поезії і явно загравала. Пригадую, лист її починався словами:

«Вы, Пед,— служитель Аполлона» і т. д. Підпис — Ліда Льдова. Ясно, що псевдонім. Авторка листа писала, що відповідь їй можна залишити в конверті на тому ж вікні у вестибюлі інституту.

Трішки ображений і зачеплений за живе, Панько Педа, незважаючи на дорожну втому, сів до столу і, як кажуть, з ходу відповів — на трьох сторінках, з настроєм, з цікавими дотепами, з дошкульним гумором.

І пішла віршована перепалка! Тяглося їхнє листування півроку. Погляди на життя, громадська роль поета, шляхи розвитку поезії — ось теми, що були зачеплені в цій віршованій «битві». Товстий загальний зошит заповнився посланнями Ліді Льдовій. (На жаль, знайти цього зошита не вдалося). Через півроку відбулося побачення Панька Педи з Лідою Льдовою. Почалася їхня хороша дружба». (Олійник Степан. Поет молодості… (1907 — 1937 рр.) // Педа Панько. Горять огні. — Київ. — Радянський письменник. — 1961. — С. 5-6.)

Згодом Лідія Льдова стала відомою журналісткою, дружиною російського прозаїка Віталія Закруткіна.

Найближчим другом Панькові в студентські роки був таки Степан Олійник. Він згадував, що навчався разом з Педою в інституті професійної освіти і мешкав із ним в одній кімнаті гуртожитку.

«Не раз після підготовки до лекцій, пізніми вечорами починали ми своєрідне «змагання»: хто більше пам’ятає віршів Некрасова, Маяковського, Сосюри, Єсеніна, Тичини і т. д. Уже давно спав гуртожиток, а в нашій 77 кімнаті продовжувався «літературний вечір». Панько Михайлович у цьому «змаганні» майже завжди виходив переможцем». (Олійник Степан. Поет молодості… — С. 3.)

І це були не просто читання віршів, а своєрідне навчання — щоб і самим творити по-мистецьки. «Читаючи його твори, — зазначав Степан Олійник у передмові до збірки «Горять вогні», — ви відчуваєте їх внутрішню музику, прозорість і чистоту настрою, дзвінкість кожного рядка». (Олійник Степан. Поет молодості… — С. 6.).

Навчання в інституті народної освіти дало Панькові Педі й нове творче піднесення. Публікувався в місцевих часописах та іноді в республіканських. Йому писав листи і підтримував його творчість Павло Тичина. В 1931 році видавництво «Гарт» випустило в світ збірку поезій Панька Педи «Перший рейд». Юнак подає до розгляду ще один рукопис поезій, готує наступну збірку, багато перекладає, в тому числі й з єврейської мови — одеського поета Ханана Вайнермана. Тісна творча дружба єднає його з молодими письменниками Володимиром Гад-зінським, Василем Миколюком, Савою Голованівським, Левом Селівановим, Олександром Кімлачем, Олесем Мазуром.

Та саме в цей час, на початку 1932 року, він разом зі Степаном Олійником зазнає підступного удару: енкаведисти зробили обшук у кімнаті гуртожитку, де жили друзі, вилучили вірші, листи, фотографії й почали так зване розслідування. Насправді ж — фальшування справи — з фізичним і психологічним тиском, підробленими підписами, підтасованими листами, наклепами, провокаціями, з підступністю й повною брехнею.

Три місяці перебували молоді друзі під слідством. Не зламалися, вистояли й продовжили навчання.

Того ж року Панько Педа одержав диплом випускника ІНО й дістав направлення вчителя української мови та літератури в одну із шкіл Одеси. Через якийсь час перейшов на викладацьку роботу в Одеський сільськогосподарський інститут, а згодом організація ВУСППу рекомендувала його на посаду завідувача літературною частиною одеського театру опери та балету.

Однак за видимістю успіхів чаїлася постійна небезпека, що висіла над головою, як невідворотний Дамоклів меч. Підготовлені до видання рукописи не мали подальшого руху. Все менше й менше його друкують у періодиці. Там же час від часу рецензенти піддають його твори різкій критиці.

«Від колишнього веселого, щирого, одвертого Панька нічого не залишилося, — зазначала у своїх спогадах все та ж Лідія Льдова-Закруткіна. — Поет передчував небезпеку». (Дузь Іван. Поезія весняного буяння... — С. 11.)

Вирок

Лиховісні передчуття не обманули його.

17 грудня 1937 року холодний вітер дув з моря, бився у вікна будинку числом три по вулиці Кангуна. Але тої ночі грюкіт у двері помешкання, також під числом три, розбудив його насельників — письменника й викладача Панька Педу та його дружину актрису театру Тетяну Соколовську.

Панька Педу арештували органи НКВД СРСР. А вже через тиждень, 23 грудня, в день тридцятиріччя поета, «трійка» НКВД в Одеській області ухвалила вирок щодо нього — розстріл. Звинувачували молодого письменника як нібито активного учасника контрреволюційної української терористичної організації, який мав зв’язки з «петлюрівськими елементами і автокефальною церквою». Тобто, пригадали йому спів у дитячому церковному хорі в 1921–1922 роках. В чому ж проявились оті зв’язки з «петлюрівськими елементами» — невідомо.

Вирок було виконано негайно — 27 грудня 1937 року в тій же одеській в’язниці.

Сестра Інна

Майже на три роки молодша від Панька сестра Інна, як і він, також навчалася в Одесі — в театральному інституті. По його закінченні працювала актрисою в Київському театрі імені Івана Франка, трохи пізніше — в Чернігівському театрі імені Тараса Шевченка.

Саме там, у Чернігові, Інну застала звістка про арешт брата. Незабаром приїхала кураторка театру Наталя Ужвій. На звичне привітання молодої актриси вона не відповіла. Інну ж покликали до кабінету художнього керівника Григорія Воловика. Як згодом згадувала Інна Михайлівна Кравченко-Педа, там відбулася розмова приблизно такого змісту: «Н. Ужвій: — Як ви можете дихати одним повітрям з родичкою контрреволюціонера? Гнати її треба поганим віником… Г. Воловик: — Інна обдарована актриса. Вона блискуче грає в театрі провідні ролі. Я не уявляю без неї… Н. Ужвій: — Що ви собі дозволяєте?! Чи, може, ви поділяєте погляди її брата?». (Мацько Віталій. Повертаємо ім’я Панька Педи // Слово і час. — 1993. — № 5. — С. 83.)

Важко сказати, чим керувалася Наталя Ужвій у своїх діях. Адже ще зовсім недавно, 27 квітня 1937 року, був арештований, а 26 жовтня розстріляний її чоловік Михайль Семенко. А втім, як згадував актор Йосип Гірняк, вона демонстративно зреклася і свого керівника — Леся Курбаса, директора театру «Березіль», перед його арештом.

Так чи інакше, Інна Педа змушена була піти з театру. Поїхала до батьків, які мешкали в Згурівці на Полтавщині. А тут чекала її біда: дирекція радгоспу посеред зими, в лютому місяці, вигнала з помешкання батьків — просто на сніг і мороз. Та ще й з малим сином Юрком — молодшим братиком Панька та Інни. Колишні сусіди теж накинулись на них — навіть не дозволяли води набрати у криниці.

У відчаї Інна Педа написала листа до Сталіна. Наприкінці запитала: чи можна переслідувати всю родину арештованого, а батьків навіть виключити з партії? І на цей раз «вождь» проявив своє милосердя у тому, що опублікував у пресі статтю про те, що батьки та родичі не відповідають за провини дітей і навпаки, а тому й місцеві органи влади змінили своє ставлення до родини репресованого поета.

Здавалося б, справедливість щодо сім’ї було повернуто. Але тавро сестри «ворога народу» залишилося на Інні. Її знову взяли на роботу в театрі, але в якому? В Київському робітничо-селянському. Без прописки, без житла, фактично без ролей — грала тільки в масових сценах. На цьому й закінчилась театральна стежина Інни Педи, насильно обірвана компартійним режимом на самому її підйомі.

По війні Інна Михайлівна взялася за розшуки відомостей про брата, відновлення його чесного імені. Й коли на свої письмові запити дістала офіційне повідомлення Трибуналу Одеського військового округу від 1 березня 1957 року про посмертну реабілітацію Панька, поїхала в Одесу, щоб розшукати й перевидати твори страченого поета. Тут знайшла підтримку й допомогу від колишніх гуртожитських співмешканців Панька, його побратимів по творчості й переслідуваннях — письменників Степана Олійника й Олеся Мазура. Метою їхньою було одне: повернути читачам ім’я і творчість Панька Педи.

Батьки

Михайло Педа після Світової війни, революційних та інших бурхливих подій зміг розшукати сім’ю тільки в 1927 році. Працював токарем на цукровому заводі у Згурівці Полтавської області. Арешт і невідома доля сина, переслідування сім’ї, з усього видно, не підірвали його радянського світогляду. За це й поплатився життям: німецькі окупанти стратили його як комуніста — повісили в центрі села, на очах сотень мешканців.

Залишилася вірною більшовицькому режиму і мати Панька Педи — Віра Петрівна. Після страти чоловіка вона налагодила зв’язок з партизанами. За їхнім дорученням у 1942 році з’явилася в окупованому німцями Києві. Тут її й арештували — видала колишня співробітниця театру, де до війни працювала її дочка Інна. В. Педу (Тимінську) гітлерівці розстріляли в Бабиному Яру.

Дружина перша, дружина друга

Високому, вродливому поетові, за яким щеміло серце не в одної дівчини, аж ніяк не пощастило в сімейному житті. Мабуть, плакала за ним дружина Тетяна Соколовська, актриса одеського театру, коли Панька серед ночі забрали з дому енкаведисти. Але сльози ті швидко висохли. Сталося так, що незабаром вона пов’язала свою життєву дорогу зі «стражами революції». Правдивіше, з одним із них — слідчим, який і вів справу Панька Педи. Вона стала його дружиною. (Мацько Віталій. Повертаємо ім’я Панька Педи... — С. 84.)

Драматичним виявився і перший шлюб поета — з Нютою Черанівською. Хоч кохання з обох боків, мабуть, було щирим і глибоким. Про це, принаймні, свідчать поодинокі листи, що збереглися, — від Панька Педи до Нюти Черанівської та від Нюти до Інни Кравченко-Педи.

Отже, лист Панька до Нюти і матері. Очевидно, написаний 1931 року, бо йдеться в ньому про вихід у світ книжки перекладів з єврейської мови. З листа випливає, що тоді молода дружина поки що жила в матері поета. З тексту можна припустити, що зналися вони досі мало, а тому Панько ділиться з молодою дружиною своїми поглядами на життя та їхнє спільне майбутнє. Лист цей побіжно ще раз доводить, що ніяким контрреволюціонером Панько Педа не був, навпаки, підкреслював свою відданість ідеї соціалізму і гордився тим, що був «гвинтиком» великої радянської машинерії (яка невдовзі розтрощила його, як і мільйони інших людей).

«20/VІІ. Одеса.

Любі мої Нюто і Мамочко!

Чи Ви гніваєтесь на мене, що я отримав від Нютика одного листа і все?

Я хочу зробити, аби було краще. Їхати до Києва завжди встигну, хай Нюта приїжджає до Одеси, подивиться, коли їй тут зподобається — зможемо залишитись в Одесі, ні — значить, до Києва. А проїхатись, освіжитись, покупатися в морі Нюті не завадить.

Сьогодні я нарешті перший день на праці. Оце сиджу в установі чекаю інструкцій і пишу листа. Покинути працю я завжди зможу.

Люба Нютонько, я дуже хотів би тебе вже бачити. Не дочекаюсь від тебе листа. Напиши як у тебе справи. Якщо ти не зможеш приїхати — пиши і за кілька день я в Києві. Словом, знай, що в тебе є чоловік, любить тебе і хоче жити для тебе. Знаєш, Нютику, мені так хороше. Нарешті я знайшов те чого я шукав, боявся і оминав. Я не знав, що мати дружину — це мати товариша — найкращого друга. А мені здається, що я не помилився. Ми справді товариші. Ми будемо разом, будем підтримувати один одного в важкі хвилини і поділяти радість продовж нашого великого життя. Я, Нютику, живу не тільки для себе, отже й не тільки для тебе. Буде потрібна моя молода сила, знання, м’язи — і я піду для нашої спільної справи, бо я вірю в ідею соціа-лізму, і вона для мене важливіша, більша як усе моє життя з маленькою нашою недобудованою ще радістю. І ось коли я хтів би, щоб ти була мені другом. Щоб пройнялася моєю вірою і зрозуміла, що життя без ідей — це беззмістовне сіреньке перебування, це черги, робкопи, пайок та ліжко. Цим ніколи не задовольнишся, бо людина по своїй суті ненаситна. Через те люди або дрібнішають (це — не вірять в свої сили бо навколо бачуть далеко дужчих, що рвуть з зубів від свого ж сусіди) або робляться шкурниками, вовками. Це не люди, бо вони не мають ідей вищих за свою власну шкуру. Друга категорія людей це будівники не на словах, а на ділі. Деякі з них відмовляються від усього, крім своєї мети — це аскети і фанатики. Люди теж нездорові. А я належу до тої категорії життєрадісних людей, що свого не упустять, але знають і вірять в свою мету і в слушний час за неї перегризуть горло хоча б рідному батькові.

Пишу це тому, що ти повинна знати хто твій чоловік, бо ми ж не мали коли глибоко ознайомитись один з одним. Ти ніжна і розумна, запальна і молода. Тому мені з тобою по дорозі. Ми разом будемо вчитись пізнавати, вчитись любити те, що для багатьох є абстракція. Будемо гвинтиками великої машини, рушіями епохи і фронтовиками. Головне бути радісним і вміти дивитися через голови, бачити перспективу. Пиши ж мені не відкладаючи. Про все-все. Мене цікавить і твоя робота і твої думки і радощі і неприємности. Адже ми повинні боротися поруч. Вчора мені підіслали трохи грошей 130 крб. і книжку перекладів з євр[ейської] мови. Переклад мій. Пиши коли виїдеш і яким поїздом. Краще їдь 41. На всяк випадок — до мене попасти можна так: сідай на № 3 трамваю це 3 квартали від вокзалу на вулиці Преображенській. Їдь до міста в самий кінець лінії. Там запитаєш.

Твій Панько». (Хмельницький обласний літературний музей (далі — ХОЛМ). — Лист Панька Педи до матері та Нюти Черанівської, б/н.)

(Далі буде)