14 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ АВАРІЇ НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС

Аварія на Чорнобильській АЕС показала не лише співвітчизникам, а й усьому світу, наскільки небезпечна сила атома, позбавлена контролю, і як неймовірно важко приборкати її.

У серцях людей назавжди залишиться невмируща пам’ять про героїчні зусилля солдатів атомного фронту Чорнобиля, які ціною власного здоров’я і життя рятували майбутнє для нащадків. Вони стояли на вахтах біля розпеченого реактора, очищали від радіації поля, сади, дороги…

Так починався літопис всенародного подвигу.

Від тої страшної аварії минуло понад три десятиліття, а залишені нею «сліди» й дотепер стоять перед очима жителя Доброслава Віктора Стоєва, нинішнього голови Лиманської районної громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна».

— Другого травня 1986 року, о п’ятій ранку, до моєї оселі, — пригадує Віктор Дмитрович, — прибув посильний райвійськкомату з повісткою у руках і повідомив про терміновий збір у приміщенні тодішнього кінотеатру «Ювілейний». Там уже зібралося, як стало відомо, до 200 осіб. Згодом нас відвезли до села Червоно-знам’янки Іванівського району, де на базі тамтешньої військової частини було розгорнуте ще одне військове містечко, з казармами, технікою. Сформований полк залізницею відправили на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. Кінцевою зупинкою нашого ешелону було поліське село Старі Соколи. Там, поблизу лісового масиву, нашвидкуруч розбили наметове містечко з усіма необхідними побутовими та військовими підрозділами. Мене, як медика, зарахували до бригади меддопомоги, яка займалася дезактивацією, замірами радіації, наданням ліквідаторам першої допомоги, відправленням хворих до лікарні тощо. У чорнобильській зоні я пробув рівно 33 доби.

Нині розумію, що кожен з нас тоді смертельно ризикував. Але про таке ніхто не й думав — ми виконували свій військовий і громадянський обов’язок.

Як керівник ГО «Союз. Чорнобиль. Україна» Віктор Стоєв, у міру своїх можливостей, прагне робити все від нього залежне, щоб допомогти побратимам-ліквідаторам, котрі потерпають і від хвороб, і від не завжди справедливого ставлення до них.

Такою ж щирою і правдивою була розповідь ще одного «чорнобильця» з Доброслава — полковника служби цивільного захисту Петра Миргорода.

— Про катастрофу, — розпо-відає Петро Володимирович, — дізнався, як і всі, з новин по телебаченню. Влада кілька днів замовчувала про неї. Через пів року до зони відчуження прибув Одеський зведений загін. Група профілактики набиралася з досвідчених працівників за добровільною згодою. У той час мені, капітану внутрішньої служби, сповнилося 30. У сім’ї, крім дружини, було двоє доньок — восьми і чотирьох років. Тоді ми мало що знали про радіацію, але моя професія вимагала бути готовим до складних ситуацій.

У нашому загоні було десь 200 осіб рядового і начальницького складу, а також пожежна та спеціальна техніка. Першого ж дня після загального інструктажу та розселення я з групою з профілактики був уже на об’єкті. Так почалася варта з охорони ЧАЕС. Пересувалися за визначеними маршрутами, за перепустками. Дисципліна була жорсткою. Безпека — на першому місці. Рекомендувалося якомога менше перебувати на відкритому повітрі. Здійснювався постійний контроль за отриманою радіацією, у приміщеннях, де ми дислокувалися, щоденно проводилося вологе прибирання від радіоактивного пилу, мінявся одяг. З нами працювали медична та психологічна служби.

Першим враженням від зони були цілковита тиша і поспіхом покинуті домівки, з дитячими іграшками та всіляким знаряддям, подвір’я, що вже встигли зарости бур’янами. Від такої жахливої картини завмирало серце. Вона й досі перед очима. А ще — зелені, як для жовтня, дерева з незбираним врожаєм: великі яблука, велетенські грона винограду… Вражаюча і смертельно небезпечна краса. Усе там, у зоні, здавалося звичним, окрім відсутності людей.

У Чорнобильській зоні я був із 3 жовтня по 9 листопада 1986 року. Перші ж одеські добровольці-рятувальники потрапили тоді ще в травні…

Хочеться низько вклонитися всім ліквідаторам аварії на ЧАЕС, які, не шкодуючи свого здоров’я і життя, працювали в 30-кілометровій зоні радіаційного лиха, щоб якомога швидше приборкати наслідки жахливої трагедії, не випустити атомну біду з-під контролю.

Тим, чиє життя забрала Чорнобильська катастрофа, — вічна пам’ять і вдячність. Тим, хто сьогодні живе серед нас, — гідна увага від держави й пошана кожного сучасника. Без їхнього подвигу світ був би іншим.