Цікаво їхати у львівському міському транспорті, читаючи «Чорноморські новини». З вільним часом сутужно, а от переглянути матеріали, добираючись в інший кінець міста трамваєм чи тролейбусом, сам Бог велів. Нерідко пасажири, які сидять позаду чи стоять поряд, помітивши дещо незвичну для нашого регіону назву, запитують: «Звідки ця газета, де видається?». Кажу, що в Одесі. Дивуються і водночас радіють, що українською мовою.

Так у транспорті. Але й при щільніших контактах з науковцями може з’ясуватися, що далеко не зайва ця газета у Львові. От начебто й усе найважливіше знаєш про Одесу, та коли заглиблюєш-ся в історичні матеріали, які друкуються в «Чорноморці», то виявляється: далеко не все. Ми тут навіть інтерв’ю з визначними киянами та львів’янами можемо пропустити. Тоді «ЧН» нагадають. Скажімо, розмова Алли Котляр з Євгеном Головахою «Якщо інтелектуальна еліта складе руки...». Або з правозахисником Мирославом Мариновичем — «Світ тримається на ДНК цінностей» і «Головне зерно — у народі». Чи точка зору історика Ярослава Грицака на нинішні події: «Революція Зеленського — це третій Майдан, який хакнули». І з відомим правозахисником, і з не менш відомим істориком я знайомий особисто, тож, при бажанні, можу з ними зустрітися, але саме «Чорноморка» детально проінформувала про погляд згаданих львів’ян на останні події.

А ще газета робить своєрідні поштовхи, активі-зує діяльність читачів. Ось приклад. Я дещо чув про добрі справи мешканки Південної Бессарабії Тетяни Станєвої. Бачив відео з її участю, згадував цю активну болгарку у своїх дописах. Та за-мітка Ольги Філіппової «Переможні «Чамур» і «Барбер» (від 5.12.2020) стала своєрідним завершальним поштовхом. Прочитавши її, вирішив не відкладати справу в довгу шухляду і розшукав пані Тетяну через Фейсбук. Ми чудово поспілкувалися, домовилися про майбутню співпрацю. Чи могло б це статися без газети? Можливо. Але набагато пізніше.

Завіз кілька примірників «Чорноморських новин» у Львівський торговельно-економічний університет, професору Гелею (на знімку). Степан Дмитрович — дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, голова історично-філософської секції товариства, відповідальний редактор «Вісника НТШ». А ще — заступник голови Львівського обласного відділення Конгресу української інтелігенції, голова Координаційної ради козацьких товариств Львова. Завдяки нашій співпраці професор краще уявляє собі одеські реалії, специфіку Причорномор’я. Чимало статей про Одещину було надруковано у «Віснику НТШ». А тепер ми «зачепилися» за цікаву для викладача торговельно-економічного університету публікацію. Ідеться про статтю «Українська Пальміра» Тараса Гончарука («ЧН» від 26.09. 2020). Хіба ж не цікаво історику освіжити в пам’яті події понад 600-річної давнини?

«Король з Русі і Вітольд з Литви Дніпром (милостю християнською спонукані) послали до Качібея (в оригіналі — Kacibeja), порту моря Понтійського (який був у той час у державі Литовській), збіжжя та живності достатньо». Як бачимо, на думку М. Стрийковського, на-діслане 1415-го зерно було «з Русі», тобто з Галичини — Руського королівства, а пізніше — Руського воєводства, що перебувало тоді у складі Польського королівства, та «з Литви», тобто володінь Великого князівства Литовського, до якого входили тоді Київщина, Волинь та Поділля...».

Важливим є і такий уривок: «До Качібея йшло з Поділля, Волині, Галичини та інших райо-нів України збіжжя, яке відвантажувалося далі морем. Вивозилися також сіль, риба. Утверд-ження Великого князівства Литовського на Чорноморському узбережжі супроводжувалося припливом до цих місць україн-ського населення...».

Про російське і згадки нема, про існування Московії місцевий люд навряд чи й здогадувався, але як же активно тепер деякі прокремлівські радикали заперечують український характер краю!

Цінними є згадки про економічні спади, застійні періоди, про торгову політику тих часів: «Коли від кінця ХV ст. у південному межиріччі Дніпра та Дністра запанувала Османська імперія, ці економічні зв’язки, звичайно, зійшли нанівець. Утім, це не стосувалося торгівлі сіллю, що її добували на лиманах Кочубіїва. У договорі 1540 року між польським королем і кримським ханом, зокрема, йшлося (мовою оригіналу): «…купцы панств его милости, коруны Польское и великого князства Литовского, мают добровольно в Качибиеве соль брати и, мыта водлуг давного обычаю заплативши, до Киева и Луцка и до иньших городов соль провадити за сторожею людей царевых; а естли бы в Качибиев которая ся шкода подданным короля его милости от людей царевых стала... цар мает тые шкоды королю его милости поплатити».

Цікаво, бо йдеться про торгівлю. І все ж найдовше ми за-тримуємося на етнографічних моментах: «До татарських володінь межиріччя Південного Бугу й Дністра втікає чимало українських селян, туди ж переселяються молдавани, євреї, росіяни-старовіри, вірмени та інші представники не мусульманського населення. Вже у 1730-х роках цей край називали «Ганьщина», «Татарська Волощина» або «Ханська Україна» (повідомляючи гетьмана Кирила Розумовського 1764-го про населення тутешніх «ханських слобод», запорозький кошовий писав: «живуть волохи, євреї й вважайте більше половина такого народу, як наш малоросійський».

Отже, українці становили понад 50%! І це промовистий факт. А росіян на той момент тут ще майже не було, окрім невеличкої кількості старообрядців.

Й ось так над кожним моментом можна разом, в компанії однодумців, порозмірковувати.

Повірте, одесити: «Чорноморка» не зайва газета навіть для Галичини. Вона є важливим, вкрай потрібним пазлом і для просвітян, і для громадських діячів, і для науковців.

м. Львів.