ИА «Контекст Причерноморье»
Одесса  >  Мониторинги
МАГІЯ РІЗДВЯНИХ СВЯТ
23.01.2021 / Газета: Чорноморські новини / № 4-5(22223-22224) / Тираж: 8525

Мої дитячі новорічні свята пройшли під знаком во-йовничого атеїзму. Свято шкільної новорічної ялинки здебільшого проводили 27-28 грудня. Діти співали, танцювали, читали віршики, а наприкінці дійства отримували пакуночки з пряниками і цукерками від Діда Мороза. Але була ще одна новорічна принада, яка з року в рік передавалася як традиція. Це — новорічні вітання. Ще за тиждень-два у шкільному коридорі ставилася поштова скринька, до якої вкидалася сила-силенна новорічних листівок. І під кінець новорічного свята Дід Мороз або класний керівник роздавав ці листівки адресатам. Ми поспішали додому, аби відкрити конверти і прочитати поздоровлення.

Вдома теж могла бути ялинка. Її ставили у відро з піском, прикрашали паперовими сніжинками-витинанками, гірляндами, скляними ялинковими прикрасами. А ще чіпляли цукерки, печиво, яблучка і — яке щастя! — мандаринки. Ці жовті пахучі кульки заворожено притягували до себе наші погляди! Щось не пригадую, щоб під ялинку клалися якісь подарунки…

Свято починалося разом з канікулами. В перший день Нового року діти ходили по хатах: «Сію, вію, посіваю, з Новим годом поздравляю» (так на суржику звучали новорічні поздоровлення) і посипали зерном господарів. За це отримували 10—15 копійок, а від родичів можна було дістати й цілого рубля, і бігли, щасливі, до наступної сусідської хати.

На Різдво носили кутю до родичів і хрещених. Хоча офіційно 6—7 січня були звичайними робочими днями, та мами, бабусі варили кутю, наливали її у полумиски, клали калача, зав’язували у хустку і суворо наказували: «Неси акуратно, дивись, не розлий». Тоді ж, на Різдво, бабусі пекли різноманітні пироги: наші знамениті «заливні» пиріжки із сиром, з капустою, з печінкою, з квасолею, з горохом — та з чим тільки не пекли ті пиріжки! Варили холодець, у печі готували печеню з курятиною, а на довершення всього —ковбаса! Кров’яна, сальна, м’ясна, смачна до неймовірності, зовсім не така, яку я купляю зараз на одеському Привозі.

Втім, найсмачніша кутя була не вдома, а у баби Химки, яка проживала на хуторі за вісім кілометрів від Єланця, містечка на Миколаївщині. Баба варила її тільки з пшениці, яку ми з нею разом перебирали, замочували і ставили у піч. Маку з горіхами я щось не пригадую, але й донині відчуваю смак бабиного узвару із сухофруктів, де було все: і яблука, і сливи, й абрикоси, й вишні. Але найсмачнішими були грушки! Баба сушила їх цілими, а в узварі вони розпарювалися-розварювалися, ставали надзвичайно солодкими з делікатним присмаком літа. До узвару цукру не додавали, бо був солодким сам по собі. Ми сідали за стіл — дід Самошка, баба Химка і я — й чекали на першу зірку. Баба щораз виходила з хати, і, нарешті, повідомляла, що Ісус Христос народився.

Я не дуже добре розумілася, що й до чого, бо ніхто не пояснював, але у кутку висіли потемнілі ікони із запханими за ними пучками пахучих трав, від яких у хаті постійно зберігався специфічний аромат. Дід з бабою оглядалися на ті ікони, щось шепотіли, хрестилися. На столі горіла гасова лампа, від одинарних вікон тягнуло холодом, але від великої, на половину хати, печі йшло благодатне тепло. Було затишно, привітно і дивовижно урочисто. Відчувалася якась величність того, що відбувалося в той момент.

Я не знаю, скільки мені було тоді років і в чиїй саме хаті замість ялинки я побачила ДІДУХА. Він стояв на столі, весь золотаво-жовтий із пшеничних колосків, був якийсь такий добрий, привітний і чомусь нагадував літо. Мабуть, то було Різдво, бо серед невибагливих страв 1950-х на столі стояли голубці з кислої капусти. У нас вдома так не готували, мабуть, тому я їх і запам’ятала.

Того Дідуха і голубці пригадала багато років по тому, вже будучи заміжньою. Мій чоловік був родом з Буковини, землі, де традиції зберігалися як святиня і передавалися поколінням. Там я вперше на столі побачила дванадцять страв на скатертині, під якою стелилося сіно, і Дідуха на почесному місці. Разом з невістками великої родини сама крутила ті «гОлубці» (наголос на О), які складали у великий глиняний горщик, що зверху замащували тістом і ставили у піч. Бачила, як із сушеної, виловленої у Сиреті (річка), риби і сушених грибів, які вони називають «підпинками», по-нашому — опеньки, готується дивного смаку страва. Кожен займався своїм ділом без метушні й поспіху. І хоч домашні клопоти починалися ще вдосвіта, до самого надвечір’я ні в кого й росинки не було в роті. Усі чекали на Святвечір. Він приходив з першою зіронькою, про що сповіщали діти, які ще засвітла вертілися на подвір’ї, пильно вдивляючись у небо. «Є! — кричали. — Зірка в небі стала!» Й лише тоді мати урочисто запрошувала всіх до святкового столу. Окрім дванадцяти страв, посередині стояла велика миска з кутею і перед кожним були розкладені ложки. Батько першим поважно, з усвідомленням величності миті, що настала, набирав у ложку куті й кидав до стелі. Приліплені зернинки роздивлялися і гадали, яким буде новий рік.

За цим різдвяним столом на Буковині я збирала докупи всі розрізнені, нерозгадані спогади мого дитинства, з недоспіваними колядками і щедрівками, з не до кінця зрозумілими мені Маланкою і Василем, і починала потихеньку усвідомлювати, що то за «Велика радість стала, якої не бувало!».

«Христос народився!», — врочисто сповіщав батько.

«Славімо Його!» — відповідала вся родина.

До хати заходили колядники «із зіркою», поважно вітали господаря, а той дякував їм за поздоровлення.

Але найбільшим дивом для мене, дорослої, було те, як після закінчення урочистої вечері ми йшли у гості. По вулицях Кам’янки, села Глибоцького ра-йону на Чернівеччині, вже мандрували галасливі гурти колядників. І мій чоловік пригадував, як у молодості теж ходив «із зіркою», як їх розганяли і забороняли, але вони знову збиралися і, заходячи до хати, незмінно віталися: «Христос народився! Славімо Його!». Падав красивий лапатий сніг, але не танув, як у нас, а опускався повільно і поважно, осідав на смереках, ялинках, гілках дерев. У всіх хатах світилися вікна, ворота були відчинені, пси — позакривані. Першими йшли діти. Забігали у будь-який двір, ставали під вікном і співали: «Ісус Христос народився». Вікно відчинялося, їм давали гостинці і копійки. Пам’ятаю, як жалілася моя доня, бо Юрчику, двоюрідному братові, дали копійки, а їй — ні. Я пояснила, що Юрчик співав, а ти мовчала. Кмітлива доця зрозуміла, що й до чого, і, ви-бігаючи з наступного двору, з радістю показала мені, що і їй дали кілька копійок. За те, що співала. А співала вона пісеньку, яку її навчили у дитячому садочку в Одесі. Юрчик, щоправда, підказав, як правильно, а потім і взагалі великодушно віддав їй усі свої зароблені копійки.

У хаті дорослих запрошували за стіл, а діти бігли собі далі попід вікна: «Ой, радуйся, радуйся, Земле! Син Божий народився!»…

Це диво дивне Різдвяних свят залишилося мені світлим спогадом на все життя з гіркуватим присмаком втрати мого атеїстичного дитинства.

Добрий вечір, щедрий вечір

Добрим людям на здоров’я!

м. Одеса.

Автор: Світлана КАРЛІЧУК


© 2005—2021 Информационное агентство «Контекст-Причерноморье»
Свидетельство Госкомитета информационной политики, телевидения и радиовещания Украины №119 от 7.12.2004 г.
Использование любых материалов сайта возможно только со ссылкой на информационное агентство «Контекст-Причерноморье»
© 2005—2021 S&A design team / 0.010
Перейти на полную версию сайта