Як Православна церква України ставиться до карантинних обмежень та вакцинації від COVID-19, як відбувається перехід парафій у ПЦУ, від яких православних церков слід очікувати найближчим часом визнання української церкви та коли сподіваємося на візит Вселенського патріарха Варфоломія в Україну.

Про це і багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю «Прямому» розповів митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України ЕПІФАНІЙ.

— Владико, яким був рік, що минув, для Православної церкви України і для вас особисто?

— Минулий календарний 2020 рік був особливим роком: роком певних випробувань як для Православної церкви України загалом, так і для мене як предстоятеля. Бо минулий рік був важливим для утвердження нашої визнаної автокефальної православної церкви — визнання з боку інших помісних православних церков.

І звичайно, що ми стикнулися з певними випробуваннями цієї невидимої боротьби — коронавірусної хвороби. Бо ця хвороба певною мірою обмежила спілкування, обмежила можливість звершення спільних велелюдних богослужінь. Починаючи практично зі святкування Пасхи ми стикнулися з такою проблемою, що я як предстоятель змушений був закликати вірних залишатися на Пасху вдома. Але ми приймали такі складні для нас і відповідальні рішення задля того, аби призупинити розповсюдження цієї хвороби, і спільними зусиллями з українською державою ми досягнули того, що цю першу весняну хвилю ми пройшли досить успішно. І зараз також це випробування переходить і на цей рік...

Минулий рік був складним роком. Хоча ми можемо говорити і про досягнення, бо отримали визнання з боку кількох інших помісних православних церков. Маємо визнання з боку українського суспільства: соціологічні опитування засвідчили, що ця довіра українського народу українській церкві все зростає і зростає. Минулого року ця дові-ра ще зросла. Тому на нас лягає і відповідальність. Є досягнення, є випробування, але ми їх долаємо з Божою допомогою.

— Ви справедливо зауважили, що минулий рік був складним. І багато хто себе питав: за що Господь допускає такі випробування? Яка ваша думка?

— Господь інколи справді попускає людині випробування. Для чого? Для того, щоб людина зрозуміла, що вона рухається не в тому напрямку. Всі ми протягом життя обираємо той шлях, який повинен привести нас до спасіння. Якщо ми схибимо, якщо ми зійдемо з цього шляху, то Господь інколи попускає випробування для нашого блага: щоб ми зрозуміли, усвідомили, переосмислили і ставали кращими, добрішими і творили більше справ милосердя. Тобто проявляли любов до своїх ближніх. Тому що все євангеліїв-ське вчення базується на одній заповіді любові — любові до ближніх і любові до Бога. Якщо ми любимо своїх ближніх, то ми можемо сказати, що ми любимо Бога. А якщо ми говоримо, що ми любимо Бога, а ненавидимо своїх ближніх, то тоді ми говоримо неправду, за словами святого апостола Іоанна Богослова.

Тому Господь для нашого ж блага інколи посилає нам ви-пробування. Випробування цією війною, яка зараз точиться на сході України. Випробування цією невидимою хворобою, яка паралізувала практично не тільки Україну, а й увесь світ. Світ жив так собі безпечно, всі спілкувалися, всі співпрацювали. Й ось у певну мить ми бачимо, що світ призупинився. Але світ повинен зрозуміти, що це не випадковість, а що це ви-пробування, покликане змінити світ на краще. Бо якщо людина буде і надалі рухатися цим хибним шляхом, споживацьким шляхом, забуваючи про Бога і дбаючи тільки про матеріальні блага, то відповідно вона і буде стикатися в майбутньому з такими випробуваннями.

Що ми бачимо зараз в розвитку європейської цивілізації? Європейська цивілізація ставить в основі не Бога, як це було закладено свого часу, а ставить в основі свого буття людину і її блага, тобто під виглядом певних прав. І те, що суперечить божественній істині, воно впроваджується в людське буття. І людина, дбаючи тільки про матеріальне і забуваючи про духовне, котиться до загибелі. А Господь прагне спасіння кожної людини і посилає інколи випробування для того, щоб людина схаменулася і зрозуміла, що вона йде неправильним шляхом. Бо людина зараз відчуває себе на місці Творця. Вона ніби всесильна. Ми бачимо це на основі розвитку сучасних технологій: людина літає в космос, вона творить практично чудеса. Такі речі, які століття тому було важко навіть уявити. Але водночас вона забуває про Бога, ставить своє «Я» на перше місце. І це хибно відбивається загалом на історії цивілізації.

Тому Господь, щоб людина схаменулася, щоб людина призупинила цей процес самознищення практично, посилає певною мірою такі випробування: випробування хворобами, ви-пробування цією пандемією. І ми бачимо, що на час зупинки у зв’язку з пандемією планета певною мірою оновлюється, природа оновлюється. Тому що людина, як вінець творіння, покликана керувати цим світом, зовнішнім світом — те, що дано Богом їй в розпорядження: бути добрим господарем, використовувати для свого блага, але не руйнувати основи. Бо якщо ми зруйнуємо основи, то побачимо, що в майбутньому будемо пожинати негативні наслідки своєї діяльності…

— Хочу запитати про причастя. Ще з початку пандемії церква повернулася до старих норм і запровадила нову форму причастя — причастя в руку. Так, як це роблять священники. І багато хто з великою прихильністю та схваль-ністю сприйняв це введення. Оскільки це і більш гігієнічно, і більш сучасно. Чи збирається церква залишити таке причастя?

— Так, воно діє, бо це є рішення Священного Синоду. Ще починаючи в передпасхальний час. Ми не ввели щось нове. Ми повернулися до древньої традиції причастя. Бо навіть згідно з соціологічними опитуваннями ми бачимо, що практично 80% вірних прагнуть, аби була така зміна. Тобто сприймають цю зміну досить позитивно. І ми не змінили щось у віровченні, ми не змінили щось, що стосується божественної істини. Але в цей час — у час випробувань і пандемії — ми змушені були прийняти таке рішення.

І ми як церква прагнемо бути ближчими до людей: щоб людина відчувала нашу опіку, щоб людина не наражалася на певну небезпеку, а щоб, прийшовши до храму навіть у час обмежень, у час пандемії, могла приступити до прийняття животворчих тайн тіла і крові Господньої...

— Яке ставлення у Православної церкви до вакцинації? Ми бачимо, що багато громадян України не дуже готові вакцинуватися. Чи буде церква підтримувати вакцинацію і чи зверталася влада за такою підтримкою?

— Ми вже висловлювали нашу позицію і раніше, що стосується вакцинації. Бо, на жаль, в україн-ському суспільстві чомусь є негативне сприйняття: практично 50 на 50 тих, які прихильно ставляться, які беруть участь у вакцинації, і тих, які виступають проти. Але це так уже склалося історично, і тут є багато різних обставин. І зараз це питання знову стоїть актуально на порядку денному. І ми як церква засвідчуємо, що це питання не має жодного релігійного чи церковного характеру. Бо зараз деякі, як ми бачимо, церкви намагаються протистояти, розповсюджувати різні міфи. Але це питання стосується людського здоров’я і не має релігійного підтексту.

І тому ми як церква закликаємо в майбутньому всіх обачно ставитися. Звичайно, вивчити питання походження цієї вакцини, щоб інколи вакцина не принесла якихось негативних наслідків. Бо таке бувало, і ми знаємо випадки такого. Але якщо ця вакцина заслуговує на довіру, то, звичайно, для того, аби припинити розповсюдження цієї хвороби, кожен може приступити до прийняття цієї вакцини. І зараз ми бачимо добрий приклад з боку інших предстоятелів помісних православних церков. Нещодавно предстоятель Кіпрської православної церкви — перший на Кіпрі — вакцинувався від цієї хвороби. І є заява предстоятеля Елладської православної церкви, що якщо буде розпочата вакцинація на території Греції, то він також першим розпочне весь цей процес. Тобто, як бачимо, у православному світі зацікавлені, щоб обмеження відійшли в минуле якомога швидше.

— А ви, владико, будете вакцинуватися?

— Поки що в Україні не розпочато процес вакцинації. Ведуться перемовини щодо того, звідкіля буде ця вакцина. Коли вже остаточно розпочнеться цей процес, то я також прийму особисто рішення, бо це стосується мене як громадянина, як людини, яка покликана давати хороший приклад для інших…

— Сповнилося два роки з часу отримання Україною Томосу про автокефалію. Як ви оцінюєте пройдений за два роки шлях?

— Два роки — це не так багато. Бо ми говоримо, що ми є українською церквою з глибоким історичним корінням. Тисячу років. Можливо, і більше. Бо основи закладені ще апостолом Андрієм Первозванним. Ми в грудні святкуємо пам’ять цього великого апостола. І ми говоримо про те, що українська церква має глибоке історичне коріння. Якщо говорити про тисячу років чи навіть про три століття духовної окупації, то два роки — це дуже мало.

Але протягом цих двох років відбулося дуже багато. Бо якщо ми візьмемо навіть останнє століття боротьби за автокефалію, то була ж проголошена автокефалія 102 роки тому, була автокефальна православна церква, яка свого часу була повністю знищена у 1940-х. Тобто протягом двох останніх років ми зробили справжній прогрес. Ми маємо визнання з боку інших чотирьох церков православних. Разом з українською церквою ми складаємо вже третину православ’я. І це не кінець. Тому що буде визнання в майбутньому і з боку інших помісних православних церков.

Але ці два роки засвідчили, що Православна церква України як така відбулася. Це вже незворотній процес. І ми бачимо заяви Вселенського патріарха, який постійно підтверджує, що українська церква — визнана церква — відбулася. Протягом цього часу було багато випробувань, але ми зберегли нашу внутрішню єдність, ми заклали ту основу, на якій у майбутньому всі православні українці об’-єднаються. Бо зараз є частина тих, які ще повністю не усвідомили. Але ця основа закладена раз і назавжди.вона прописана в Томосі, який офіційно засвідчує як документ, що ми посідаємо своє почесне, хоча й останнє, п’ятнадцяте, місце в диптиху серед інших православних церков. Але Господь у майбутньому і надалі допомагатиме і сприятиме нам. І наступні роки нашого спільного буття ми будемо радіти з наших благословенних успіхів.

— У попередніх інтерв’ю ви говорили, що можливі ще два визнання десь найближчим часом, але не говорите, хто саме. І зрозуміло: це для того, щоб не зупинити цей процес, скажемо так. Тому запитую дещо інакше: які саме церкви ви вважаєте найбільш позитивно налаштованими щодо Православної церкви України?

— Загалом є декілька помісних православних церков, у яких більшість єпископату на чолі з предстоятелем практично готові до визнання нашого автокефального статусу. Це і Грузинська православна церква, в якій більшість. Але в кожній церкві є певні прихильники Російської православної церкви. І вони намагаються як меншість призупинити більшість. І ми це бачимо на прикладі переходу в Україні парафій. У більшості парафій 90% парафіян приймають рішення про приєднання до Православної церкви України, але меншість дуже часто перешкоджає.

Той самий процес відбувається і в помісних православних церквах, де є кілька архієреїв, які проти. Ми бачимо це на прикладі Кіпрської православної церкви: двоє-троє — проти, а більшість — за. Але Кіпрська православна церква дала приклад іншим церквам, яким чином можна рухатися щодо визнання нашого автокефального статусу. Предстоятель поминає вперше в диптиху предстоятеля Православної церкви України, а потім приймається відповідне рішення на Синоді простою більшістю. І тому я переконаний, що цим шляхом підуть й інші православні церкви. Це і Єрусалимська церква, Румунська, Албанська, Болгарська… Зараз важко сказати, бо Кіпрська церква загалом була готова і раніше. Ще в минулому році і в 2019-у предстоятель був готовий до прийняття рішення, але він зайняв певний нейтралітет — споглядав на наш розвиток і на наше утвердження. Й у спілкуванні з ним він мені це підтвердив: що ось ми очікували, ми дивилися, і ми побачили, що ви відбулися як церква, і тому ми прийняли відповідне рішення.

І тому зараз очікувати можна, але сказати чітко, яка з цих церков долучиться першою, трішки складно. Бо рішення в них дозріває, вони практично готові, але тільки потрібно це озвучити. І в якому порядку воно буде — зараз навіть важко передбачити. І я б не хотів цього оголошувати і давати зброю нашим супротивникам, які й так наполегливо трудяться для того, аби призупинити цей процес. Але цей процес уже теж незворотній, і в майбутньому — можливо, в цьому календарному році — ми сподобимося визнання і з боку інших православних церков.

— Супротивники справді трудяться. От і що стосується переходу церков, то наразі цей процес призупинився. І ми бачимо, чому. І «тітушки» ті ж у багатьох регіонах, і часто невтручання поліції, і часто відсутність допомоги або навіть відверте перешкоджання з боку місцевої влади в перереєстрації церковних громад. Чому так відбувається? Чому центральна влада не втручається, а місцева влада часто прямо перешкоджає? Чи ви зверталися за допомогою до центральної влади, зокрема до Президента Зеленського?

— Це тимчасове явище, яке штучно призупинило приєднання парафій з боку Російської православної церк-ви до Православної церкви України. Була одна хвиля, буде й інша хвиля після цієї пандемії. Бачите, це уподібнюється. Ми маємо різні хвилі розповсюдження цієї хвороби, і, на жаль, ця пандемія певною мірою призупинила процес переходу. Є багато різних причин. Це стосується і політичної зміни, і зміни влади на місцях. Є деякі прихильники, які прийшли до влади і підтримують розвиток Російської православної церкви.

Але зараз цей процес продовжується. Не так багато, але поступово, навіть кожного місяця по декілька парафій приєднуються. Але ми цього не афішуємо. Ми прагнемо, щоб це відбувалося мирним шляхом. Ми не маємо права як церква зараз відкривати всередині ще один внутрішній релігійний фронт. Ми маємо війну цю страшну неоголошену на сході України. Ми зараз боремося з цією страшною хворобою невидимою. І ми не маємо права ще відкривати один фронт релігійний боротьби. Ми рухаємося суто в правовому полі. І я переконаний, що незабаром буде й інша хвиля приєднання парафій до Православної церкви України, коли вже вгамується пандемія, коли люди зможуть вільно збиратися на зібрання. Ці парафії зараз визрівають і, відповідно, приймуть відпо-відне рішення тоді, коли зможуть швидко юридично переоформити належну документацію і не буде спротиву з боку органів державної влади.

Зараз більш-менш ситуація вже стабілізувалася, на місцях ведеться перереєстрація. Але з боку Російської православної церкви йде шалений спротив. По кожній парафії, яка приєдналася протягом цього часу, йдуть судові тяганини. Але всі, до єдиної практично, ми виграємо, тому що правда на нашому боці. Люди приймали відповідні рішення більшістю, згідно із законом, і тому суди приймають рішення, які не суперечать законам України.

— Ви згадали про політичну зміну. І справді, минулий рік був складний не тільки в плані пандемії, а й полі-тично. Ми бачимо певний повзучий реванш. Ми бачимо, що діячі часів Януковича входять часто у найвищі владні кабінети… Те, що відбувається наразі в Україні, такі дуже різнобічні процеси, і той реванш — як цьому протистояти?

— Ми як українська церква працюємо над тим, аби українська мова впроваджувалася в усі сфери не тільки релігійного життя, але й загалом життя українського народу. Бо нашою офіційною мовою, богослужбовою мовою є українська мова. Справді, у нас зараз є кампанія соці-альної реклами — «Молімося рідною мовою». Тобто я як предстоятель закликаю молитися рідною мовою, яка для нас, українців, є рідною, — українською мовою. Але я не заперечую того, що і румуни, які проживають, наприклад, на території України, болгари й інші національності, і навіть росіяни, мають право молитися своєю рідною мовою. Але на державному рівні, на церковному рівні основною богослужбовою мовою є українська.

Звичайно, нас тривожать інколи певні заяви щодо приниження прав і так далі, щодо відкликання тих законопроєктів, які вже були прийняті українським парламентом. І тому ми надалі як церква будемо робити все, щоб утверджувати нашу рідну україн-ську мову. Тому що мова, нація і держава — це нерозривно пов’язані між собою речі. Наприклад, європейські країни, де в кожній країні панує своя рідна мова, не є чимось особливим, коли ця мова є панівною мовою, яка не принижує честі і гідності тих, хто спілкується іншими мовами і для кого рідною є інша мова, але ти повинен знати і володі-ти державною мовою.

Скажімо, перебуваючи в Греції, я вивчив грецьку мову. Я маю сертифікат знання цієї мови. І кожен, хто хоче, наприклад, працювати офі-ційно на території Греції, повинен мати сертифікат про знання цієї мови. Ти можеш володіти своєю рідною мовою. Але якщо ти хочеш мати певну позицію і місце в цій країні, ти неодмінно повинен мати сертифікат знання цієї мови. Так само і в Україні є державна україн-ська мова, яка не принижує інші мови. Спілкуєтеся російською чи іншими мовами? Ми цього не заперечуємо. Але ми прагнемо, щоб в Українській державі на державному рівні панівною мовою була саме українська мова.

— Вже другий рік поспіль ідуть розмови про можливість візиту Вселенського патріарха Варфоломія в Україну. Зокрема, восени 2020-го Президент Зеленський знову запросив його до України з візитом. Є вірогідність, що цей візит може відбутися на 30-у річницю Незалежності. Принаймні про це говорили. Хто буде організовувати цей візит — держава Україна чи Православна церква України? Яким чином відбуватиметься підготовка до цього візиту? І чого ви особисто чекаєте від візиту патріарха Варфоломія?

– Справді, ми очікуємо на візит Вселенського патріарха Варфоломія у цьому році, на 30-у річницю Незалежності Української держави, і що ми будемо приймати Його Всесвятість. Ці запрошення були і від мене як від предстоятеля Православної церкви України. І Президент Зеленський також підтвердив це запрошення. І ми віримо, що цей візит у цьому році відбудеться, якщо не буде, звичайно, тих карантинних обмежень, які зараз діють не тільки в Україні. Але з Божою допомогою, я думаю, ми здолаємо цю перепону, і все ж таки Його Всесвятість патріарх Варфоломій відвідає Україну і відвідає Українську православну церкву.

Поки що ще не було конкретних розмов, чи це буде організовано на державному рівні. Але якщо є за-прошення Президента, то звичайно, що цей візит буде відбуватися і на державному рівні, і на церковному рівні. І це засвідчує, що Україна є канонічною територією Православної церкви України. Бо на запрошення Президента Вселенський патріарх приїжджає на канонічну територію визнаної автокефальної помісної православної церкви. А те, що тут перебуває тимчасово і Російська православна церква, то вже визначено Вселенським патріархом їхній статус: що ми терпимо їх до певного часу, але прийде час, коли вони приєднаються до визнаної автокефальної православної церви, і ми будемо складати вже єдину визнану Православну церкву України.

— Тобто поки що не велася розмова, хто буде організовувати саме цей візит? І якщо буде, то, можливо, це буде якась співпраця між державою і церквою?

— Так, звичайно, поки що не велася така вже конкретна розмова, бо тільки розпочинається новий календарний рік. Я думаю, що десь після завершення різдвяних свят ми прийдемо до вже конкретніших питань щодо організації цього важливого для України візиту.

— У 2021-у ми святкуємо 30-річчя Незалежності України. Як ви оцінюєте той шлях, який наша держава пройшла за три десятиліття?

— 30 років — це не такий тривалий шлях. Але ми можемо говорити про 30 років відновлення незалежності Української держави, бо ми мали свого часу цю незалежність, ми її втрачали протягом певного часу, проходили випробування. Але зараз ми вдячні Богові, що Бог дав нам цей дар — дар свободи і незалежності. Бо це великий дар, який ми повинні цінувати. Хоча, коли ми цей дар отримали, всі говорили, що це була випадковість. Але це не випадковість. Чому? Бо протягом століть на вівтар нашої державної незалежності покладено дуже і дуже багато людських життів. І зараз, на жаль, уже в час Незалежності, ми певною мірою підтверджуємо це. Бо у зв’язку з тим, що ми не оцінили повноцінно в 1990-х, багато і до цього часу до кінця не усвідомлюють і не розуміють цієї великої ціни.

І зараз є ці випробування війною на сході України, де гинуть найкращі сини і дочки нашої держави, але які засвідчують про те, що ми будемо до кінця боронити свою територіальну цілісність. Є намагання з боку країни-агресора поневолити нас — поневолити фізично і духовно. Але зараз ми маємо визнану помісну православну церкву. І це є теж досягненням цих трьох десятиліть української незалежності. Бо Томос дуже часто називають другим актом проголошення нашої незалежності. Ми проголосили свого часу державну незалежність, а вже на завершення третього десятиліття ми проголосили й офіційно отримали визнання нашої церковної незалежності. Бо без сильної єдиної помісної православної церкви ми не зможемо збудувати тієї держави, про яку ми всі з вами мріємо.

Ми мріємо, щоб Україна була сильною, єдиною, незалежною, демократичною і європейською. Але ми не повинні забувати про духовну складову. Бо без духовної складової ми не зможемо втілити в життя те, що ми прагнемо матеріальне, бо це тісно між собою взаємопов’язане. І тому в українській незалежній державі, яка святкує в цьому році вже третє десятиліття, ми повинні утверджувати і свою незалежну українську православну церкву.

— На початку 1990-х багато якраз говорили про 40 років, якими Мойсей водив свій народ пустелею. Зрозуміло, що це питання метафоричне — 40 років позбавлення від рабства. І зараз, коли ми підходимо до 30-ї річниці Незалежності, знову згадуються ці 40 років ходіння пустелею. Хочу спитати у вас, владико, скільки ми ще будемо ходити цією якоюсь нашою внутрішньою пустелею?

— Це залежить від кожного з нас. Чому? Бо кожен бере безпосередньо активну участь в розбудові Української держави. Помилково думати, що це «мене не стосується». Тобто, наприклад, «я не буду брати участь у виборах, тому що за мене вирішать». Але це неправильно. Бо від кожного з нас залежить наше майбутнє. І якщо ми не прийдемо до повного усвідомлення того, що ми є українцями на своїй землі, на своїй Богом даній землі, то звичайно, що ми будемо і далі блукати.

Але я переконаний, що протягом наступних років нашого буття все ж таки наш народ об’єднається та усвідомить, що ми є єдиний народ і нас штучно розділяють, ззовні намагаються привнести це розділення. Але ми повинні бути мудрими і відповідальними. І Господь бачитиме наше ревне прагнення зростати, але найперше — духовно... Ми не повинні забувати про Бога. Якщо ми будемо вдячні Йому за всі Його благодіяння, які Він звершує в нашому житті, то будемо бачити в подальшому прогрес. А якщо будемо забувати і вважати, що це тільки наше досягнення, то, звичайно, будемо отримувати ті випробування, про які ми зараз з вами говоримо.

Тому, дай Боже, щоб і в нинішньому році, і в прийдешніх роках цих випробувань було менше і менше, а ми свідомо дякували Богові і пам’ятали про Його благодіяння. А Він буде і надалі допомагати та сприяти нашому подальшому розвитку.

— І на завершення кілька запитань про Різдво. Вас часто в цей час питають про два Різдва, які святкує Україна, і коли саме церква буде готова перейти на новий стиль, на західний обряд. Я пригадую вашу відповідь у минулих роках на це питання. Ви говорили про те, що церква буде готова, коли буде готовий народ. Справедлива відповідь. Скажіть, владико, за якою ознакою ви визначатимете цю готовність: чи це соціологічні опитування, чи будете радитися зі священниками, чи Собор має бути проведений? Яким чином буде визначатися готовність до переходу на новий стиль?

— Говорити про два Різдва — це неправильно певною мірою. На державному рівні прийнято рішення, що 25 грудня, згідно з Григоріанським календарем, є вихідним днем для українців. Але ми святкуємо один раз Різдво Христове — теж 25 грудня, але згідно з Юліанським календарем. І якщо ми будемо переходити, то переходити на новий Юліанський календар. Це не стосується певною мірою західного обряду. Бо є багато помісних православних церков, які свого часу вже перейшли на новий Юліанський календар.

Але, справді, українське суспільство поки що не готове до цього переходу. Ми як церква розуміємо, що не маємо права привносити ще одне розділення. Зараз нас намагаються штучно розділяти на основі мови. Мова об’єднує, а не розділяє. Але штучно ззовні намагаються нас за цією ознакою розділити. І зараз є теж така небезпечна тенденція щодо календаря, бо нема одностайності. Коли ми як церква побачимо, що більшість за те, аби прийняти це рішення, а це рішення складне, бо ми змінюємо не тільки дату святкування Різдва Христового, а повинні змінити весь церковний календар протягом року…

— Всі прив’язані до цього свята?

— Всі прив’язані зі святами. Тоді Покрову не будемо святкувати 14-го, Миколая не будемо 19 грудня святкувати. Тобто потрібен час, і вести таку просвітницьку інформаційну кампанію. І зараз ми бачимо, що рік за роком ця кампанія проводиться напередодні Різдва, напередодні 25 грудня, активно обговорюється у соцмережах і засобах масової інформації, і серед людей. І люди поступово підійдуть до цього. І церква покликана прийняти правильне рішення, яке буде об’-єднувати, а не розділяти. Бо зараз ми не маємо права привнести щось, що розділяє.

Пройшло два роки з часу об’-єднання в єдину церкву, і зараз це питання виносити як актуальне на порядок денний неправильно, бо не всі готові. І це знову привнесе певне розділення. Церква готова, і я не проти того, щоб змінити. Але потрібен час і потрібно, щоб більшість християн в Україні були до цього готові.

(Друкується з деякими скороченнями.

Повну версію можна прочитати тут: https://prm.ua/my-ne-maiemo-prava-vidkryvaty-v-ukraini-front-relihiynoi-borotby-velyke-interv-iu-z-predstoiatelem-ptsu-epifaniiem).