Реалізація мовного закону далеко не всіма в Україні сприймається позитивно. Зрозуміло, що багатьом мешканцям Південного Сходу було б краще й надалі перебувати у звичному російськомовному просторі. Коли українська або повністю відсутня, або ж присутня незначною мірою, скажімо, для виконання певних декоративних функцій. З цим вони ще якось миряться. Але як переконати це консервативне середовище, що саме українська мова є головним захистом від сумнівних принад «русского мира»? Сьогодні, завтра і завжди! Російська при цьому нікуди не дівається, адже вона й нині «живее всех живых». Але національним панциром, оберегом може бути саме українська.

Як на мене, важливим є поєднання кількох моментів. Усві-домлення того, що забезпечення компромісу поміж україномовною та російськомовною частинами соціуму є набагато важливішою річчю, аніж усі інші проблеми з меншинами, разом узяті. Звісно, тут теж не без проблем. Дедалі помітнішим стає національне відродження етнічних громад півдня Бессарабії. Поступово в ролі найбільш «неуспішної» меншини Буджаку все виразніше опиняються українці. Поспілкуйтеся з ними, і ви почуєте, як вони заздрять болгарам чи молдованам. Стосовно фінансування і так далі. Це неприємна обставина, але вирішення проблеми все одно лежить через всеукраїнський компроміс україномовних і російськомовних. Ніяк не інакше.

Потрібно нарощувати державницьку активність, одночасно плекаючи культ толерантності, культ компромісу. Декому таке поєднання здасться нелогічним, та це лише від нерозуміння суті проблеми. Часто толерантністю помилково означають... пасивність. Натомість, толерантність укупі з креативом — творять чудеса. Наведу конкретний приклад. Хлопчикові-сироті з Волині Максимові Ткачуку, який свого часу насмілився за-співати «Смуглянку» російською, небідні одесити подарували квартиру. «Мы надеемся, что ему будет комфортно жить в Одессе, и Макс как можно скорее станет настоящим одесситом!» — оцінюючи цю подію, сказав представник Одеської єпархії.

А що україномовні подарували хлопчикові з Глухова, який у рідному місті на шкільному заході відмовився виконувати російську пісню? Квартиру у Львові? Ні. Може, хоч у Тернополі, Дрогобичі, Сарнах? Теж ні. Нашому маленькому героєві від української громади — дуля з маком. Ось і порівнюйте. Максимові Ткачуку ніхто в Одесі не заборонятиме співати українські пісні. Йому просто виділять свою нішу для захисту «русского мира». Робимо висновок: толерантні, креативні, щедрі завжди виграють. Нетолерантні — у програші.

Ми повинні зважати на свої можливості й діяти залежно від них. На нашому боці відносно непоганий мовний закон і як це не дивно — війна. Маємо моральне право захищати укра-їнську в будь-якій точці держави. В усьому іншому — виграють російськомовні, оскільки це населення великих міст. Воно і багатше, і згуртованіше.

Чи можливий компроміс? Звичайно. Він неможливий лише щодо «п’ятої колони», а всіх російськомовних до неї записувати не слід. Треба шукати друзів, і шукати активно. З цим у нас поки що проблеми.

Пригадую, в соцмережах звернув увагу на патріотичний допис незнайомої одеситки. Зразу було видно: розумна і небайдужа. Щоправда, писала російською, але й таких у тій дискусії було немало. Багато часу пішло на листування. Переконував її, що варто об’-єднуватися з однодумцями. Одеситка не зразу відважилася дати свій телефон. Нарешті, сталося! Привів її до маленького одеського патріотичного гурту. Познайомив. Але чомусь мої друзі не «вчепилися» за новеньку. Хоч їм украй потрібні нові люди. Може, тому, що вона погано розмовляла укра-їнською? То вам же й карти в руки! Контактуйте, набирайтеся від неї знань, а її саму підтягуйте в мовному сенсі. Та не так сталося, як гадалося. Підвела не толерантність, а саме її відсутність. Я з жахом усвідомив, що ці люди просто не розуміють потреби об’єднуватися з людьми, які... не є їхніми стовідсотковими однодумцями. Все сподіваються, що держава ось-ось своїми штрафами всіх поробить патріотами.

А що, якби їм вдалося подолати свої консервативні установки? Та у нас же роботи — непочатий край! Російськомовні теж на вагу золота, бо їх краще слухають.

Справжнім скарбом для укра-їнських активістів є стаття журналіста Миколи Семени «Крим. Соціально-культурна «переробка» населення» («День», 4—5.09. 2020). Він пише про розчарування великої частини кримського населення в російському статусі Криму: «кримчани сьогодні виявилися ізгоями у власному домі. Якщо в Крим приїхав чиновник, то це значить, що з ним приїхала дружина, і їй потрібне робоче місце, яке може з’явитися тільки шляхом звільнення якогось кримчанина... Діти чиновників і військових, усіх переселенців користуються пільгами, отже, вони виявляються на початку черги, а кримчани тим самим відтісняються в черзі на самий кінець...».

Ось ще: «Це лише частина дискримінації кримчан за місцем проживання. Вони першими «вилітають» з роботи, бо потрібні місця приїжджим. Вони не можуть влаштуватися на більш-менш пристойну роботу, бо за негласним правилом місцевих заборонено брати на керівні посади, тільки різноробочими, навіть директор кладовища в Сімферополі — приїжджий мігрант... А з роботою сутужно ще й тому, що в Крим наймаються цілими бригадами саме приїжджі будівельники, які працюють вахтовим методом. А після роботи вони часто пишуть заяви на поселення в Криму...».

От би й доносити поступово цю інформацію до мешканців Одеси та інших міст Південного Сходу. Серйозно «впрягтися» в тему й доносити. Якщо треба, то й російською, головне — не спати! Бо ще не всі знають про масове розчарування людей, які мріяли про «камни с неба», аби лише бути в «родной гавани». В цій «гавані» активісти кримського референдуму відразу виявилися людьми другого сорту. Микола Семена пише: «Заснувати свій бізнес у Криму місцевим жителям надзвичайно важко і через негативне ставлення приїжджих чиновників, і через умови реєстрації та роботи. Кращі бізнеси вже давно віджаті приїжджими росіянами...».

Думаєте, до одеситів окупанти ставилися б краще, ніж до севастопольців чи мешканців Ялти? Довіряли б їм більше? Ой, навряд... У вищеназваних містах етнічні росіяни чисельно суттєво домінували над іншими націями. І то (бачите ж!) виявилися ненадійними, бо зіпсовані українізацією. А 68,8% українців Одеси (саме стільки їх згідно з останніми опитуваннями) — це, без сумніву, набагато гірший людський матеріал з точки зору кремлівських ідеологів. Тож одеситів розбавлятимуть значно наполегливіше. Тому й підходить нам гасло: «Україна — понад усе!». І дуже потрібен всеукраїнський діалог. Бо як без діалогу донести свою точку зору до іншої частини соціуму? Треба, щоб темою болячок «русского мира» захворіли всі небайдужі українці. Російськомовні також.

Вражаюче відео: сліпий, безрукий і безногий «захисник Донбасу». За що він воював? До війни на вулицях Донецька українською розмовляв, ну... максимум один відсоток населення. Тепер — нуль. Ура, знищили «укропів»! Але чи заради такого сумнівного досягнення варто було ставати калікою? Чи варто було знищувати економіку промислового краю? Той мізерний відсоток українського, який був на Донбасі, він що — створював жахливий дискомфорт, не давав спокійно жити?

Ось так би сісти разом і спо-кійно й логічно розібратися. Але «спокійно й логічно» можна лише в умовах діалогу, а не конфронтації. Агенти ФСБ на «діалог» не клюнуть, однак суттєва частина соціуму таки перейде на наш бік. І це буде неабияким досягненням, поштовхом до подальшої співпраці та швидшого формування громадянського суспільства.