У мистецтві Одеси доби Незалежності продовжують розвиватися як тенденції, що вже існували у радянський період, так і нові — як наслідок більшої відкритості суспільства. У суто українському вимірі, в сенсі змісту, на хвилі національного піднесення початку 1990-х та нових імпульсів, вмотивованих відомими подіями 2013—2014 років, мистецтво стало каталізатором націєтворчих процесів. Це пов’язано, перш за все, із соціальним меседжем багатьох проєктів. Певне місце у цьому процесі займає пошук нових засобів виразності, культивування т.зв. актуального мистецтва (contemporary) — назва досить умовна і спірна, але така, що прижилася.

Колись антагоністичні нині в Одесі мирно співіснують реалістичне, модерністське та постмодерністське спрямування, абстракція і фігуратив чи їх комбінація. Звичайно, це не лише одеське явище, однак Одеса одна із п’яти самобутніх художніх шкіл України, яка культивує свої історичні набутки як традиційного, реалістичного образомислення, так і авангардного.

У цій статті, не претендуючи на повноту характеристики, обмежуся лише найбільш резонансними, на мою думку, художніми проєктами, втіленими, переважно в останнє десятиліття, на Одещині. Можна виділити кілька напрямків, які доволі ситуативно кристалізувалися у цьому процесі й носять, здебільшого, умовний характер: патріотичний, просвітянський, ретроспекція й експериментально-пошуковий — актуальне мистецтво. Картина досить неоднорідна.

І.

Інтелігенція особливо чутлива до прогресивних явищ чи загроз і викликів часу й тому гостро реагує на них. Революція Гідності і воєнна агресія Росії проти України знайшли відгук у низці проєктів, зокрема у подовженому пересувному «Мистецька сотня митців — Збройним силам України» і в також подовженому «Сорокоусті». У подібних ініціативах не завжди варто шукати приклади засобів нової виразності, адже кристалізація формально-виражальних ознак мистецтва зазнала фази активного розвитку ще на рівні індивідуального становлення кожного із митців. Такі проєкти, перш за все, морально вмотивовані, ірраціонально-дієві, волонтерські — крик душі й бажання допомогти. Це і вияв вдячності, і тест на самоідентифікацію як представників укра-їнської нації.

По суті «Мистецька сотня митців — Збройним силам України» — це благодійна акція, започаткована Одеською обласною організацією Національної спілки художників України у квітні 2014-го, що діяла впродовж кількох років (куратори проєкту — голова обласного осередку НСХУ Анатолій Горбенко та член правління Анатолій Кравченко). Виручені від продажу картин кошти передавали через волонтерів на потреби ЗСУ, а збірка творів (37 одиниць) сформувала колекцію, яку подарували Цент-ральному військовому клінічному шпиталю департаменту охорони здоров’я Міноборони України м. Одеси, де лікуються поранені у зоні бойових дій воїни. Твори одеських митців були запропоновані також для Музею Шевченка в Торонто (Канада) на знак подяки українській діаспорі цієї країни за гуманітарну допомогу нашій армії. За посередництва Національного музею імені Т.Г. Шевченка в Києві було відібрано роботи кількох авторів — учасників згаданої імпрези. До акції приєдналися художники Києва, Рівного, Ужгорода, Вінниці, Львова.

Виставки відбувалися на різних майданчиках: у Міській художній галереї Одеси, обласному центрі української культури, виставковій залі обласної організації НСХУ, обласній філармонії. У рамках проєкту тільки в 2014 році проведено шість таких акцій. Зазначу, що одесити у цьому почині були не єдиними в Україні. Не йдеться про якусь першість, а про загальну тенденцію.

Інший подовжений проєкт одеситів під назвою «Сорокоуст» визрів у 2016-у. Він привертав увагу як актуальністю теми, програмністю, так і тематичною однорідністю, продуманістю експозиції загалом (куратори Лілія Клімова і Марина Яндоленко). Митцям запропонували своє-рідну програму для написання твору. Потрібно було відповісти на чотири запитання: «Як почувається художник у період переоцінки цінностей?», «Як ви почуваєтеся в час неоголошеної війни?», «Скільки часу ми перебуватимемо у полоні власних ілюзій?» і «Скільки років ми будемо поневірятися пустелею обману, лицемірства і цинізму можно-владців?».

Сорокоуст, сорокослів: сорок учасників проєкту представили по одній роботі. Сакральний зміст числа 40 визначили ще в глибоку давнину. В нумерології Піфагора воно означало загрозу життю. Нагадаю, що в церковній службі Сорокоуст — це особлива, посилена молитва за здоров’я або за упокій хрис-тиянських душ, на чому наголошували організатори.

Одна з кількох виставок цієї серії з елементами інсталяції відбулася у лютому 2016-го в «чорній залі» Одеського музею західного і східного мистецтва. Експозиція сприймалася в ансамблі, музейному просторі та контексті нашого турбулентного часу. Ми мали справу з мистецтвом концептуальним, де ідея є визначальною. Представлені роботи — «на злобу дня». Крім благодійної, ще одна важлива мета проєкту — викликати потужні емоції у глядача.

Відкриття, до якого долучилися різні творчі особистості, знаменувало синкретизм мистецтв: образо-творче мистецтво, духовний піснеспів, поезія.

Експозиція справляла майже містичне враження: замкнутий темний простір кімнати, стіни якої за-драпіровані чорним, із вкрапленнями локального освітлення на окремі групи робіт. Твори майже одного формату розташовані ланкою по периметру. В центрі цього простору — екран, а за ним — монументальна, дещо плакатна, багатозначна робота Вікторії Грозивчак «Без назви». Вона розміщувалася у центрі фронтальної стіни. Під нею — своєрідний вівтар із чорного низького подіуму, на якому — сорок свічок. Їх запалили під час відкриття виставки в пам’ять про загиблих у війні на Донбасі. Простір доволі депресивний. У роботі Грозивчак жорстко окреслений контур домінуючого німого обличчя; в погляді відчуваються відчай, тривожне запитання й обережна надія.

Помітне враження справляли живописні твори Асії Гудименко («Сорокауст»), Сергія Кириченка («Танкісти»), Валерія Цоніна («Ти все моє!»), Лариси Дем’янишиної («Перехрестя»), батик Анжели Голодецької та ін. Твір Лариси Дем’янишиної визначає для авторки питання світоглядного вибору: жіноча напівфігура, що звернена у відкритий простір, представлена на тлі драматичного чорно-червоного (символ боротьби — нижня частина полотна) і просвітленого блакитно-жовтого (верхня частина), яка виражає ідею неминучого просвітлення і вселяє надію.

Цій виставці передувала інша благодійна мистецька акція під назвою «Ангели — кіборгам», яка проходила в галереї «Жовті велетні» (куратор Лілія Клімова). Крім творів відповідної тематики, на ній були представлені й артефакти із зони АТО.

ІІ.

Окрема тема — твори скульптури, серед яких хотів би назвати кілька різномасштабних.

Плідно працює у галузі станкового і монументального мистецтва відомий одеський скульптор Микола Худолій. За роки незалежності він створив кілька знакових творів у бронзі: пам’ятник Тарасові Шевченку для Теплодара (2014) і фігуру козака — засновникам Біляївки (2007). Серед задумів, утілених лише на стадії проєктного варіанту, — однофігурні скульптури пам’яті жертвам Голодомору і Героям Небесної Сотні для Одеси. У згаданих образах відчувається духовна сила і велич. Твори приваблюють експресією, пластичною виразністю, вмотивованою узагальненістю форми, що посилює відчуття монументальності.

У новій іпостасі проявила себе вже згадана Лариса Дем’янишина, за високоідейними ескізами якої створені пам’ятні знаки Героям Небесної Сотні у Южному та жертвам Голодомору у Доброславі (у співавторстві з К. Степановим). Стилізація виконана з урахуванням особливостей матеріалу (листовий метал), завдяки якому поєднання площини і лінії доповнює об’єм графічною виразністю.

Окремі художники є членами різних громадських організацій міста або співпрацюють з ними. Важливим мистецьким здобутком стало виготовлення у 2015 році настільної медалі «Одесі—600» авторства Олександра Коваля на замовлення однойменної ГО. Цей відносно невеличкий витвір з барельєфами (зображення порту Куцюбієва і польського короля Владислава ІІ Ягайла) є важливим артефактом, що знаменує нову віху в справі подолання російських міфів, пов’язаних із заснуванням Одеси. Документальна точність стала можливою завдяки консультаціям провідних одеських істориків і краєзнавців та особистій зацікавленості автора. Робота над медаллю тривала пів року. Сьогодні її зразки є в історичних музеях Одеси і Вільнюса, ще кілька авторських примірників будуть подаровані музеям Києва, Снятина, Кракова і Стамбула.

ІІІ.

Інші подовжені проєкти та виставки, крім художньо-естетичної, мають і просвітницькі цілі. До таких слід віднести пересувну виставку «Мамай мандрує» (куратор Віктор Гоманюк, співкуратор — Лариса Дем’янишина). Жителі низки міст області могли ознайомитися з доробком митців з Одеси, Южного, Чорноморська, Балти, Березівки. До цієї ініціативи долучилися професіо-нали й аматори зі Львова, Вінниці, Умані, Новограда-Волинського, Кілії, населених пунктів Миколаївщини. Проєкт набирає обертів і радує оригінальністю трактування козацької тематики.

Образ козака, воїна-героя є одним з улюблених у народній свідомості, відображений в епосі, образотворчому мистецтві. На виставках можна бачити твори різних видів та жанрів: графіка, живопис, народно-декоративне мистецтво, дизайн, техніка витинанки, скульптура, дереворит. Це й авторські твори, старожитності з приватних колекцій, музейних фондів. Віковий ценз учасників не обмежений — участь у проєкті беруть художники віком від шести до 96 років. Роботи цікаві різноманітністю напрямків, стилістичних підходів: академізм, символізм, модернізм, примітивізм, що урізноманітнює експозицію, а головне —розширює горизонти козацької тематики.

Як відгук на одну з подібних виставок наведу слова заступника директора з наукової роботи Одеського історико-краєзнавчого музею Юрія Слюсаря: «Тема козацтва тісно пов’язана з Причорномор’ям. Це не просто виставка, а проєкт, який передбачає різні форми спілкування: майстер-класи, конференції, заключні акції... Козацтво було і в Росії, але унікальність цього явища саме в Україні полягало у тому, що наше козацтво стало державоутворюючим станом суспільства». Цей проєкт ще далеко не вичерпав себе і матиме продовження.

(Далі буде).