Нещодавно, 27 січня, світова громадськість вшанували сумнозвісну дату — 75-річчя Голокосту. В останній день січня відбулася онлайн-зустріч з відомими громадськими діячами — правозахисником, виконавчим співпрезидентом Ваад в Україні Йосифом Зісельсом та експерткою зі збереження пам’яті про Голокост Галиною Хараз (Ваад України, Єрусалим), присвячена меморіалізації території Бабиного Яру. Її учасники обговорили одне з ключових нині питань — причини протистояння української громадськості російській експансії. Драматизму ситуації, як це не парадоксально, додає позиція щодо цього питання президента та його оточення.

Урочище Бабин Яр, яке знаходиться на правобережжі, на північно-західній околиці Києва, стало символом великої трагедії — розстрілу німецькими нацистами у 1941 році більше ста тисяч осіб різних національностей, 70% з яких — представники єврейської спільноти України. І дотепер на цьому місці відсутній цілісний музейний центр і меморіал, які гідно відображали б масштаби тої трагедії, глибину спільної скорботи.

Про історичний перебіг подій, пов’язаних з увічненням жертв на території Бабиного Яру, говорив у своєму виступі Йосиф Зісельс:

— Активне протистояння двох проєктів — українського і російського — щодо меморіалізації Бабиного Яру є похідним від війни, яка триває вже сім років. Це тло, на якому відбувається дискусія щодо проєктів.

Останні 30 років я прив’язаний до різних історій навколо Бабиного Яру, які тягнуться ще з радянських часів. Активно ж включився в цей процес у 1991-у, коли на місці трагедії встановили пам’ятник «Менора». Наступне активне протистояння припало на 2002 рік, коли американський єврейський розподільчий комітет «Джойнт», що активно займався общинними центрами колишнього СРСР, запропонував Україні патерналістський проєкт центру «Спадщина» — справа від алеї, яка веде до «Менори». На той час ми вже знали, що у тому місці відбувалися масові розстріли, а, за єврейською традицією, якесь будівництво на такому місці — неприйнятне. Формат общинного центру передбачав 26 різних проєктів: соціальних, художніх, молодіжних, а відтак і розважальних.

Для нас є принциповим, що політику пам’яті в Україні має формувати сама держава, включно з громадянським суспільством, яке представляють різні етнокультурні й релігійні групи. Такі потужні проєкти щодо меморіалізації Бабиного Яру, які останнім часом нам пропонують, чи то пак — нав’язують, мають бути висхідними від культури, а потім — політики пам’яті української держави й громадянського суспільства. Подібна позиція проходитиме рефреном протягом нашої сьогоднішньої бесіди.

Гідний приклад — Музей історії польських євреїв Полін, який постав у Варшаві на місці колишнього гетто. Від висунення ідеї до перерізання стрічки пройшло чверть століття. В обговоренні концепції майбутнього музею брала участь уся Польща і поляки за кордоном, різноманітні єврейські органі-зації. Справді, це був всенародний проєкт. Фінансування надходило як від польської держави і міста, так і від приватних структур, зокрема й

з-за кордону. Нині цей проєкт підтримується як приватними особами, так і державою (більше 50%). На стадії обговорення брали участь представники польського уряду, й, очевидно, мали право на вето у тих чи інших питаннях, які торкалися національної безпеки та міжнародного іміджу Польщі. На мою думку, це найбільш сучасний єврейський музей у світі.

Наше протистояння із «Джойнт» мало кілька основоположних моментів, і, крім уже названих, це й та обставина, що українське суспільство мусить дорости до меморіалу й музею такої величини. Отримувати меморіал у подарунок (відомо, що безплатний сир лише у мишоловці) ми не хотіли навіть від американських євреїв. Вирішальним у цьому протистоянні стало те, що єврейські протести підтримало громадянське суспільство Києва, а також мерія міста, які наполягали на виборі іншого місця. «Джойнт» швидко усе згорнув, усіх звільнив, втративши при цьому п’ять мільйонів доларів на підготовчих роботах, і пішов.

Нова хвиля протистояння була у 2006—2008 роках. Така сумновідома і дуже активна особа — Вадим Рабінович — створив фонд «Пам’яті Бабиного Яру», у який залучив кошти різних бізнесменів. Виготовили красивий макет. На озброєння взяли ідею зведення трьох культових споруд: мечеті, синагоги і православного храму, запозиченої у Москви, а відтак позбавленої оригінальності. Відбулося активне обговорення, однак занадто негативна характеристика Рабіновича як у єврейських колах, так і в українському суспільстві звела справу нанівець.

Саме тоді ми включилися у досить професійну роботу за різними картами. Виник громадянський комітет «Бабин Яр», який очолили троє співголів — Іван Дзюба, Семен Глузман і філософ Мирослав Попович. Цей комітет, головним чином, і витримував протистояння як з «Джойнтом», так і з проєктом Рабіновича. На той час припадає виготовлення мап, збирання пропозицій різних єврейських організацій з Ізраїлю та Лондона щодо перевірки можливості будівництва у цих місцях. Оскільки в означений період (2006—2008 роки) для цього проєкту не було такого потужного фінансового ресурсу, то рекомендації цих організацій зводилися до того, що краще ці поховання взагалі не чіпати.

Адже, крім близько 100 тисяч розстріляних, там ще було понад 100 тисяч поховань на прилеглих зруйнованих кладовищах: караїмському, мусульманському, Лук’янівському єврейському і православному Кирилівському.

Черговий спалах активності навколо Бабиного Яру — 2015 рік, коли Віталій Нахманович і я ініціювали створення оргкомітету з відзначення 75-літ-тя масових розстрілів, невдовзі санкціонованого владою. Цей орган, сформований у вересні, пропрацював рік. Згаданий оргкомітет і став тим місцем, де народилася ідея українського проєкту комплексної меморіалізації Бабиного Яру. Принциповою стала пропозиція зводити комплекс у тих місцях, де точно нема захоронень чи останків розстріляних. Йшлося і про колишню контору єврейського кладовища (вул. Мельникова, 44) — пам’ятку архітектури, яку потрібно було реприватизувати, тобто повернути державі (що й було зроблено) і створити у цій будівлі музей пам’яті Бабиного Яру. Це один з об’єктів майбутнього комплексу.

У цей же час, у 2016-у, виникла ідея російського проєкту. Мені довелося бути присутнім на перших зустрічах з його ініціаторами. Приїхав бізнесмен Павло Фукс — тоді ще не сумнозвісний, а тепер уже дуже сумнозвісний. Відбулася низка зустрічей з громадськими діячами, істориками, і саме тоді виник конфлікт, який триває вже п’ять років. Тоді Фукс заявив, що він, Михайло Фрідман і Герман Хан готові утрьох вкласти у цей проєкт 100 мільйонів доларів. Я звернув увагу Фукса на два моменти, які потребують принципового вирі-шення, — інакше буде війна (на цій стадії ми вже сьогодні!): 1) не допустити будівництва на території колишнього Лук’янівського єврейського кладовища, яке у 2000-х отримав в оренду від київської мерії Вадим Рабінович, а згодом — Фукс; 2) пояснити таку ситуацію: уже два роки триває агресія Росії проти України, і як розуміти ту обставину, що два бізнесмени — Фрідман і Хан — є особами, наближеними до Путіна, котрий дозволяє вкладати великі кошти в історико-культурницький проєкт на території країни, з якою перебуває у стані війни? З цим риторичним запитанням я звертався до Фукса. Павло Фукс мав також зустрічі з Віталієм Нахмановичем, Анатолієм Подольським і мером міста Віталієм Кличком (останній на той час був недостатньо поінформованим про цю проблему).

Фукс створив спостережну раду, до якої увійшла низка відомих осіб з числа громадських діячів, політиків і бізнесменів (президент Всесвітнього єврейського конгресу Р. Лаудер, експрезидент Польщі О. Кваснєвський, ексміністр закордонних справ Німеччини Й. Фішер, колишній гендиректорка ЮНЕСКО І. Бокова, боксер В. Кличко, бізнесмен В. Пінчук та інші), що дозволяло стверд-жувати не лише про авторитетну підтримку, а й про наявність українських грошей у бюджеті ро-сійського проєкту. Очолив раду Натан Щаранський (Ізраїль). 29 вересня 2016 року рада провела перше засідання з презентацією власного проєкту...

Принципова відмінність українського і російського проєктів у тому, що перший з кінця 2015-го розвивається як державний, а російський є приватним. Ми вже мали значні напрацювання, зокрема стосовно ландшафтно-архітектурного облаштування меморіального парку, щодо якого під кураторством Міжнародної спілки архітекторів, у 2016-у було проведено міжнародний конкурс. Надійшло близько 90 заявок. Перше місце не присуджувалося, а найцікавіші ідеї конкурсантів відзначені з другого по десяте місця. У траурний день, 29 вересня 2016 року, в Музеї історії Києва відбулося відкриття виставки кращих проєктів, поданих на конкурс. Щодо цього проєкту ми вели переговори з канадським єврейським фондом під час українсько-канадської зустрічі ще восени 2015-го. Тоді ж досягли домовленості з президентом цієї організації Джеймсом Темертеєм про фінансування. Я не даремно акцентую на цьому увагу, адже це стало початком нашого проєкту, який стартував раніше від російського і весь час випереджає його у розвитку.

Як уже мовилося, одночасно з виставкою у пам’ятний день, 29 вересня 2016-го, відбулася презентація російського проєкту, де були присутні члени наглядової ради, російські бізнесмени й українські посадовці — Хан, Фрідман, брати Клички... Присутніх привітав Президент України Петро Порошенко. Зазначу, що сьогодні є багато брехні навколо його виступу. Так, нинішній генеральний директор російського проєкту Максим Яковер (протеже скандально відомого режисера Іллі Хржановського. — В.К.), з яким я зіштовхнувся нещодавно під час ефіру на Суспільному телебаченні, стверджував про підтримку Порошенком саме російського проєкту. Це відверта неправда. Президент тоді заявив, що меморіалізація «Бабиного Яру» є важливою справою, тож він готовий очолити проєкт і просить усіх присутніх у залі приєднатися до нього. Він також висловив готовність виділити кошти із сімейного фонду Порошенків для його фінансування. Ці слова президента провідники російського проєкту нині інтерпретують як підтримку саме їхньої ідеї.

Відтоді два проєкти розвиваються паралельно за своїми траєкторіям. У 2016 році бере початок розробка концепції російського проєкту, який на той час очолив польський політик, член Європарламенту Марек Сівець, а виконавчим директором стала одеситка, докторка культурології Яна Барі-нова. Для розвитку свого проєкту в 2017-у вони запросили групу вчених на чолі з експертом, істориком Голокосту Карелом Беркгофом (Нідерланди) та інших науковців, зокрема доктора Пола Химку з Канади. Взимку 2017-го під час слухань у Київському університеті замість концепції представили саме наратив — суто історичний контекст. Під час обговорення українські історики його серйозно розкритикували, оскільки наратив не відповідав українському погляду на Голокост. Він не був антиукраїнським, але опосередковано — не був українським. Наприклад, згідно з наративом, центром історії Голокосту розглядається саме Бабин Яр. Не Берлін, не рейхсканцелярія, навіть не Ванзейська конференція 1942 року (на якій остаточно вирішувалося «єврейське питання»), не інші центри, які дали початок Голокосту, — а саме Бабин Яр, від якого, ніби концентричними колами, Голокост поширився на інші землі України і ширше — на Східну Європу та Північний Кавказ… Таке враження, що до вересня 1941-го ніщо не віщувало трагедії, а це не відповідає дійсності. Представлений наратив оперував такими поняттями, як «радянський народ», «радянські громадяни», тим самим вводячи нас у певний віртуальний простір, з якого ми вже давно вийшли.

У своєму виступі я зробив акцент на формуванні такої спільноти, як «радянський народ» — процесу, що розпочався задовго до Другої світової війни. 1920—1930 роки стали найжорстокішою майстернею з формування цієї нової, деморалізованої страхом історичної спільноти, для якої характерні сприйняття неминучості репресій, доноси. На моє переконання, якщо в наративі не будуть відображені перші 20 років радянської дійсності, то Голокост не збагнути.

У їхньому викладі не було й історії антисемітизму, зокрема європейського. На сто сторінок наративу не знайшлося місця викладу причин виникнення Голокосту (концепція займала 500 сторінок, але з нею нас не ознайомили).

Отже 2017—2018 роки пройшли під знаком критики наративу російського проєкту і визрівання альтернативного, українського.

Концепція українського проєкту розроблялася на замовлення Кабінету Міністрів через Міністерство культури Інститутом історії Національної академії наук України. До робочої групи увійшли 17 провідних науковців, а очолив її заступник директора інституту, член-кореспондент НАНУ Геннадій Боряк. Упродовж 2019-го українська концепція кількаразово презентувалася на різних майданчиках, зокрема і перед зібранням керівників 150 єврейських організацій та общин України.

Інша чільна учасниця зустрічі — Галина Хараз — була емоційною, категоричною і не менш переконливою у своїх судженнях:

— Фактично, ми підійшли до подій, що сталися навколо Бабиного Яру в останній рік, коли відбулася зміна влади, прийшла команда Зеленського, і як результат — перегляд ставлення на Банковій до багатьох проєктів, включно з названим. Нині виникла парадоксальна ситуація, коли уряд не тільки не стоїть на боці українського проєкту, створеного на замовлення держави, а й демонстративно підтримує російський, приватний. Паралельно з цим відбувається консолідація тих, хто не має бажання миритися з подібною ситуацією.

Щодо російського проєкту, то, повинна сказати, він неприйнятний для нас, українських євреїв, не тільки тому, що робиться переважно на російські гроші, і не тільки тому, що його ініціатори та спонсори — особи, налаштовані проти України як держави; він не прийнятний своєю антиукраїнською, а також антиєврейською спрямованістю. Незважаючи на те, що проєкт покликаний вшанувати жертви Голокосту, те, яким чином це здійснюється, є нетактовним і не відповідним не тільки єврейській релігійній традиції, а й розумінню того, як порядні люди будь-якої етнічної групи повинні поводитися щодо увічнення пам’яті загиблих. Реалізація російського проєкту, на мою думку, здатна провокувати в українському суспільстві певні антисемітські настрої. Сьогодні ми покладаємо надії, головним чином, на україн-ське громадянське суспільство, оскільки на уряд, як виявляється, сподіватися годі. Проєкт поганий для українців загалом, як політичної нації...

Пані Хараз навела також факти протестних виступів, які відбулися у травні 2020-го і пов’язані, зокрема, зі зміною у російському проєкті менедж-менту: «У певний момент спонсори російського дітища — Фрідман та інші — вирішили, що проєкт, який просували Барінова і Сівець, їх більше не влаштовує. Для них, очевидно, ця концепція була занадто науковою, академічною. Вони хочуть, так би мовити, «хайп» — незалежно від засобів, справити враження. Прийшли нові люди, уособленням яких став черговий персонаж на посаді художньо-го керівника проєкту — Ілля Хржановський, московський кінорежисер, людина з гранично скандальною репутацією, відома сумнівним кінопроєк-том «Дау». Його діяльність, його моральне обличчя явно дисонують з темою Бабиного Яру. Представники української інтелігенції звернулися із заявою щодо неприпустимості допуску до подібного проєкту людини з такою репутацією».

Галина Хараз також ознайомила з мапами різних років, на яких показані ті ділянки Бабиного Яру, де були зруйновані кладовища та місця розстрілів, і які, згідно з російським проєктом, підпадають під забудову.

Йосиф Зісельс: «Зосереджувати увагу на фігурі Хржановського — це як збитий приціл, невірна ціль. Я говорив: яка мені різниця, хто командує батальйоном з російської сторони на Донбасі — мені важливо, що їх послав Путін. Своє звернення до президента і мера Києва тоді, у травні, підписало 750 осіб, і я — серед них, на знак солідарності, хоча як дисидента мене нудить апелювати до влади, яку не поважаю. Підписанти отримали формальні відписки, ніякої живої реакції. Вже за кілька місяців Зеленський заявив про свою підтримку приватного російського проєкту, ні словом не згадавши наявний український, державний. Російський проєкт, укотре повторю, — це троянський кінь для України».

Насамкінець процитую думку згаданого Геннадія Боряка щодо перспектив меморіалізації Бабиного Яру, яку він висловив в одному з інтерв’ю: «Ми очевидно не спроможні обрати ту владу, яка зможе це організувати. Лише громадськими ініціативами ми не побудуємо те, про що ми говоримо, бо це розідрано на шматки з юридичної площини. Для цього потрібна влада, а ми таку владу ще не заслужили». Проєкт під патронатом російських олігархів пан Боряк розглядає як елемент гібридної війни. Цю ж думку висловлювали неодноразово й учасники згаданої зустрічі.