5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі американського штату Міссурі відставний прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль виголосив промову, яку потім вважали початком «холодної війни». Залізна завіса, політика стримування, вся ідеологія «холодної війни» більше чотирьох десятиліть сприймалися як актуальна цитата з цієї промови. І втратили актуальність, коли Радянський Союз розпався.

НАПІВПРОЗОРА ЗАВІСА

Але повторення сюжетів — характерна риса історії. Світову війну 1914—1918 років спочатку називали Великою, а Першою — після того, як у середині минулого століття почалася наступна війна. У назви «холодна війна», схоже, та ж доля. Вже зо двадцять років, спочатку в Росії, а тепер і в США, не тільки журналісти, а й серйозні вчені намагаються ввести в обіг назву «друга холодна війна». І для цього є підстави. Не менш серйозні, ніж у 1946-у.

Але є і серйозні відмінності. Залізна завіса, яку, на думку Черчілля, поставив Сталін, попервах розітнула надвоє тільки Європу. Не допустити експансії «червоних» на захід від завіси було порівняно просто. Крім об’єднання військових зусиль у НАТО, вирішальну роль зіграла відмінність ринкової економіки від економіки ГУЛАГу. І ніякі симпатії до колишніх союзників не могли похитнути на Заході цю відмінність.

Друга «холодна війна» розтинає завісою весь світ. Завіса ця не залізна і навіть не суцільна, але є для світу не менш небезпечною, ніж та, про яку свого часу говорив Черчілль. Попри те, що по один бік завіси, в основному, зосереджені авторитарні або тоталітарні політичні режими, а по інший — переважають демократичні держави, весь світ тримається на глобальній економіці, сумісних і взаємозалежних валютах та всеохоплюючому товарообігу.

Іншими словами, доцентрові сили в сучасному світі сильніші за відцентрові. Однак завіса другої «холодної війни» з кожним роком дедалі міцнішає, хоча вона й підвішена на невидимих для ока опорах. Перша й основна опора — культурно-історична. Друга — суттєва різниця в добробуті розвинених і нерозвинених країн. З цих причин суцільного географічного фронту у другої «холодної війни» нема. І нема єдиного противника у того, кого ми маємо на увазі під поняттям «цивілізований світ».

ДІАЛОГ І СПІВПРАЦЯ

Незважаючи на це, минулого тижня країни Заходу з визначенням противника спробували розібратися. 16—17 січня міністри оборони країн НАТО у віртуальному режимі взялися скоригувати стратегічну концепцію Альянсу (попередня прийнята в 2010 році). У конкретному плані передбачається посилення військової присутності у Східній Європі і в Чорноморському регіоні. А про загальну платформу концепції найкраще говорять слова генерального секретаря Йенса Столтенберга: «Китай і Росія — на передньому краї авторитарного контрнаступу на міжнародний світопорядок, заснований на правилах. Тому ми повинні посилити політичний діалог і практичну співпрацю всіх країн, які мислять, як ми, для просування своїх цінностей і своїх інтересів».

Зауважте, діалогу з тими, хто «мислить, як ми», а не діалогу з Росією, як наполягає президент Франції Макрон. Столтенберг, звісно, не Черчілль, але на тлі президентів тих країн, хто в ті ж дні спілкувався у форматі G-7 або виступав на Мюнхенській конференції з безпеки, генеральному секретареві НАТО не відмовиш у ясності формулювань. Промови президента США Джозефа Байдена, навпаки, були сповнені іносказань і недомовок. І крім гасла «Америка повернулася», обіцянок, що «ми будемо захищати європейських союзників», а 5-а стаття Вашинг-тонського договору (коли напад на одного члена НАТО є нападом на всіх) — «священна», конкретики ніхто не почув.

У контексті порушення прав людини в Росії Байден примудрився навіть не назвати Путіна. Тобто у стилі Обами зберіг за собою свободу маневру. Прояв такої свободи ми вже встигли побачити, коли Сполучені Штати відмовилися запроваджувати нові санкції проти компаній, пов’язаних з будівництвом газопроводу «Північний потік—2» (обіцяних Трампом), та досі не визначилися з тим, як саме слід допомагати Україні у стримуванні російської агресії.

ТАК ДАЛЕКО ВОНИ НЕ ЗАГЛЯДАЛИ

Українська тема в американській та європейській полі-тиці для нас, звичайно, тема першорядної важливості. Завіса другої «холодної війни» проходить не поруч з нами, а безпосередньо на нашій території. У першій «холодній війні» таку роль виконував Берлін, поки в 1961-у там не звели сумнозвісну стіну. Вона простояла більше 28 років. А її падіння стало символом того, що перша «холодна війна» закінчилася.

Що стане символом кінця другої «холодної війни», можна тільки здогадуватися. Але на горизонті не видно політиків калібру Михайла Горбачова і Гельмута Коля, не кажучи вже про Рональда Рейгана або Джорджа Буша-старшого. Політичної волі вирішувати кримське питання або чітко поставити завдання ліквідації терористичних угруповань на Донбасі нема в жодного з лідерів великих держав у Західній Європі. А в Європі Східній — нема для цього сил.

Як у минулому столітті сподівалися, що радянська імперія впаде під власним тягарем, так зараз на Заході багато хто думає, що путінська клептократія впаде сама собою після смерті ватажка чекістів. От тільки треба цього дочекатися. Донецькі терористи розбіжаться на всі боки, а півострів поверне собі статус Автономної Республіки Крим у складі України. По-перше, чекати цього доведеться, можливо, довго. А по-друге, в історії є багато прикладів, коли на місці занепалого репресивного режиму виростає інший. Більш жорстокий і нелюдський.

Крим у цьому випадку залишиться авіаносцем Росії, якого не потопити, а «Лугандонія» перетвориться на європейський Сектор Газа. І з метою безпеки його населення (у тому числі терористів) доведеться, як у сучасній Палестині, утримувати за рахунок благодійних фондів ООН та Євросоюзу. В 2019 році на Мюнхенській конференції з безпеки політики, зрозуміло, так далеко не заглядали.

Британські та французькі миротворці в тому ж Мюнхені, віддаючи Гітлеру Судети, теж не заглядали далеко. А вже за рік заплатили за це.