Революції після перемоги отримують у спадок стару державу. З дореволюційними законами, з дореволюційною системою управління і з населенням, що звикло за цими законами і в цій системі жити.

Надійним способом утримати завоювання революції і не допустити повернення до старих порядків є диктатура переможців.

Вертикаль виявилася міцнішою, ніж думали

Диктатура може включати руйнування держави дощенту, як свого часу зробили більшовики. А може зберегти щось корисне для країни, як зробив у Франції Наполеон. Ми є свідками того, як Україна протягом тридцяти років і після трьох революцій не вибрала жодного з варіантів. Можливо, тому, що не було у нас ні Леніна, ні Наполеона. А може, через те, що державна машина і сучасне суспільство складніші, ніж двісті чи сто років тому. Проти інерції не попреш.

Після революції 1991 року, коли, теоретично, між варіантами можна було вибирати, ми обрали президентом колишньо-го секретаря КПУ з ідеології. Він нічого, крім ідеології, не розумів і швидко пішов у відставку. На зміну прийшов директор, здатний керувати всім, що скажуть будувати. На той час люди, які стояли біля керма держави, і бандити, що створили з владою союз, зрозуміли: на руїнах залишилося багато добра. І за-пропонували збудувати годівницю, де добро можна безпечно розпихати по кишенях.

І розіпхали. Так утворилася олігархічна вертикаль. Директор виявився здібним. Вертикаль, практично в тому ж вигляді, працює і сьогодні. Її не могла і не намагалася зламати революція 2004-го. На неї не зазіхнула і Революція Гідності 2013–2014 років. Відтак ці повстання виявилися беззахисними перед реакцією і контрреволюцією, якщо сказати точніше. Коли автор цього огляду намагався з’ясувати спочатку у прихильників Кучми, потім у прихильників Ющенка, потім у прихильників Порошенка їхні погляди на диктатуру, реакція була однаковою: що ви, що ви, у нас – демократія. Навіть думати про це не можна.

Але і думали, і робили. Та в розумінні людей, близьких до влади, диктатура полягала в призначенні «свого» генерального прокурора, в обранні «свого» парламенту, в захисті «своєї» влади, а не своєї держави. В результаті другу українську революцію переміг Янукович, а Портнов і прокурорсько-суддівська мафія поступово добивають те, чого досяг або намагався досягти п’ятий президент України.

Як не сумно, але надії на те, що нам вдасться захистити завоювання Революції Гідності, не дати контрреволюції перемогти в черговий раз, нас позбавила російська агресія, війна. Незабаром, думали, українська полі-тична нація знайде спосіб протистояти своїм ворогам. Однак надії не збулися. Навіть перед лицем найбільшої небезпеки не вдалося згуртувати й мобілізувати суспільство. А вертикаль навіть не похитнулася. На гасло «Армія, мова, віра», політичне болото, ведене олігархами, знайшло швидку відповідь. Відповіддю стало кіно «Слуга народу» з головним героєм, який з трибуни стріляє по парламенту.

Шлях захисту вибирати доведеться

Раніше у нас будували капіталізм за карикатурами із журналу «Перець». Потім демократію захищали анекдотами «95-го кварталу». З їздою глави держави на велосипеді. З показовою зневагою до Конституції України при розпуску Верховної Ради. З призначенням «своїх» генеральних прокурорів і «своєю» більшістю в парламенті. Про гасло «просто перестати стріляти» взагалі не хочеться згадувати. Воно завдало Україні стільки шкоди, що для обурення забракне слів.

У прихильників президента Зеленського довго не вдавалося з’ясувати справжнє ставлення до захисту завоювань революції і до змін, які після Революції Гідності відбулися в українській державі. Збоку було видно, що для ролі диктатора, навіть у масштабах сім’ї, Володимир Олександрович не підходить. Більше того, він не здатний користуватися доступними інструментами влади для самозбереження. Кадрова лихоманка, падіння рейтингу – тільки два показники з багатьох, які доводять, що «зелена» влада розсипається на очах.

Коли рейтинги шостого глави держави почали падати, а партія «Слуга народу» за цими показниками опустилася на третє та на четверте місця (після «ОПЗЖ», «Європейської солідарності» і «Батьківщини»), до глави держави дійшло, що в своєму кріслі він може не досидіти до кінця першого терміну. Треба захищати «українську демократію», тобто самого себе. Як? А так, як робили до нього «папєрєднікі». Перепризначити ворогів і зняти білі рукавички.

Протягом півтора року ідеєю-фікс шостого Президента України було посадити у в’язницю президента п’ятого. На це витрачено стільки зусиль, що вистачило б на будівництво нової держави. Але поки влада боролася з тінню Порошенка, в тіні ховався реальний і грізний противник Зеленського. Кум Путіна Віктор Медведчук. Зі своєю парламентською фракцією. З безумовною підтримкою ядерного електорату на Сході та Півдні країни. З медіахолдингом, створеним на сумнівні кошти. Судово-прокурорська мафія при цьому практично відкрито підтримує Медведчука, а в місцевому самоврядуванні по всій країні він також має своє представництво.

У розпорядженні Зеленського при цьому залишилося мало інструментів для оборони. Через історію з націоналізацією «ПриватБанку» він втратив підтримку єдиного олігарха (Коломойського). Друга точка опори, «вічний» міністр внутрішніх справ (Аваков), тримає ніс за вітром і грає в свою гру. Ще гірші справи з підтримкою голови Верховної Ради Разумкова. Той так увійшов у роль законника, першої особи в парламентсько-президентській республіці, що забув, хто в домі господар.

Одне слово, виявилося, що вибирати нема з чого. Із 2 лютого 2021-го шостий Президент України почав керувати державою, затверджуючи постанови Ради національної безпеки та оборони, які підлягають негайному виконанню. Спочатку «вимкнули» три телеканали, що підтримують Медведчука. 19 лютого Віктора Медведчука, його дружину Оксану Марченко та низку осіб з групи підтримки включили до санк-ційного списку за фінансову підтримку тероризму, наклавши арешт на майно. 26 лютого РНБО затвердила максимальні санкції проти військових і ци-вільних, які в 2014-у зрадили Україну.

Зрозуміло, на цьому президент не зупиниться. Але також зрозуміло, що указами п’яту колону і всіх, незадоволених владою, не здолати. Хочеш чи не хочеш, а доведеться вибирати шлях. Умовно – шлях Леніна або шлях Наполеона.