Жінка у білому халаті. Кажучи ці слова, насамперед маємо на увазі самовіддану трудівницю з дипломом медичної сестри, яка з гідністю виконує свою милосердну місію, робить вагомий внесок в охорону здоров’я. Важко собі уявити без неї медицину в усі часи. Медсестра постійно супроводжує кожного з нас від народження й до останнього подиху, є найпершим помічником у роботі лікаря.

Непомітно минає час… Цьогоріч Зоя Олександрівна Рудчик відзначає вагомі трудові ювілеї — два десятиліття роботи медичною сестрою у терапевтичному відділені КНП «Лиманська центральна районна лікарня» й чотири — загалом у сфері охорони здоров’я.

Народилася вона в селі Вікторівка Ширяївського району. Там закінчила загальноосвітню школу. На випускному вечорі ще звучали прощальні мелодії, а Зоя вже жила мрією дитинства — стати медпрацівницею. Тож без вагань у 1979 році вступила до Одеського медичного училища №2. По завершенню навчання дипломовану фахівчиню скерували в Миколаївську дільничну лікарню рідного Ширяївського району на посаду медсестри, де пропрацювала до 2001-го. Згодом за сімейними обставинами переїхала на нове місце роботи — у на той час Комінтернівську центральну районну лікарню, де працює й понині. За десятиліття трудової діяльності пройшла всі сходинки обраної професії. Має вищу кваліфікаційну категорію медсестринської справи, неодноразово нагороджувалася грамотами.

Керівництво лікарні задоволене роботою Зої Олександ-рівни, а колеги поважають її за сумлінність, доброту та щирість. Під час кожного чергування у медсестри величезний обсяг невідкладних справ, які потребують відпо-відальності, досвіду, зібраності, знань. Усім їм дає лад. По-іншому просто не вміє. Пацієнти, які лікувалися у терапевтичному відділенні, відзначають не лише професійні здібності медсестри Рудчик, а й велику людяність. Завжди підбадьорить хворого, побажає швидкого одужання. Медпрацівник повинен зцілювати не лише ліками, а й словами. Цю прописну істину Зоя Олександрівна добре за-своїла ще зі студентських років. І тепер прагне донести її до своїх молодих колег, які в майбутньому, можливо, стануть і лікарями. Бо і в ХХІ столітті потреба пацієнтів у людяному ставленні до них медперсоналу не зменшилася, бо й дотепер по-сучасному звучать слова Гіппократа: «Лікар повинен бути за своєю натурою людиною чуйною, доброю та щирою».

Хоч Зоя Олександрівна вже передпенсійного віку, та не мислить себе поза дружнім колективом відділення, без неспокійних буднів обраної професії, сама назва якої звучить як щось дуже рідне, близьке кожному — сестра.

Ось так і живе-працює ця чудова жінка, яка щодня робить усе для того, щоб люди одужували і раділи життю. І родинним щастям Бог не обділив Зою Олександрівну Рудчик. Головний її скарб — дві прекрасні доньки — Світлана та Юля, у яких уже свої чудові діти, а бабусині онуки.

Наша доброславчанка — ще й майстер домашніх справ: вона прекрасно готує. Тому до неї звертаються за порадами навіть ті, кого вважають відмінними кулінарами.

Напередодні весняного жіночого свята хочу від душі побажати Зої Олександрівні всіх земних гараздів, а головне — доброго здоров’я, саме того, що вона своєю працею щодень дарує іншим.

Теплі слова подяки і від себе, і від земляків адресую усім медпрацівницям терапевтичного відділення: завідувачці Олені Костянтинівні Бондарчук, лікарці-ординаторці Інні Миколаївні Плукчі, старшій медсестрі Людмилі Володимирівні Герасіній, медсестрам Катерині Олександрівні Брудницькій, Вікторії Вікторівні та Людмилі Петрівні Проценкам, які також обрали професію за покликом своїх сердець.

Усім вам, шановні, бажаю здоров’я, натхнення, терпіння, достатку у ваших оселях і віри в те, що обов’язково настане час, коли покладені вами сили на боротьбу за людські життя, особливо в нинішній період важкої коронавірусної пандемії, сповна оцінять у нашому суспільстві.

смт Доброслав.