Невисловлене, або Білим по чорному...

Ми в боргу перед пам’яттю тих, кого вже нема серед нас.

Нещодавно прочитав інтерв’ю Володимира Кабаченка з Тарасом Максим’юком, надрукованого в останньому випуску журналу «ОБРАЗ.М» за 2020 рік. Знаний і шанований колекціонер доклав багато зусиль задля реанімації напівзабутих імен українців Одеси, які зробили значний внесок у розвій вітчизняної культури. Серед таких і Михайло Жук — яскравий представник української сецесії початку ХХ століття, живописець, графік, кераміст, педагог і письменник. Тарас Іванович активно популяризує творчість М. Жука, зокрема завдяки мандрівній виставці панно «Біле і чорне», яке за останні дев’ять років побувало вже у 12 обласних центрах України.

Чому після прочитаного я закцентував увагу саме на постаті Михайла Жука? Насамперед тому, що хочу з’ясувати деякі моменти щодо ролі тих чи інших дослідників у справі відновлення пам’яті про цього митця: Сергія Лущика, Василя Барладяну, Тараса Максим’юка, Сергія Шевельова та Івана Козирода. Саме вони були піонерами у цій шляхетній справі на півдні України. Двоє останніх є авторами першого у повоєнний період альбому про Михайла Жука з досить розлогою вступною статтею. На адресу авторів не раз звучала критика, часто й справедлива (самокритичним щодо цієї книжки є і її співавтор Іван Козирод, про що нижче). Так, через два роки після виходу альбому, в 1989-у, на засіданні секції книги у Будинку учених з тезисними повідомленнями виступили його рецензенти С. Лущик та Т. Максим’юк. У рецензії, з-поміж іншого, уточнювалися окремі факти біо-графії М. Жука, атрибуція його творів. Дивно, що авторів альбому на це обговорення не запросили…

Дякувати Богу, один із них є нині серед нас і пам’ятає у деталях обставини, за яких звернувся до написання книжки про таку непересічну особу, як Михайло Жук. Маю на увазі Івана Івановича Козирода (нар. 1923 р.). Згадка його імені в інтерв’ю з Т. Максимю’ком дала мені нагоду знову порушити цю тему, особливо з огляду на дещо поверхове і не зовсім об’єктивне, на мою думку, висвітлення ролі кожного ентузіаста у процесі дослідження життя й творчості видатного митця.

Отже, запропонована читачам «Чорноморки» стаття є свого роду реплікою на згадану публі-кацію у журналі «ОБРАЗ.М», мета якої — наблизитися до істини і, по можливості, віддати належне кожному учасникові процесу.

Вважаю доречним процитувати уривок із інтерв’ю: «…Йде 1983 рік — рік столітнього ювілею М. Жука, Василь Барладяну мав бути автором першої фундаментальної книги про Жука (виділено мною. — В.К.), Іван Іванович Козирод — директор Одеського музею західного і східного мистецтва і Сергій Сергійович Шевельов — його колега, користуючись тим, що у 1968 р. з’явилося Товариство охорони пам’яток історії і культури, узяли частину архіву Михайла Жука для написання книжки про нього. Писав Барладяну на замовлення І. Козирода і С. Шевельова (виділено мною. — В.К.); я маю машинопис його книги. Але Василь на той час «сів», як дисидент. У Івана Івановича не було часу, а Шеве-льов також ще писати не вмів — на 90% текстову частину писав Барладяну, перед першою «посадкою» цей рукопис він передав мені. Альбом «Михайло Жук» вийшов вже без Василевого імені у 1987 році. Я це вперше кажу…».

Уточню: В. Барладяну було ув’язнено у 1977 році, а після звільнення у 1980-у висунуте нове звинувачення й оголошено новий вирок — три роки ви-правних таборів, до 1983-го.

По суті, Козирода і Шевельова звинувачено у плагіаті. Наскільки це справедливо? Спробуємо розібратися, взявши до уваги розповідь Івана Козирода про обставини виникнення задуму книжки про Жука та зна-йомства з Василем Барладяну.

Однак спершу процитую ви-словлювання Тараса Максим’юка з інтерв’ю, яке він дав мені у 2018 році для статті «Чи знайдеться в Одесі Дім для Тараса?» («ЧН», 2-4 серп. 2018): «Я його (панно «Біле і чорне») купив у 1972 році, згорнутого у рулон, в одного із синів Михайла Жука. Зізнаюся, навіть не знав, що придбав. Жук-молодший, якщо пам’ять не зраджує, працював на судноремонтному заводі, де працював також відомий краєзнавець, колекціонер і бібліофіл Сергій Зенонович Лущик. Він мене і направив у їх квартиру, що на вулиці Канатній. Саме у цей час постаттю Жука зацікавилися Іван Іванович Козирод та Сергій Сергійович Шевельов, які згодом випустили альбом про мистця. А вперше роботи Михайла Жука були показані у 1965-у під час виставки, присвяченої 100-річчю заснування Одеського художнього училища, де їх, певно, і побачили Лущик, Козирод та Шевельов». Ім’я В. Барладяну у цьому контексті не згадувалося.

Іван Іванович Козирод, якому йде дев’яносто восьмий рік, незважаючи на те, що, фактично, втратив зір і має проблеми зі слухом, зберігає бадьорість духу, гострий розум, цікавиться культурним життям. На моє запитання щодо виникнення задуму книжки про Жука, про його та Шевельова контакти з Василем Барладяну розповів таке:

«Коли виникло Товариство охорони пам’яток історії та культури, мене обрали заступником голови його Одеського відділення. Ми почали розробляти річний план роботи, зокрема щодо публікацій у пресі, адже свого друкованого органу на той час ще не мали. Серед пріоритетних ви-значили підготовку низки статей про одеських митців, зокрема Михайла Жука, Євгена Столицю, Данила Крайнєва та його учня Леоніда Маценка.

Ім’я М. Жука і раніше було на слуху. Ще у другій половині 1950-х в оточенні родини моєї дружини — Василевських — я чув від їхнього московського друга Дуброва про цього художника. Дубров дружив із сином Михайла Івановича — Георгієм, мініатюрний фотопортрет якого згодом мені подарував. За повернення імені М. Жука настійно виступала його колишня учениця, член Товариства Людмила Фурдигайло. У захопленні від особи і творчості Жука були його колишні учні, мої колеги по училищу — подружжя відомих керамістів Іван Гончаренко і Діна Клювгант. Вони відзначали методичність у роботі та принциповість наставника, захоплення народним мистецтвом: він приносив розписані тарелі з власної колекції і радив вивчати орнаментику. Вже ставши викладачем «Греківки» я кілька разів бачив Михайла Жука у коридорах училища. Це було на початку 1960-х, незадовго до його смерті, коли Михайло Іванович хворів. Його зовнішність тоді не справила особливого враження. Дивовижно, але цього митця — художника європейського рівня — напрочуд швидко забули.

Результатом мого наукового зацікавлення Жуком стала стаття про митця в журналі «Образотворче мистецтво» з нагоди його 100-річчя від дня народження (1983, №6)».

Зазначу, що саме 1983-го на основі спогадів М. Жука з’явилася стаття В. Барладяну в газеті «Юг» про феномен Миколи Мурашка. Піонером у справі належного пошанування імені М. Жука був бібліофіл, колекціонер і краєзнавець, на той час інженер порту Сергій Лущик, який ще в 1973-у, до 90-ліття митця, вперше опублікував статтю про нього в газеті «Вечерняя Одессса» під назвою «Сучасники».

С. Лущик володів унікальною галереєю графічних портретів українських діячів культури, створених Жуком, і цій темі присвятив кілька знакових публікацій у журналах «Україна» (1988, №17, с. 12-13) та «Київ», давши в останньому розгорнуту статтю «Михайло Жук у колі сучасників» (1988, №11, с 148—153).

Саме на 1983 рік припадає і початок знайомства І. Козирода та В. Барладяну. Ось як Іван Іванович розповідає про це:

«Наша зустріч з Барладяну відбулася у Спілці художників. Він підійшов до мене і запитав: «Це ви цікавитеся Жуком?» Мій новий знайомий запросив мене у гості на свою квартиру на 5-й станції Великого Фонтану. Ми вели розмову про Михайла Жука. Василь згадував про машинописний текст, присвячений Жуку, але до ознайомлення з його змістом справа не дійшла. Я також запрошував Василя Барладяну побувати у мене, але з невідомих причин цей візит так і не відбувся. Про наші дружні стосунки свідчить і подарована автором під час презентації книжка «Сонник політкаторжанина» з дарчим підписом: «Івану Івановичу Козироду, жертві, другу від щирого серця. Василь Барладяну. 2003 р.». Сьогодні, на відстані часу, шкодую, що так і не ознайомився з текстом його статті про Жука.

Раніше за мене з Барладяну познайомився С. Шевельов, який, очевидно, використовував деякі його тексти і постачав для написання книги. Але Сергій писав російською, і мені доводилося їх перекладати. Те, що здавалося сумнівним, я просто відкидав. Не обходилося й без курйозів. Пам’ятаю, Шевельов дав мені свою інтерпретацію розповіді про перебування Жука у школі Миколи Мурашка, де нібито його запримітив Микола Ге. Я перевірив цей факт, і вияснилося, що на момент вступу Жука до школи минуло вже два роки, як М. Ге відійшов в інший світ… І це не поодинокий випадок. Вряди-годи Шевельов, як натура артистична, на жаль, дозволяв собі подібні «художні вольності».

Про Сергія Шевельова нині мало згадують, а це була особа колоритна. Його справжнє прізвище — Рябоконенко (Шевельов — запозичене у його дружини). У молоді роки він виступав як артист кордебалету Одеської музкомедії, згодом навчався у Художньому інституті імені І. Рєпіна у Ленінграді, де отримав фах мистецтвознавця. Ми цінували Шевельова за його дуже цікаві і компетентні аналізи як учнівських робіт, так і визнаних майстрів. Він дуже високо ставив одеську школу живопису, заявляючи, що одеські імпресіоністи «заткнуть за пояс любого француза». Цьому чоловіку часом бракувало почуття міри. Сергій Шевельов позиціонував себе як людину обізнану у здійсненні монографічних видань. Він був, по суті, куратором з підготовки альбому про Михайла Жука. Сергій постійно втручався у зміст написання текстів, особливо, коли йшлося про «національне питання», наполягаючи на самоцензурі. Він побоювався, щоб нас не спіткала така ж доля, що й Василя Барладяну. Мій компаньйон був дуже обережним у висловлюваннях, навіть при розмові оглядався навколо, чи хто не підслуховує: «За мною следят! Могут забрать…».

Головна причина нашого зближення полягала у тому, що Шевельов не тільки розумів феномен Жука, але на той час уже мав близько 20 робіт художника, а також його листування, бо раніше за мене познайомився з дітьми митця. Ми вирішили об’єднати зусилля: він писатиме біографію, я — про творчість. Коли у 1974-у, після восьми років праці, я пішов з посади директора Одеського музею західного і східного мистецтва, то повністю поринув у викладацьку діяльність у художньому училищі, де працював і Сергій Шевельов. На другому поверсі училища, у малопри-стосованому приміщенні колишнього туалету з вибитими шибками, знаходився архів, яким завідувала секретар-друкарка і в якому я працював. Тоді надибав папку №18 з документами Михайла Жука — його методичними розробками та окремими статтями. Пам’ятаю, в одному рукописі йшлося про ставлення до нашого минулого культурного надбання, до народного мистецтва, про те, що своїми досягненнями ми завдячуємо попереднім поколінням (цим архівом, крім Козирода і Шевельова, пізніше скористалися також Лущик і Максим’юк. — В.К.). Куди поділася колекція творів М. Жука та його епістолярій із зібрання Шевельова — я не знаю. Після смерті Сергія Сергійовича приїжджав із Москви його син, і цілком ймовірно, що якась частина архіву батька дістався йому у спадок, щось, можливо, залишилося у Барладяну.

Раніше за мене і Шевельова з родиною Жуків були знайомі С. Лущик і Т. Максим’юк. Працюючи над книжкою, якось я пішов на квартиру Жуків, що на вулиці Канатній, маючи лист від Товариства охорони пам’яток історії і культури щодо сприяння у роботі над нею. Старший син відмовився йти на контакт (він страждав на алкоголізм), а молодший, Георгій, що пережив інсульт, мав проблеми з мовою, і зрозуміти його допомагала племінниця Наталя (Наталія Ловейко-Жук. — В.К.). Через них я отримав частину творів Михайла Жука і дещо з його рукописів. Пізніше, після настійних звернень одного зі співробітників Київського державного музею образотворчого мистецтва, чотири роботи Жука — «Друкарка», «Півонії» і два ескізи керамічних тарілок — я продав цій установі.

Пишаюся тим, що ми зробили цю книгу і дали стимул до подальшого вивчення і збереження спадщини визначного майстра».

На момент написання цієї статті одна із ключових фігур цієї історії — Тарас Іванович Максим’юк — перебував у лікарні. Коли він одужав і повернувся додому, при зустрічі я звернувся до нього із запитаннями, які логічно виникли: 1) «Чому на обговорення альбому про М. Жука тоді, у 1989 році, не запросили авторів?

2) Чому за життя ні автор, ні пізніше сам колекціонер не опублікували «альтернативний» текст нарису про Михайла Жука?».

«У середовищі колекціонерів тоді існувала певна опозиція до офіційних кіл, які для нас уособлював на той час Іван Іванович Козирод, адже на момент зацікавлення цією темою він був директором музею і заступником голови обласного відділення Товариства охорони пам’яток історії та культури, — зазначив Тарас Іванович. — Будинок учених тоді перетворився на майданчик для вільного обміну думками. Цим і пояснюється наше небажання запрошувати тих, хто, висловлюючись образно, «узяв над нами гору». Щодо тексту, то слід зважити, що звернення до такої постаті, як Жук, тоді не віталося і цей нарис Барладяну писав під псевдонімом, взявши ім’я своєї першої дружини — Валентини Писанко. Але у певний момент він втратив інтерес до цієї теми, «кинув» Жука, вирішивши, що відтепер має бути на вістрі політики. Твори і рукописи М. Жука, які йому під час роботи над монографією надав, очевидно, С. Шевельов, він передавав мені частинами ще до того, як його ув’язнили, бо боявся, що вони потраплять до рук КДБ. Дещо я купив у сім’ї М.І. Жука, якусь частину — у С.З. Лущика. Машинописний текст нарису про Жука Василь віддав мені вже перед своїм від’їздом до Канади і США у 1990 році. Із людей нашого кола мені, людині доволі незалежній, він довіряв найбільше (на той час я вже мав панно «Біле і чорне»). Альбом авторства Шевельова і Козирода був виданий, а відтак публікація рукописів Василя Барладяну втратила актуальність. Можливо, вже настав час це зробити…».

Напрошуються зауваження щодо «офіціозності» І.І. Козирода. Будучи вхожим у владні ешелони і працюючи на систему, він залишався людиною національно заангажованою і відданою мистецтву, підтримував таланти, вітав нове, прогресивне, і приклад його звернення до наукового осмислення творчого спадку Михайла Жука —доказ цьому. Не слід забувати, що саме Козирод на посаді директора Одеського музею західного і східного мистецтва захищав перед представниками партійних органів (у тому числі КДБ) опального «формаліста», художника Олега Соколова.

Як на мене, висновок очевидний: усі працювали в одному напрямку, і Жук їх об’єднав. Це був паралельний процес: Козирод-Шевельов з одного боку, Лущик-Максим’юк-Барладяну — з іншого. Активно колекціонував твори Михайла Жука і Віталій Лісничий. При цьому періодично між цими групами відбувався обмін думками і документами, пов’язаними з постаттю М.І. Жука. Тарас Максим’юк у розмові зі мною зауважив, що «ніхто, за великим рахунком, не тягнув ковдру на себе, всі зацікавлені сторони працювали на результат.

Сьогодні про Михайла Жука написано багато і географія задіяних науковців досить широка: від Херсона до Києва і Чернігова, від Львова до Одеси і Харкова. Видані десятки каталогів ретроспектив-

них виставок, написані статті, побачила світ ґрунтовна монографія харків’янки Людмили Соколюк, що, зрештою, підсумовує раніше накопичений фактологічний матеріал про мистця.

Насамкінець зазначу, якщо тексти Василя Барладяну про Михайла Жука містять нову цінну інформацію, то в унісон моєму візаві хочу повторити: їх потрібно опублікувати. Це буде чесно щодо автора, пам’яті про нього.

Наразі ж дякую обом співрозмовникам за відверті і змістовні відповіді.