1 березня головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету опублікував у Фейсбуку пост, у якому розповів історію свого побиття. Історію про «замах» на його життя доповнювати лячні фото із синцями. За логікою повідомлення, що складалося із п’яти пунктів, його побиття — це одна з ланок у цілій низці подій, пов’язаних із звільненням його з посади головного режисера і наміром брати участь у конкурсі на посаду генерального директора театру.

ЩО У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ?

Історія з побиттям уже колишнього головного режисера Одеської опери Євгена Лавренчука не лише набрала всеукраїнського масштабу, а й ви-йшла за межі країни. Навіть страшно подумати, яка величезна кількість людей, поділившись на «за» і «проти», залучені до цього скандалу. Артисти і музикознавці, центральні та місцеві ЗМІ, громадські та культурні діячі, любителі музики, пліток та інтриг читають, пишуть, лайкають, репостять, закликають, співчувають, захоплюються, розвінчують, сваряться, висловлюють думки, припущення і побажання, гнівно критикують та атакують одне одного...

Розв’язалася справжнісінька війна, у якій беруть участь освічені, креативні, розумні люди, котрі не розуміють, чи не хочуть розуміти, що історія з побиттям головного режисера нашої опери має всі ознаки фейку. Фейк, за визначенням — це неправдива новина, маніпулятивне спотворення фактів, яка не витримує перевірок на реальність.

Як пишуть експерти з інформаційної безпеки, перша ознака фейку — це його підвищена емоційність. Емоція, що тягне за собою у прірву війни.

Дуже шкода, що в сучасному світі інформаційна війна, мета якої — породження сумнівів, насівання суперечностей та домислів, стає нормою. І якщо бракує фактів, ті, хто веде таку війну, за-кривають їх легкою для засвоєння та, на перший погляд, логічною інформацією.

Ми живемо в цифровому світі, в епоху після-правди, коли маніпуляція інформацією є дієвим засобом для того, щоб здобути підтримку сус-пільства.

У суспільстві післяправди факти менш важливі, ніж звернення до емоцій та особистих переконань. Об’єктивні — замовчуються, а увага акцентується лише на потрібній частині інформації, тоді як інша частина приховується. Висвітлюється лише половина правди, тобто напівправда чи напівбрехня.

У ЧОМУ БРЕХНЯ?

Історія побитого режисера, на мою думку, опублікована задля отримання певної вигоди.

По-перше, напад на режисера стався в грудні 2020-го, але він розповів про це тільки зараз.

По-друге, обличчя Лавренчука було травмоване двічі впродовж кількох місяців, хоча він стверджує, що перша травма була спричинена просто падінням.

Підтверджений факт: його лікування та дорогу операцію знайшла можливість оплатити саме дирекція Одеської опери.

Ще одна особливість цієї інформаційної атаки — вона з’явилася у «потрібний» момент, саме тоді, коли могла створити «сенсацію» і змінити громадську думку на користь або проти когось.

Завершився контракт з головним режисером Євгеном Лавренчуком, який не мали наміру продовжувати.

Завершився контракт з генеральною директоркою театру Надією Бабіч, яка наразі вона виконує обов’язки на цій посаді.

КОМУ ЦЕ ВИГІДНО?

Дивує позиція деяких всеукраїнських видань, громадських та культурних діячів, які ведуть атаку проти нинішньої дирекції театру з Києва. Ольга Стельмашевська у газеті «День» про ситуацію в Одеській опері пише: «Всі поснули в певній стабільності і безконфліктності, але й зірок з неба не діставали, були десь на периферії, як всеукраїнської преси, так і свідомості культуристичного глядача. До появи Лавренчука. Власне, особисто я, почала для себе відлік новітньої історії Одеської опери саме з його проєкту «Останній романтик», присвяченого Ріхарду Штраусу...».

У 2018 році Ольга Стельмашевська як гостя фестивалю «Оксамитовий сезон в Одеській опері» стверджувала протилежне: «Радує те, що Одеський оперний театр сьогодні — в авангарді укра-їнської музичної культури, Львівський оперний театр лише намагається робити ті речі, які в Одесі вже мають, як-от цей фестиваль». («Чорноморські новини», 13 вересня 2018-го, «Сцена як місце світобудови»).

Звідки такі прогалини в пам’яті шанованої діячки культури?

І знову ж таки, кому вигідно знищувати репутацію дирекції нашого театру?

Контракт із Н.М. Бабіч як директоркою театру також завершився, і, напевно, невдовзі Міністерство культури оголосить конкурс на цю посаду. Тож, скоріш за все, запекла війна проти нинішньої адміністрації Одеської опери — це війна за майбутнє директорське крісло.

ЩО МИ З ЦЬОГО МАТИМЕМО?

Улюблене і дуже правильне питання одеситів.

Хочу зізнатися у своїй любові до Одеського оперного. Відвідую театр впродовж багатьох років. Пам’ятаю його з 1986-го. Пам’ятаю цю нескінченну десятилітню реставрацію, під час якої майже повністю було втрачено трупу, майже перестали працювати всі цехи. Артисти, позбавлені змоги повноцінно виступати, роз’їхалися по всьому світу. Завдячуючи багато в чому наполегливості тодішнього голови облдержадміністрації Івана Плачкова, реставрацію завершили у 2008-у. Будівля засяяла невимовною красою. Але наповнення не було. Пам’ятаю, як у перші роки після реставрації до театру на вистави приходило іноді 10—15 осіб, і нас просили сісти у перші ряди, щоб артистам було для кого співати. Пам’-ятаю скандали, що відбувалися між колективом і дирекцією, пов’язані з підозрами у «дерибані» коштів…

Це все було до того, як театр шляхом відкритого конкурсу очолила Надія Бабіч. Саме вона ціною величезних зусиль спільно з усім колективом до-клалася до того, щоб «Перлина Одеси» наповнилася новим змістом.

За десять років тут реалізовано понад сімдесят нових творчо-мистецьких проєктів та прем’єрних вистав.

Завдяки Надії Матвіївні у театрі почали проводитися фестивалі, раз на 1—2 місяц відбувались нові події.

Творче відродження нашої опери пов’язане не з іменем Євгена Лавренчука, який за три роки своєї роботи поставив, фактично, лише «Травіату» та один концерт. Не закінчений обіцяний ним «Дракон» за п’єсою Євгена Шварца, Український культурний фонд судиться з Лавренчу-

ком за повернення коштів, які він отримав на проєкт «Інклюзивний хор та оркестр», але не зміг його втілити. Зате чомусь в Українському театрі відбулася прем’єра Є. Лавренчука «Страшне китайське прокляття». Тобто, отримуючи пристойну заробітну плату в оперному, головний режисер не надто переймався роботою на працедавця.

Значною мірою відродження Одеської опери пов’язане з іменем колишнього головного диригента Александру Самоїле, за якого оркестр театру зазвучав по-новому, а сам диригент ініціював проведення фестивалів, поставив чимало нових неповторних спектаклів.

Так, звісно, можна взяти до уваги те, що контракт Євгена Лавренчука припав саме на час коронавірусу і карантину, але ж театр працював, відбувалися прем’єри, гастролі. У час пандемії театр, єдиний в Україні, провів фестиваль «Зимовий променад в Одеській опері». Налагоджені широкі міжнародні зв’язки, результатом яких стали численні успішні гастролі оперної та балетної труп. Із цього року запрошеним головним диригентом працюватиме японський маестро Хірофумі Йошида.

Театр — у постійному творчому пошуку. 17 квітня відбудеться прем’єра опери Дж. Пуччіні «Богема» у постановці режисера Жана Франсуа Дхонда (Королівство Нідерланди). Готується прем’єра опери «Катерина» за мотивами творів Тараса Шевченка, музику для якої на замовлення театру пише сучасний український композитор Олександр Родін…

ЗА ЩО ВОЮЄМО?

Насправді битва точиться за Одеський національний театр опери та балету, точніше, за посаду, що відкриває великі можливості для того, хто її обійматиме, і водночас є великою відповідальністю.

Можливо, ми зрозуміємо, що відбувалося, лише тоді, коли буде оголошений та відбудеться конкурс на посаду генерального директора Одеського національного академічного театру опери та балету.

Але Міністерство культури поки що ігнорує події в Одесі. Жодних офіційних заяв чи коментарів на цю тему. Потроху все забудеться. Біда в тому, що у нас, українців, проблема з пам’яттю, і війна може завершитись поразкою... для театру. Якщо нема критичного мислення і царя в голові.