Прислів’я неосудне.

Володимир ДАЛЬ.

Про українську мову в Україні слід говорити завжди. А особливо — українською. Бо ж з давніх-давен люди казали, що «від красних слів язик не відсохне», а «у кого рідна мова, в того й душа здорова». Так, принаймні, твердять українські прислів’я, а в них, як відомо, живе безсмертна душа українська, історія, сповнена оборони українцями своєї мови від усіляких горе-сусідів, які постійно намагаються то відкраяти території, то колонізувати нас під виглядом «благодійників», то асимілювати. Воістину кажуть, що «у вічі як лис, а позаочі як біс».

Здавалося б, ще вчора ми були з росіянами «братами», а сьогодні нам від того «братерства» у горлі терпко. І по обидва боки кордону стоять не тільки гармати, а й питання: чому? Й у кожної сторони своя версія, своя відповідь, своя правда, свої аргументи. Як і погляди на досягнення миру та відновлення добрих стосунків — теж у кожного свої.

Соціологи, наприклад, нескінченно опитують безліч людей, щоб потім підрахувати відсотки «за» і «проти» й збудувати на них власні умовисновки. На відміну від соціологічних досліджень, більшість газетних і журнальних статей носить для читача суто політичний характер, на кшталт: «Говорячи про «братній» характер і «стратегічний» зміст українсько-російських відносин, слід мати на увазі принаймні кілька важливих обставин…». Але одні обставини нам зрозумілі, іншими ніхто й не переймається, бо й так видно, що відносини Києва та Москви після розв’язання Росією гібридної війни проти України оцінюються українськими громадянами однозначно негативно.

Чи хочемо ми відновити добросусідські відносини? Безумовно! Але… Але не українським коштом. Не здаючи позицій нашої мови, не поступаючись навіть найменшою частинкою нашого суверенітету, прав і свобод наших громадян.

А щоб неупереджено зрозуміти сучасну російську геополітику загалом та її головні геополітичні орієнтири зокрема, зробимо невеликий екскурс у світ російських та українських прислів’їв, аби самі народи дали нам свої відповіді на оті «чому?». І порівняємо їх. Адже розглядати національний характер одного народу практично неможливо без порівняння з іншим, бо без цього не вдасться відокремити загальнолюдське від специфічного, національного. Саме цей порівняльний шлях відкрив свого часу Микола Костомаров, видатний український та російський історик, коли у праці «Дві руські народності» вперше порушив питання окремішності українців, але його не почули. Ні тоді, в царській Росії, ні в більшовицькій, ні в нинішній. В. Путін щодень не втомлюється повторювати протилежне, що, мовляв, українці та росіяни — один народ. І, як не прикро, до нього дехто прислухається навіть в Україні. І як у такій ситуації простій людині збагнути, де правда. Чи, навпаки, побачити в українцях, як це зробив М. Костомаров, «окремішний» від росіян етнос.

Задля об’єктивності звернемося до народних прислів’їв — українських та російських, у яких упродовж століть узагальнювався життєвий досвід народів і які стали втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. Саме в них можна знайти відповіді на всі складні питання національного буття та характеру, бо «прислів’я, — на думку Джона Мейплтофта, першого укладача англійських прислів’їв (1707 р.), — втілюють плин часу, і той, хто хоче чинити добре, може побачити себе в них, як у дзеркалі».

Ця теза відомого англійця стовідсотково характеризує суть як українських, так і російських паремій (себто стійких фразеологічних одиниць), якщо зазирнути в історію їх походження. Бо процес морального виховання нації — свідомий чи інтуїтивний — спирається і на фольклорні максими, коли роки, а іноді й століття відбирали до мовної скарбниці народів лаконічні та виразні настанови, з яких складалися моральні ідеали цих народів.

Почнемо з найвідоміших і найдавніших. У росіян багато віків поспіль таким вважається «Москва слезам не верит», яке стало особливо популярним після виходу в світ оскароносної кінострічки під однойменною назвою. А чи не найвідоміше і найдавніше українське — «Язик до Києва доведе».

Ці спостереження двох народів щодо ментальності своїх столиць, які уособлюють для них їхні батьківщини, сповна слугують тим «дзеркалом», яке наша сучасниця Ліна Костенко назвала «головним дзеркалом нації», бо в ньому чітко відбиваються моральні ідеали народу.

Допитлива людина може засумніватися: а чому це саме Москва, а не, скажімо, Київ, не вірить сльозам? Бо ж сльози, здебільшого, розуміються всіма народами як людський біль. По-перше, хоча Москва і Київ «будувалися не одразу», але розбудовувалися вони з ментальних позицій тих народів, які їх на той час населяли. А вони, ці позиції, різні. На російське «Москва сльозам не вірить» українці відповіли прислів’ям протилежного змісту: «Той біди не бачив, хто сльозами не вмивався». По-друге, у «дзеркалі» історії — прислів’ях — становлення Києва і Москви «відбилися» по-різному: в російських сльози розглядаються під дещо «сухішим» кутом зору, на більш «практичному», стримуючому, а не чуттєвому, як в українських, рівні, або, як кажуть українці, «Москаль на сльози не вдаря».

Подібних паремій про Київ українці не створили. Навпаки, Київ виступає у них оборонцем простих людей: «На кого біда нападе, то до Києва йде». А билинного князя й поготів люди називали Красним Сонечком, а не Грізним чи Довгоруким. Отже, вибір ойконімів тут не випадковий, а історично обґрунтований самим народом: не Київ, не Варшава, а саме Москва постійно виявляла наджорстоке ставлення до своїх однокровців, не вірячи не тільки їхнім словам, а й сльозам.

Сучасна наука про спадковість вчить, що нащадки отримують від предків не лише фізичні властивості, а й духовні. І там, де, наприклад, росіянки вимагають позбавлення життя, українки кажуть: «Бог його покарає». А хіба сьогодні російські снайпери на сході України виконують надважливе бойове завдання, коли на очах у всього світу, без усякої на те тактичної чи стратегічної потреби, полюють із засідки на молодих укра-їнських бійців чи літніх волонтерів, не виключаючи й жінок? А мораль ци-вільних росіян, які їдуть на Донбас, щоб подивитися на наш український цвіт крізь приціл російського кулемета чи й натиснути на гачок? Це ж як? Жорстокий час? Хіба це не навмисне вбивство, аж ніяк не зумовлене військовою необхідністю? Тут, скоріше, проглядається віковічний прояв тієї російської ментальності, зафіксованої у прислів’ї, яка генетично передалася ще від московських стрільців, коли ті виводили на ґанок Кремля зв’язаних бояр і питали юрбу: «Іль любо?». Юрба кричала: «Любо, любо!». Тоді бояр кидали на підставлені списи. Потім розтинали їм черева, відрубували руки, ноги. Юрба (чоловіки, жінки, діти) радісно кричали: «Любо! Любо!». Хіба не те саме вони кричать і сьогодні?

Тому за ойконімами Москва і Київ стоять свої світи, і перенести дію в інше місто або поміняти їх місцями неможливо через історичну правду. А вона у тому, що формування російського прислів’я «Москва слезам не верит» відбувалося довго й криваво, з усією надлюдською жорстокістю, притаманною російській ментальності, у часи, які ввійшли у російську історію під назвою «Новгородське побиття». То був грандіозний і страшний процес «збирання російських земель» навколо Москви (ХIV — XVI ст.).

Новгород тоді був незалежним містом-державою, тогочасним «вікном у Європу», з вічовим та посадницьким устроєм, який вів самостійну економічну політику і не платив Москві данину. Це, звісно ж, дратувало московських князів, від Івана І Калити, прислужника хана Узбека, до Івана IV Грозного, які вважали новгородські та псковські землі «своїми», але не покірними їх волі, бо, як казав Іван IV, він «нікому не підвладний, окрім Христа, сина Божого». Саме на цей період і припадає формування значного списку російських прислів’їв, пов’язаних з упокоренням Москвою Новгорода та Пскова.

Після походу на Великий Новгород Івана Калити новгородці на собі відчули «керівний стиль» московського князя, який випестився у татарській Орді, навчившись там різноманітних азійських прийомів приниження беззахисних однокровників — повалити прохача кулаками на землю, щоб потім бити лежачого гострими носаками своїх азійських чобіт. Отоді-то, після довгих років московських катувань і принижень, у глибинах новгородського люду й народилося прислів’я: «Москва бъет с носка». Це був період довгого й упертого спротиву новгородців московитам, сповнений трагізму та зради і завершений Іваном IV кривавим побиттям вільного люду.

Коли ми прагнемо осмислити масштабний і страшний процес «збирання російських земель» Москвою, наслідком чого стало утворення тира-нічної, автократичної централізованої держави, причому надзвичайно агресивної (з 1321-го по 1581-й збільшила свою площу в 180 разів, і це було лише початком процесу!), яка «живила» свою ідеологію не європейськими «хартіями вольності» (як в Англії), не освіченими реформами ліберальних князів (як у Флоренції), а специ-фічним московським «вампіризмом», методологією андрофагів знищувати людей агресією, окупацією, негідною поведінкою, що свідчить про мізерність та низький моральний рівень «собіратєлєй». А інакше як пояснити виникнення таких московських прислів’їв, як «Рыба — не мясо, баба — не человек», «Для баб и зверей суда нет», «В Москве все найдешь, кроме родного отца и матери» тощо?

Віднайти коріння московської жорстокості намагався і російський письменник Максим Горький, автор відомої сентенції: «Если враг не сдается — его уничтожают», який у статті «О русском крестьянстве» писав:

«Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор — англійської. Це спеціальна жорстокість, а одночасно й вигадане з холодною кров’ю мірило для ступеня витривалості й опору в терпінні, яке може осягнути людина; свого роду проба її життєвих сил.

Найцікавіша риса московської жорстокості — це її чортівська фінезія, її, я сказав би, естетична вишуканість. Не думаю, що ці особливості можна пояснити такими словами, як «психоз», «садизм» або подібними. Бо в суті своїй вони нічого не пояснюють.

Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється спорадично, як вибух хворої або переверзійної душі. Це винятки, що охолодять лікаря-психіатра: тут я говорю про масову психологію, про народну душу, про збірну жорстокість…».

І хоча російський письменник все життя мучився питанням, звідки ж походить ця жорстокість, відповісти на нього так і не наважився. Бо треба було б якимось чином обійти власний вислів про ворога, якого слід знищити, та згадати великого грека Геродота (484—425 рр. до Р. X.), котрий чи не першим у своїй «Історії» написав, що на північ від Скифської держави (на просторі теперішньої Московщини) живе народ андрофаги (що означає «людожери»). І що той народ є якийсь особливий, цілком відмінний від скифів, і говорить не скифською мовою, не має ніяких законів, має найдикіші звичаї, вони є мисливці-кочовики і людожери. «Це єдине плем’я людоїдів у тій країні».

Чи міг радянський письменник, «буревісник» диктатури пролетаріату, який і сам довгий час ховався від неї за кордоном, прокоментувати Геродота у ті часи, коли керманичами московської влади були нащадки тих самих андрофагів, які у своїх таборах смерті та голодоморами нищили сотні тисяч, мільйони людей?..

Володимир Даль, збираючи московський фольклор, записав розповсюджену на Московщині народну пісню, в якій жінка обіцяє забити свого чоловіка і з його кісток зварити холодець, з печінки — пиріг, а з мозку — юшку. Якщо це прийняти навіть за жарт, на зразок українського «Ой, там на току на базарі, жінки чоловіків продавали», то й тоді треба мати хвору психіку, але ж М. Горький заперечував наявність психічної хвороби у носіїв цієї ментальності.

Навіть Микола Карамзін, переконаний монархіст, змушений був визнати надзвичайну жорстокість у побитті новгородців: «Іван досяг нарешті вищого ступеня божевільного свого тиранства: міг губити ще, але не міг вже вразити росіян ніякими новими винаходами лютості». («Винаходи» Івана Грозного продовжили сучасні «вигадники» гібридної війни, у якій вбивство людей здійснюється задля розваги, бо ж «Москва потеху любит»).

Саме в той час формуються московські прислів’я: «Бей того, кто плачет, жури того, кто слушает», «Бить, так добивать; а не добивать, так и не начинать», у яких Москва не тільки починає катування людини «с носка», а й не вірить її сльозам, коли та ко-лінно просить пощади. Бо коли сам цар наказував роздягати прохачів про зменшення їм податків, поливати їх окропом і палити волосся свічками, то про які вже сльози мова? Тим більше, що самі ж московити казали, що «снявши голову, по волосам не плачут».

Те, що Москва претендувала на історичний спадок Русі, створений на сімсот років раніше, та ще й такими жахливими методами, дав підстави великому німецькому вченому Карлу Марксу написати у праці «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» таке: «Варто зауважити, яких виняткових зусиль завжди докладала Московія так само, як тепер докладає сучасна Росія, щоб знищити держави з народовладдям. Новгород та його колонії були першими. Далі була козацька республіка (Україна), а наприкінці Польща. Щоб зрозуміти, чому Росія ліквідувала Польщу, потрібно зрозуміти, чому саме вона розправилася з незалежним Новгородом, покута якого тривала від 1478 до 1528 року».

Як бачимо, К. Маркс вказав на ті причини, за якими Московія, а далі — Росія постійно «приєднували» до своїх територій споконвічні землі сусідів. Незважаючи на численні події, що відбувалися впродовж наступних століть (зміна династій, захоплення нових територій із докорінно іншою політичною культурою, а також значні економічні зрушення), ця ідеологія без особливих трансформацій проіснувала до Лютневої революції, коли було здійснено спробу перетворити підданих на громадян, свідомих свого вільного вибору. Звісно, більшовики приховували від народів Росії такого Маркса, аби не зруйнувати величний образ тієї «мари, що блукала Європою» «і випадково до нас забрела», тобто до Російської імперії, до складу якої «зарахували» й Україну.

Як на мене, тут не обійшлося без впливу «Історії» М. Карамзіна, який, аналізуючи жахи співпраці московитів та ординців, усе ж виправдовував необхідність цієї жорстокості: «монгольські хазяї поводилися з нами, як зі слугами нікчемними. Який наслідок цього? Моральне приниження людей. Забувши народну гордість, ми навчилися низьким хитрощам рабства, яке постало замість сили в немічних, обдурюючи татар, ми більше обдурювали один одного; відкуповуючись грошима від насильства варварів, стали зажерливими та бездушними до образ, до сорому, схильними до нахабства чужинних тиранів… А коли ця жахлива пітьма безладдя почала прояснюватися, заціпеніння минуло і закон, душа цивільних суспільств, піднісся над мертвим сном: тоді необхідно було вдатися до суворості, до строгості, не відомої давнім росіянам». Якщо «строгостями» Карамзін назвав «Новгородське побиття», то що ж тоді жорстокість? Можливо, це була «тиша жаху», яка настала після таких «прозрінь» у Московії, бо «ніхто не знав ні вини, ні причини цієї немилості».

У такій ситуації визрівали в народі прислів’я про побиття московськими царями свого народу — «Живи, ребята, пока Москва не проведала»; про жорстокість, хабарництво і несправедливість московських правителів та їх чиновників — «Москва кому мать, кому мачеха», «В Москву бресть — последнюю копейку несть», «В Москву идти — только голову нести»; про бідність та безправ’я простого люду — «Никто того не ведает, как бедный обедает», «Не хитро жить издеваючись; хитро жить измогаючи» тощо. Все це сконцентрувалося у псковському гіркому вислові: «Москва слезам не потакает». І лише після «відвідин» Новгорода Іваном Грозним «почалося, — за словами М. Карамзі-на, — страшне руйнування міста. Московський воєвода Холмський і рать великокняжа… вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до заходу неслися до берегів озера Ільмень. Московитяни виявляли оскаженіння неописане: новгородці… видавалися їм гірше за татар. Не було уласкави ані бідним хліборобам, ані жінкам. Із жорстокосердістю… воєвода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи і губи й послати їх, скалічених, до Новгорода». Так народилося ще одне сумнозвісне прислів’я: «Незваный гость хуже татарина», яке й сьогодні активно вживають московити, попри те, що татари давно стали росіянами.

Якщо то був, як комусь нині видається, такий грізний і жорстокий час, а не ментальна хижість московитів, спадкоємців андрофагів, то що тоді було через майже півтора століття у Батурині? Чи у наш час під Іловайськом?

В Івана Грозного була спецоперація під назвою «Новгородське побиття», у Петра І — «Батуринська різанина». А під Іловайськом Путін орга-нізував «Зелений коридор», який став червоним од людської крові.

А тепер порівняймо описи, зроблені Миколою Карамзіним, Миколою Маркевичем і бійцем на псевдо «Козак».

«Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, розсіялось по домівках обивательських, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадивши ні жінок, ні дітей. Найзвичайніша смерть була живих четвертувати, колесувати і на палю садити, а далі вигадані були нові муки, що уяву в жах приводять»...

Як бачимо із цієї цитати М.Маркевича, «стиль» московитів не змінився, за однією різницею: у «Новгородському побитті» нові муки вигадував сам цар, а в «Батуринській різанині» — це вже був «творчий» процес тих, хто «скрізь і завжди готовий був до грабунку».

Боєць, які дивом вижив під Іловайськом, згадував: «О 8.15 українські військові організованими колонами почали рух з міста за домовленими з російською стороною маршрутами. На марші колони потрапили під перехресний вогонь ро-сійських військових, які заздалегідь приготувалися до бою. Фактично, це був прямий розстріл українських частин. Колона була довжиною 7 км. Відстань між машинами — 15—20 метрів. Залишилися цілими лише 10 легкових автомобілів. Більше ніхто не вижив. Усі машини були спалені разом з людьми. Комусь вдавалося вистрибнути на ходу. Нас обстрілювали «градами», мінометами, з танків стріляли. Під прицільним вогнем… знищувалися патріоти»…

Ідентичність поведінки — абсолютна.

Український народ відгукнувся на Батуринську трагедію історичною думою: «А в городі Батурині мужиків да жінок у пень сікли да рубали, Церкви палили, святості да ікони під ноги топтали…». І це чинили єдиновірці та «брати».

Новітні українські бандуристи ще відгукнуться на сучасні події «Думою про Іловайськ».

(Далі буде).