Ще недавно можливість прямого нападу Російської Федерації на Україну вважалася фантастикою. Українські військові експерти зосередження російських військ на наших кордонах пояснювали як засіб грубого тиску, як агресивну дипломатію путінського режиму, але не більше. Та цього року все змінилося. Переміщенню російських військових з’єднань і техніки зі сходу на захід засоби масової інформації у нас і за кордоном тепер приділяють стільки уваги, скільки буває напередодні справжньої війни.

НІХТО НЕ ЗНАЄ, ЧОГО ХОЧЕ ФЮРЕР

Чутки про близьку війну можна було б вважати одним із видів ворожої пропаганди. А картинки з колонами танків з російською символікою на заліз-ничних платформах розглядати як засіб залякування чи деморалізації населення України. При цьому на офіційному рівні можливість війни з Росією у нас постійно заперечують. Провокації окупантів замовчують, а втрати серед наших військово-службовців на Донбасі пояснюють діями снайперських груп, хоча паралельно з ними регулярно працює артилерія терористів.

Якщо зіставити аналітику західних та українських військових аналітиків, то прогнози далеких від нас експертів базуються на конкретних фактах і досвіді, набутому в недавніх війнах. Розгортають польові шпиталі на кордоні — війна близько. Накопичують боєприпаси і засоби матеріального забезпечення вздовж залізниць — війна ще ближче. А наші безперервно розмірковують про те, що відбувається за кремлівськими стінами і в голові Путіна, чого він хоче або не хоче досягти за допомогою військової сили.

Напевне знати, чого хоче фюрер, не може знати ніхто. Але й знати замало. Треба довіряти своєму знанню. У 1941 році Сталін володів повною інформацією про пересування німецьких військ та озброєнь уздовж радянського кордону. Розвідка доводила до нього і точні термі-ни німецького наступу. І все ж, за вісім днів до початку війни (14 червня 1941-го) ТАРС опублікував повідомлення про те, що в зарубіжній пресі почали мусуватися чутки «про близькість війни між СРСР і Німеччиною».

У повідомленні ТАРС стверджувалося, що «чутки про намір Німеччини розірвати пакт і напасти на СРСР позбавлені будь-якого підґрунтя, а перекидання останнім часом німецьких військ, що звільнилися від операцій на Балканах, у східні і північно-східні райони Німеччини»... не мають стосунку до радянсько-німецьких відносин.

Україна — не СРСР. У нас нема агентства, що виражає точку зору вождя. Як нема і самого вождя. Але тих, хто відкидає можливість близької війни з сусідньою державою, серед аналітиків — скільки завгодно. При цьому мова не про укра-їнську «п’яту колону», а про тих, хто вважає, що з об’єктивних причин (економічних і суто військових) ворог не здатен довго вести проти України масштабну війну. І якщо бліцкриг не вдався в 2014 році, то в 2021-у у Росії ще менше шансів втілити в життя план «Новороссия».

Цікаво, що подібні аргументи (проти втілення в життя плану «Барбаросса») висувало Гітлеру керівництво вермахту. Але після розгрому Польщі, після переможного маршу 1940 року Європою на захід німецький фюрер, що називається, закусив вудила, вважав себе військовим генієм і заперечень не слухав. Судячи з того, як сьогодні поводиться на світовій арені Володимир Путін, у нього ще менше сумнівів щодо власної геніальності, ніж у Адольфа Гітлера вісімдесят років тому.

ПІД РУЇНАМИ МІНСЬКИХ УГОД

Обговорювати плани щодо збройного опору російській агресії в разі початку великої війни залишимо фахівцям. Ми ж повернемося до того, на чому зупинилися в попередньому огляді. На долі Мінських угод і збереженні або руйнуванні «нормандського формату» у відносинах України з Європою. Після відеоконференції Еммануеля Макрона, Ангели Меркель і Володимира Путіна щодо укра-їнського питання за спиною України мала б (хоча б із ввічливості) відбутися віртуальна зустріч Меркель і Макрона із Зеленським. Але її відклали з невідомих причин на невизначений термін.

Роботу Тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі не вдається відновити фактично по жодному із напрямків. Вона заблокована тим, що російська сторона наполегливо залучає до участі в засіданнях представників терористів. А медіатори з ОБСЄ чи то не хочуть, чи то не можуть цьому протидіяти. Пропозицію продовжити режим повного і всеосяжного припинення вогню (він діяв з 27 липня минулого року) російська сторона відкинула без пояснення причин. Пропозиція замінити цей режим тимчасовим великоднім перемир’ям також не знайшла відгуку. Обмінів українських військовослужбовців, що потрапили в полон, на затриманих терористів на найближчий час не заплановано.

Досі на підконтрольній Україні території та на території окупованого Донбасу працює місія ОБСЄ. Але окупанти пускають її спостерігачів не скрізь, а безпілотники місії глушать за допомогою новітніх російських комплексів радіоелектронної боротьби. Але навіть у цих умовах місія фіксує численні порушення Мінських угод. Важке озброєння (танки, самохідні артилерійські установки і міномети великих калібрів) повертається до лінії зіткнення, обладнуються позиції для ведення прицільного вогню по підконтрольній Україні території.

На зустрічах послів країн ОБСЄ (під час пандемії вони проходять у віртуальному режимі) представники західних держав регулярно ставлять питання про порушення російськими окупантами Мінських угод. І з тією ж регулярністю отримують від російських представників відповідь: «Нас там нет». Жодні докази не беруться до уваги. Жодні аргументи не діють. Повний глухий кут.

Виходом із глухого кута справді може стати війна. Але чи це вихід? Навіть при обмеженому просуванні військ окупантів углиб української території (захоплення Луганської та Донецької областей) кількість жертв серед військових і серед цивільного населення, за приблизними оцінками, складе кілька десятків тисяч осіб. Якщо ж операція стане масштабною, втрати по обидва боки фронту збільшаться на порядок. Як запобігти подібному розвитку подій, не знає ніхто. Але запобігти необхідно най-ближчим часом.

Кровопролитній війні в центрі Європи ХХІ століття виправдання бути не може.