У Чорному морі, поблизу турецького берега, 17 січня ц.р. затонув суховантаж Arvin. У складі екіпажу було 12 осіб. Шестеро з них врятувалися — п’ятеро громадян України та один — Росії, тіла чотирьох невдовзі знайшли, а двоє моряків зникли безвісти.

Ця інформація тоді облетіла весь світ.

Й ось нещодавно в редакцію газети «Слава хлібороба» зайшов молодий чоловік і звернувся зі скромним проханням опублікувати оголошення про втрату документів: паспорта моряка, послужного списку, диплома фахівця, закордонного паспорта та ін. Як з’ясувалося, Владислав Затерка — один з тих, кому тоді, 17 січня, доля подарувала друге життя. А прийшов він саме до нашої редакції, бо проживає в Лиманському районі у с. Олександрівка Фонтанської сільської ради.

Ми попросили Владислава розповісти, що ж сталося в морі.

— Того дня піднялася висока, до шести метрів, хвиля, хоча ми сподівалися, що більше чотирьох з половиною не буде. Стали на якір. Поступово судно (його довжина — 114 метрів) почало розгойдувати так, що, піднявшись одного боком високо, у якийсь момент зависало в повітрі, а хвилі продовжували битись об днище. Згинаючись, мовби картонка, затріщало, що свідчило про початок розлому. Підняли тривогу, бо почалося занурення судна під воду.

— Ви встигли надіти рятувальні жилети?

— Не встигли. Всі пострибали у воду й намагалися плисти до берега. Нас розкидало в різні боки, тому кожен боровся зі стихією сам. У ситуації, коли на тебе одна за одною налітають високі хвилі, вируючи й утворюючи піну, доводилося на ходу орієнтуватися, як не піти під воду, не втратити дихання та сили. Кораблі, що стояли неподалік, відмовилися підходити до нас. З берега також не могли нічим допомогти, тільки показували прапорцями, в який бік плисти. Чим ближче до скель, тим було складніше, бо відбивна хвиля відкидала нас назад. Та все ж нам вдалося поступово прибитися до берега. Спасибі турецькій владі, яка відразу ж надала необхідну медичну допомогу, розмістила на відпочинок. На жаль, шістьох наших товаришів ми не побачили на березі. Один з них — капітан судна Віталій Галенко.

— Владиславе, яку ж відстань тобі довелося подолати в таких неймовірно складних умовах?

— Мені сказали, що я проплив два з половиною кілометра.

— Якою була температура води?

— Температура повітря становила мінус 8, а води — на рівні 8 градусів тепла.

— Це дуже низька температура для людини, щоб вижити…

— Мені зараз важко передати всі свої почуття. Мабуть, організм і вся психіка працювали тільки на боротьбу за життя.

— Скільки тобі років, Владиславе?

— Двадцять. Ось на цьому знімку (див. фото. — Прим. Ред.) я разом з третім механіком Анатолієм Анатолійовичем Савостіним. Він, на жаль, не зміг виплисти.

— Після такого випробування й водночас потрясіння, яким бачиш своє майбутнє? Знову в морі?

— Звісно, відновлю документи — і знову в рейс.

— Що ти вже встиг закінчити? Маєш морську спеціальність?

— Так, закінчив Одеське морехідне училище №3. На судні я був мотористом. Планую продовжити навчання у вищому навчальному закладі.

— Від імені всіх наших читачів бажаємо тобі успіхів у подальшому освоєнні морської справи і, звичайно ж, традиційного для моряків — сім футів під кілем.

— Дякую.

Ця приголомшлива історія — і трагедія, і тріумф. Трагедія — бо загинули люди, тріумф — бо фізична сила й сила духу перемогли морську стихію, а в підсумку — і саму смерть.

Перед нами стояв герой. Але, схоже, він сам цього або не відчував, або не подавав вигляду. Принаймні, жодним словом не дав приводу подумати, що таким себе вважає.

Як народжуються герої і де вони живуть? Ось він перед нами — зовсім юний, ще не одружений, який тільки-но вступив у велике життя. Воно встигло піднести йому в першому ж рейсі серйозне випробування. І він його подолав. Таким виховали його батьки, школа, морехід-ка й екіпаж судна.

Такі хлопці — приклад для наслідування і наше майбутнє. Пишаємося, Владиславе, що ти у нас є!

Афанасій ГАЙДАРЖИ, редактор газети «Слава хлібороба».