Інсинуації та спекуляції московських україноненависників і проімперської п’ятої колони в Україні навколо «російського Криму» і «російського Донбасу» не вщухають з перших днів незалежності нашої держави, й особливо активізувалися після агресії путінської Росії проти України у 2014 році. У Кремлі часто наголошують на тому, що анексія Криму і вторгнення на Донбас для «защиты русских от бандеровцев» відбувалися як реакція Москви на «державний переворот в Україні» і прихід до влади «киевской хунты». Насправді ж події в Україні на початку 2014-го московити використали як вигаданий ними привід для агресії проти нашої держави.

8 лютого ц.р. речник президента РФ Д. Пєсков укотре заявив, що «Украина является частью русского мира и Москва не приветствует линию Киева на отрицание этой общности». За його словами, для захисту «русского мира» в Україні Москва має намір використовувати засоби «м’якої сили». Про те, наскільки ці засоби «м’які», свідчать десятки тисяч жертв російської агресії, вбитими й покаліченими, серед військових і цивільних українців.

Після Революції Гідності та семирічної російсько-української війни ми, українці, більше ніколи не повернемося в ро-сійське комуно-ординське ханство. Водночас ми відокремлюємо путінський режим від дійсно великого російського народу і його великої культури. Є справжній «Русский мир» О. Пушкіна, Л. Толстого, М. Нєкрасова, М. Чернишевського, Ф. Достоєвського, М. Горького, А. Чехова, С. Єсеніна, Д. Менделєєва, П. Чайковського, І. Рєпіна, Ф. Шаляпіна, К. Станіславського, М. Шолохова, А. Сахарова, Б. Нємцова та багатьох інших видатних людей, які є славою й гордістю Росії. Переконаний, що ніхто з них не схвалив би нинішню злочинну політику Кремля проти України.

ХАОТИЧНА МЕТУШНЯ В ОРДЛО

Те, що в останні роки й місяці відбувається в тимчасово окупованій частині Донбасу, назвати інакше як хаотичною метушнею не можна. Допоки ОРДЛО перебувають під контролем РФ, вони не мають іншої перспективи, крім бути безправним придатком до РФ і виконувати визначену у Кремлі ганебну роль — якомога сильніше розхитувати та обезкровлювати Україну, загальмувати або ж припинити її євро-інтеграцію і демократичний розвиток як незалежної європейської держави. Здається, це дедалі більше усвідомлює певна частина населення ОРДЛО, яка з огляду на різні причини залишається на окупованій території.

Як відомо з історії, всі агресори завжди намагаються підвести якусь ідеологічну основу для обґрунтування і виправдання своїх агресивних дій. (Приклад — «Майн кампф» А. Гітлера). За словами вченого-релігієзнавця, колишнього в’язня проросійських сепаратистів Ігоря Козловського, «російська машина не тільки зачищає території від інакомислення, вона готує і глобальні зміни у свідомості донеччан, щоб продовжити гібридну війну». Він називає доктрину «Русского Донбасса» ідеологічною експансією з метою заразити свідомість людей «ідеологічним вірусом». І для того, щоб якось мобілізувати й морально підтримати це населення та ще більше привернути його на бік «русскава міра», московські поводирі час від часу наказують своїм маріонеткам в ОРДЛО Д. Пушиліну і Л. Пасічнику реалізувати розроблені кремлівськими політтехнологами пропагандистські заходи.

Одним з таких заходів став форум «Русский Донбасс», який відбувся 28 — 29 січня ц.р. в Донецьку і став однією із багатьох російських ідеологічних диверсій задля подальшого зомбування населення окупованих територій. За підсумками «форуму» була прийнята «доктрина» з одно-йменною назвою. Основний її постулат — всебічна інтеграція «ДНР» і «ЛНР» з Росією. У цій «доктрині», зокрема, зазначається, що «Донецька народна республіка є самостійною державою російського народу Донбасу, створеною на споконвічно російській території відповідно до його вільного волевиявлення на референдумі у травні 2014 року». У «документі» прописані припинення військових дій і водночас «встановлення контролю ДНР і ЛНР над усіма районами Донецької та Луганської областей».

І тут виникають питання. Якщо ви, ниці сепаратисти, хочете припинити військові дії, то чому ж щодня порушуєте перемир’я від 27 липня 2020-го? Якщо хочете припинити військові дії, то як збираєтеся встановити контроль над усіма територіями Донецької і Луганської областей? Утім, є чимало російських полі-тиків та аналітиків, які стверджують, що «весь Донбас і всю Новоросію можна повернути лише військовим шляхом» і, мовляв, чим довше Москва це відкладатиме, тим складніше це буде реалізувати в майбутньому. Тому останнім часом дедалі частіше з’являються у ЗМІ різні прогнози про неминучість широкомасштабного вторгнення ро-сійських військ в Україну, про що, власне, свідчить і нинішня концентрація російських збройних сил у Криму та вздовж східних кордонів України.

До речі, у самій «доктрині» прямо не йдеться про включення самопроголошених республік до складу РФ. Очільники Кремля неодноразово заявляли, що Москва не планує приєднувати «ДНР» і «ЛНР» до Росії. І це у нас не викликає сумніву. Ця зруйнована й пограбована московитами частина Донбасу сама по собі не потрібна Москві. Кремлівські стратеги бачать у ній лише інструмент впливу на всю Україну задля її дестабілізації, ослаблення і в підсумку — встановлення повного контролю над нею шляхом підривних диверсій, військового тиску за підтримки п’ятої проросійської колони. Завдання кремлівських ляльководів щодо ОРДЛО полягає в тому, щоб «запахторити» ці незаконні утворення до складу України з внесенням змін до Конституції нашої країни, яких вимагає Москва, про особливий статус цих територій, що, по суті, означало б її федералізацію.

Сьогодні ОРДЛО лише де-юре не є російською територією, а де-факто вже давно стали такими. Із 2014 року Росія фінансово й матеріально забезпечує участь сепаратистів у війні проти України, постачаючи їм зброю, військову техніку і боєприпаси, здійснюючи командування їхніми збройними силами і навчаючи їх, як убивати українців, забезпечуючи продовольством та пенсіями, роздаючи російські паспорти (наразі вже 400 тисяч), створюючи рублеву зону, зомбуючи тамтешнє населення через місцеві та російські телеканали, тримаючи під своїм контролем 400-кілометрову ділянку українсько-російського кордону. Чого ще бракує донецьким злочинцям-сепаратистам? Напевно, хочуть, щоб Москва допомогла ще й захопити не підконтрольні їм нині ра-йони Донецької та Луганської областей.

СПРОБИ РЕАНІМАЦІЇ «НОВОРОСІЇ»

Зухвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, кремлівські пропагандисти стверджують, що Новоросія і Крим є «споконвічно російськими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 та 1954 роках. Нагадаємо нашим читачам ці загальновідомі факти, з яких випливає, що Південь і Схід України ніколи не були «спокон-вічно російськими землями», що ця земля належить автохтонним українському і кримськотатарському народам, котрі на ній з давніх-давен живуть, а не тим етносам, які на неї примусово переселяються різними іноземними правлячими режимами.

На межі XV—XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, що дало можливість українському населенню вийти до Чорного й Азовського морів, на величезну територію від Кубані до пониззя Дунаю. У 1690-х козацькі полки гетьмана І. Мазепи захопили турецькі фортеці на Дніпрі, заснувавши на їх місці нинішні міста Каховку і Берислав. На початку XVIII ст. українські козаки і селяни вже домінували в освоєнні Причорномор’я й остаточно зробили його частиною української етнічної території, де з’явилася густа мережа запорізьких зимівників, паланок, слобід і містечок. Але вже в середині того ж століття, за часів правління цариці Єлизавети І, почалося переселення іноземців на територію України. Так, у 1752 році на обжиті укра-їнськими селянами й козаками землі були переселені росіяни, серби, угорці, болгари, волохи і молдавани. 1753-го сербів розселили на землях північної частини Запорізької Січі та південної Гетьманщини, де було утворено Слов’яно-Сербію, яка межувала із землями донських козаків. Кордон між запорізькими та донськими козаками був встановлений указом імператриці Єлизавети І ще в 1746-у.

Переселенську політику Єлизавети І продовжила Катерина II, яка у 1762—1763 рр. видала два маніфести про іноземну колонізацію Півдня України і переселення на його територію росіян, сербів, болгар, молдаван, німців та представників інших сусідніх народів. Ці поселення охоронялися російськими військами, чисельність яких часто перевищувала чисельність новопоселенців. Українські козаки в міру сил і можливостей чинили опір експансії Російської імперії, намагаючись витіснити непрошених колоністів, підтримуваних царським урядом.

Новоросійська губернія на Півдні сучасної України виникала на козацьких і татарських землях двічі: перша — в 1764—1783 рр. з центром у Кременчуці і друга — у 1796—1802 рр. з центром у Новоросійську (пізніше — Катеринослав, Дніпропетровськ і з 2016-го — Дніпро). У 1802-у вся територія Півдня України була поділена на три губернії: Катеринославську, Миколаївську (з 1803-го Херсонська ) і Таврійську. До складу найбільшої Херсонської губернії входили сучасні Херсонська, Миколаївська, Одеська, частини Кіровоградської та Дніпропетровської областей України, а також Придністров’я. У 1822-у були утворені Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторства, що проіснували до 1874-го і складалися з трьох вищезгаданих губерній. Після цього термін «Новоросія» ще певний час використовувався як географічна назва.

Попри те, що Катерина II вирішила розчинити український етнос серед інших етносів, позбавити його національних ознак і самобутності й, у підсумку, повністю русифікувати, спроби асимілювати його з росіянами в царські часи не мали успіху. У 1794 році на Правобережній Україні росіяни становили лише 0,1%, на Лівобережній — 5,2%, у Новоросії та Таврії — 19%. У 1851-у у складі більш ніж мільйонного населення Херсонської губернії частка українців сягала 70%, а «великоросів» — тільки 3% (https://nado.znate.ru/Национальный состав населения Украины). До середини ХIХ ст. у Херсонській та Катеринославській губерніях українці становили 73,5%. У другій половині ХIХ ст. кількість переселенців з українських губерній у «Новоросію» було наймасовішим. За підсумками першого всеросійського перепису населення 1897 року, 85% жителів «Новоросії» — українці (https://uk.wikipedia.org/wiki/Перепис населення Російської імперії, 1897). Ось вам, ниці сепаратисти, і ваші брехливi «исконно русские земли»! У царські часи бандерівці ще не могли спотворювати статистику. Якщо не вірите, зайдіть на сайт Державної публічної історичної бібліотеки Росії (http://elib. shpl.ru/).

За даними того ж перепису, на українській етнографічній території 133 роки тому проживало 3,8 млн. росіян, що становило 11,7% від 27,8 млн усього населення. Переписом 1926 року на території УРСР зафіксовано 4,2 млн. росіян — 12,1% від загальної кількості населення, а в 1939-у — 2,7 млн (9,2%). За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн. етнічних українців і 8,3 млн. етнічних росіян, відповідно — 77,8% та 17,3%. У 2001-у частина етніч-них росіян становила: в Донецькій області — 38,2%, Луганській — 39,0%, Харківській — 25,6%, Запорізькій — 24,7%, Дніпропетровській — 17,6%. У всіх інших областях — не більше 10—15%. За даними цього перепису, частка етнічних українців у населенні Одеси складала 61,6%, етнічних росіян — 29%. Отже, на 2001 рік в Україні не було жодної області, крім Криму, і жодного обласного центру, де етнічні росіяни становили б більшість.

РУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДОНБАСУ

Повернемося до Донбасу. У другій половині XIX століття тамтешнє населення, за рахунок російських переселенців, збільшувалося вп’ятеро швидше, ніж в інших регіонах Російської імперії. На початку 1920-х років більшість населення Донбасу становили українці — 64%, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою — 26%. У кінці тих же 1920-х почалося цільове заселення Донбасу переселенцями з російських областей. У 1939-у ро-сіяни на Донбасі становили вже 32%, а українці — 61% від загальної кількості населення. У 1989 році в Донецькій області проживало 2,6 млн українців і 2,3 млн росіян, у Луганській — 1,4 млн українців і 1,2 млн росіян. Частина росіян в обох областях становила, відповідно, 44,8% і 43,6%.

Незважаючи на декларативну інтернаціональну політику КПРС, між російськими переселенцями й українським корінним населенням Донбасу постійно зберігалася соціально-побутова напруга. Зокрема, українізація 1920-х років у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що досить часто виливалося в конфлікти на мовному і побутовому ґрунті. У 1920-х на початку 1930-х велика частина етнічних росіян не виявляла бажання інтегруватися в українську культуру. Щось подібне ми спостерігаємо й сьогодні, через століття. Схоже, що українофобія серед певної частини ет-нічних росіян Донбасу передається на генетичному рівні. Їх ніхто не вчив виявляти повагу до того народу, на землю якого вони прибули. Навпаки, територія, на якій осідали росіяни, в їхній свідомості автоматично ставала російською, і цю територію вони відразу починали безпідставно називати «исконно русской».

Це відбувалося не тільки на Донбасі, а й на всій території СРСР. І нині ми доволі часто чуємо від деяких «адесситов»: «Адесса — русский город!». Бо їм так хочеться, бо їм так зручніше й звичніше. Навіщо себе обтяжувати вивченням історичних розвідок? До речі, досить часто пращурами таких «адесситов» були українці. Але, на жаль, їхні нащадки не мають бажання відновлювати свою спаплюжену історичну і національну пам’ять. Таких людей зазвичай називають манкуртами, тобто такими, які втратили національну й історичну пам’ять, духовні цінності та зв’язки зі своїм народом, передусім — під впливом російської імперської, радянської комуністичної або сьогоднішньої путінської пропаганди. Після закінчення короткого періоду так званої українізації багато громадян, які брали в ній активну участь, були репресовані. Справжньою метою «українізації» було виявлення українських націонал-патріотів, щоб потім їх знищити, що й було зроблено в період сталінських репресій у 1937—1938 рр.

Як і по всій Україні, голод на Донбасі став наслідком примусової колективізації і насильницького вилучення зерна та іншого продовольства на селі. За даними Інституту історії НАН України, у 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20% населення, тобто щонайменше пів мільйона селян. Від голоду вимерли сотні сіл, які згодом залюднили переселенцями з Росії. У містах голоду практично не було, оскільки всі промислові робітники отримували продовольчі пайки. За даними Національного музею «Меморіал пам’-яті жертв голодоморів в Україні», з другої половини 1933-го по 1934-й у рамках виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР на Донбас було переселено 21 тисячу сімей колгоспників, переважно з Росії. Далі щороку лише у Донецьку область прибувало 400—700 тисяч ро-сійських переселенців. У результаті цього українці швидко асимілювалися і втрачали свою ідентичність. У 1951 році відбулася депортація частини українського населення із Західної України на Донбас, де вимушені переселенці, яких уже тоді називали «бандерівцями», відчували всілякі моральні та фізичні утиски з боку як органів радянської влади, так і місцевого населення.

Поширення і нав’язування московськими спецслужбами ідеології путінського «русскава міра» і створення підпільних парамілітарних сепаратистських угруповань почалося на Донбасі практично відразу після здобуття Україною незалежності й значно посилилося після Помаранчевої революції. Підривна діяльність Москви лягла на «благодатную почву», оскільки українська влада надавала мало уваги українізації населення Донбасу, як і Криму. Російську анексію Криму й окупацію частини Донбасу уможливила, по суті, відсутність національної політики української влади на цих територіях упродовж майже всіх років незалежності, що, в свою чергу, пояснюється відсутністю на її вищих щаблях патріотичної національної еліти з державницьким мисленням.

До цього слід додати й те, що всі безпекові структури України в роки президентства В. Януковича були нашпиговані московською агентурою. Через це ЗС та інші силові структури були фактично неспроможними захищати Україну. Тож на початку 2014 року все було готове для відторгнення Донбасу і Криму від України. Досить згадати, що 70% особового складу військового контингенту ЗС України, дислокованого в Криму, у 2014-у стали зрадниками. Захищати Крим практично було нікому. До речі, в ро-сійських ЗМІ часто стверджується, що у разі широкомасштабного наступу ЗС РФ на Україну, щонайменше половина особового складу ЗСУ відмовиться воювати або перейде на бік Росії…

Активна русифікація Донбасу продовжувалася до окупації частини його території. Так, у 2005—2006 роках, за часів президентства В. Ющенка, у Донецьку закрили кілька україномовних шкіл. Це вже був початок посилення русифікації, і донецька інтелігенція голосно говорила про це, але Київ її не чув. А якщо чув, то мав би щось робити. У лютому 2005-го В. Ющенко відвідав Донецьк і на зустрічі в облдержадміністрації сказав: «Мій головний посил, з яким я приїхав сюди, в край абсолютно український: ніяка патологічна ідея, яка належить хворим людям, про сепаратизм, федералізм, не матиме розвитку. Я вам це обіцяю». Але пообіцяти одне, а виконати обіцянку — зовсім інше.

Сьогодні українська мова в ОРДЛО зазнає жорстокої дискримінації. За багатьма свідченнями, розмовляти українською в публічних місцях вкрай небезпечно. Можуть не тільки побити, а й убити. І таких інцидентів траплялося безліч. На офіційному рівні у 2020 році «парламенти» «ДНР» і «ЛНР» внесли зміни до «конституцій» цих квазідержавних утворень, згідно з якими українська мова там уже не є державною, хоча й до цього вона де-факто не була такою. Єдиною державною мовою залишається лише російська. Як пояснюють ватажки сепаратистів, це зроблено з метою посилення інтеграційних процесів між Росією та ОРДЛО. Бачте, українська мова їм дуже заважає інтегруватися з путінським «русскім міром».

Від очільників Кремля часто можна почути, що росіяни й українці — один народ, але в тому сенсі, що українці мають забути свою мову, свою історію, свою культуру і розчинятися серед росіян. Тоді вони стануть справж-німи «братьями». Якщо ж українці не хочуть цього робити, то їх зараховують до «укрів» або «бандерівців» і вони стають ворогами «русскава міра».

Після 2014 року українська мова практично витіснена з ужитку в усіх суспільних сферах в ОРДЛО. Уже в перший рік окупації окремих районів Донбасу були фактично ліквідовані всі українські школи і класи. Батьків учнів, які навчалися українською, змушували написати заяви про те, що їхні діти нібито хочуть навчатися лише російською і просять звільнити їх від вивчення української. Розрахунок робиться на те, щоб випускники середніх шкіл, які не володіють українською, для здобуття вищої освіти були змушені їхати в Росію. Путін діє згідно з давньою східною мудрістю: «Хочеш перемогти свого ворога — виховай його дітей». Але я переконаний, що це йому не вдасться. Виховання манкуртів нічого доброго не віщує ні вихованцям, ні їхнім вихователям.

(Далі буде).