З опублікуванням цього огляду слід було б почекати. Головні події — попереду. 21 квітня Путін виступив із посланням перед Федеральними Зборами. 23 квітня він же виступить перед Радою Федерації. Зміст цих виступів визначить багато з того, що вплине на світову політику в травні, влітку і в поточному році. Очікування, зокрема, стосуються готовності чи неготовності Кремля демонструвати силу не тільки в Україні, а по всьому глобусу. Чи зможе політика умиротворення, яку сповідує умовний Захід, стримати російські апетити чи все відбудеться з точністю навпаки — агресивні настрої в Москві посиляться. Спробуємо розібратися.

ДЕТАНТ СІМДЕСЯТИХ

19 квітня в Міннеаполісі (США) помер один з яскравих провідників політики розрядки міжнародної напруженості (детанту) Волтер Мондейл, віце-президент США за президентства Джеймса Картера. Обидва вони отримали розрядку у спадок. Над Заключним актом Гельсінкських угод працювали республіканці Річард Ніксон і Джеральд Форд. Але саме демократи всерйоз поставилися до так званого гуманітарного «третього кошика», частини зобов’язань 33 країн, де передбачалося узгодження зобов’язань з питань прав людини та основних свобод. А також право народів розпоряджатися своєю долею, визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус.

Для Брежнєва і старців із ЦК КПРС внутрішній статус був кісткою в горлі. Він дозволяв дисидентам на весь світ заявляти про порушення прав людини в СРСР. Картер і Мондейл почали приймати радянських правозахисників у Білому домі, але різких рухів не робили, щоб не нашкодити розрядці у зовнішній політиці і сфері безпеки. Щодо кремлівських «яструбів» демократи сповідували політику умиротворення. Вона закінчилася поразкою детанту. Наприкінці 1979 року «обмежений контингент» радянських військ вторгся до Афганістану, розтоптавши право афганців визначати свій політичний статус.

Дізнавшись про це, Картер, кажуть, заплакав. Але зробити нічого не міг. США лише відмовилися від участі у московській Олімпіаді. До 1984-го, коли демократи програли президентські вибори Рональду Рейгану, допомога афганським моджахедам надходила нерегулярно і в обмежених обсягах. І тільки при республіканцях вона хлинула в Афганістан широким потоком. Після цього Горбачов був змушений повернути в СРСР свій «обмежений контингент».

Цей приклад показує, що добрих намірів недостатньо. А підписані домовленості слід захищати. Не на словах.

Як не дивно, із захистом мирних домовленостей і світового порядку в США краще справлялися адміністрації при президентах-республіканцях. Джордж Буш (молодший) готовий був у 2008 році надати Україні ПДЧ для вступу в НАТО, і не його вина, що це рішення заблокували французи і німці. Він же без вагань у тому ж 2008-у відрядив американські військові літаки на аеродром у Тбілісі та американські військові кораблі в Поті. І запобіг розгрому Грузії росій-ськими військами.

До політики умиротворення російського агресора після обрання президентом повернувся Барак Обама, який за добродушністю нагадує Джеймса Картера. Ще не розвіявся дим від російських танків, які захопили п’яту частину території незалежної Грузії, як держсекретар Гілларі Клінтон запропонувала почати відносини США і Росії з чистого аркуша, організувавши так зване «перезавантаження». Ця пропозиція запалила зелене світло для нових масштабніших кремлівських авантюр. У 2014 році це призвело до захоплення Росією українського Криму і частини Донбасу, а потім — до бомбардувань у Сирії та появи російських приватних армій в Африці.

ВІДСУТНІСТЬ ОПОРУ ПІДШТОВХУЄ ДО АВАНТЮР

У ланцюжок рішучих республіканців і демократів-умиро-творців, що змінюють один одного, на перший погляд, важко вбудувати правління Дональда Трампа з його незрозумілою симпатією до Володимира Путіна. Але, зауважте, ця симпатія не заважала 45-у президентові США надавати Україні летальну зброю, бомбити «Томагавками» Сирію і підписувати прийняті Конгресом США «пекельні санкції» щодо російських агресорів. Санкції, які досі так і не реалізувала адміністрація президента Джозефа Байдена.

Після того, як на запитання журналіста, чи вважає він Путіна вбивцею, Байден відповів «Угу», хтось вирішив, що політика умиротворення Росії в Білому домі за 46-го президента США не буде продовжена. Але ж... Всупереч войовничим заявам свого оточення глава американської держави задля «деескалації напруженості» на українсько-російському кордоні скасував наказ увійти в Чорне море ракетним есмінцям й особисто подзвонив Путіну, запрошуючи зустрітися в третій країні для переговорів. Це саме те, чого від Байдена і домагався господар Кремля, перекидаючи свої війська до українських кордонів.

Утім, деескалації в американсько-російських відносинах після миротворчого дзвінка не відбулося. А відбулося, як слід було очікувати, зростання напруженості з обопільним висиланням дипломатів, «пропозицією» послу США покинути Москву у відповідь на оголошення Вашингтоном чергової порції економічних (абсолютно не пекельних) санкцій та рішенням Кремля про ліквідацію всіх діючих у Росії американських гуманітарних фондів.

Як реагував Байден? Він особисто запросив Путіна взяти участь у міжнародному онлайн-саміті з питань клімату 22 квітня в числі лідерів сорока провідних держав світу. Мовляв, тому, що в тих галузях, де можна співпрацювати з Росією, ми будемо співпрацювати, пояснюють у Білому домі. Бажання співпрацювати, де можна, і тримати відкритими двері для діалогу — похвальне. Але діалог повинен бути двостороннім. Чи не так? А не зумовленим переміщенням військ до українського кордону і загрозою початку світової війни. Не шантажем, не примусом до миру, як тепер висловлюються.

Якщо російський шантаж Сполучених Штатів виявиться зараз успішним, якщо політика Джозефа Байдена стане ланцюгом поступок путінському режиму, яким свого часу була полі-тика Барака Обами, «перезавантаження №2» нічого хорошого світу не принесе. А принесе нові війни, нові анексії, нові жертви. Передусім це зачепить Україну. Але не лише її. Апетит в агресора зростає, а відсутність опору підштовхує до нових авантюр.