ДОБРІ ЛЮДИ РІЗНИХ НАЦІЙ — РЕСУРС ДЛЯ ОШЛЯХЕТНЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

В латиській газеті «Атмода» («Відродження») від 23.04.1990 року була цікава публікація: «Що є Батьківщина?». Це — інтерв’ю з викладачем Ка-ліфорнійського університету Дітріхом Льобером, вихідцем з Латвії.

Відповідаючи на запитання, що для нього Батьківщина, професор тоді сказав:

«Один філософ, він також з прибалтійських німців, написав товсту книгу під назвою «Батьківщина». Там розбирається багато аспектів цього поняття. Батьківщина — це не лише територія, каміння, будинки... Це ще й люди. Для мене, в першу чергу, це латиші, які залишилися в Латвії. Мені близькі й латиші-емігранти. Тільки-но переступаю поріг Латиського дому в Лос-Анжелесі, відразу почуваюся як вдома! І коли був в Ізраїлі, у євреїв-вихідців з Латвії, було те ж саме. Я дуже люблю їхню балто-німецьку вимову! Німці на Заході вже так не говорять, вони асимілювалися... Тільки євреї Латвії зберегли її, адже вони вчилися в німецьких школах. Коли я зустрічаю такого, чую цю вимову, то готовий обійняти, як батька!».

Нормальний німець. Не нацист. А скільки їх, таких чудових сентиментальних німців, було кинуто в м’ясорубку війни в процесі реалізації планів божевільних та ненаситних імперців Гітлера й Сталіна! Скільки людей було депортовано, скільки доль поламано!..

Чомусь пригадав професора Льобера, коли прочитав у «Чорноморських новинах» розповідь про дуже прихильне ставлення до України німецького подружжя Сельми і Герберта Хабліцелів. Сельма була ще зовсім маленькою, коли її з родиною вивезли з рідної Андріївки Білгород-Дністровського району до Рейху. Всього тоді було депортовано 93 тисячі бессарабських німців. Усе життя Сельма прожила в Німеччині, а ось на схилі літ таки згадала про село, де народилася. І не просто згадала, а за кілька років встигла зробити дуже багато добрих справ. І тепер земляки поважають уродженку Бессарабії та її люблячого чоловіка за жертовне меценатство. Відтак і назва статті відповідна — «Доброта і людяність не знають кордонів» («ЧН» від 24.12.2020).

Як Дітріх Льобер, так і подружжя Хабліцелів володіють важливою чеснотою: люблять людей. Тому й не могли відмахнутися від проблем односельців. Допомогли налагодити водяне опалення в дитячому садочку, капітально відремонтувати дах і встановили водовідводи в будинку культури. Поставити 60 пластикових вікон в Андріївській школі. Бетоном вимостити периметр навчального закладу, а це — не багато й не мало — 225 кв. м. На зупинці в центрі села покласти тротуарну плитку. Ще й надали адресну допомогу тридцяти мешканцям похилого віку, а також багатодітним і малозабезпеченим сім’ям. Подбали і про сільський боксерський клуб: подарували ринг для поєдинків і допомогли придбати спортінвентар. Не забули і про медицину — лікарі дуже вдячні меценатам! Сельма і Герберт так захопилися допомогою селу, що навіть продали свою дачу в Німеччині. І це при тому, що мають власних дітей. Що рухало ними? Мрію глибше дослідити це питання.

Зрештою, що я хочу від заможних німців, коли свого часу багато писав про добрі вчинки бідного й аскетичного кримського татарина Ахтема Алієва? Той був одним з тих «щасливчиків», яким вдалося повернутися до Криму ще в 1974 році. Щоправда, незламному кримцю довелося пройти через важкі випробування. Але патріот усе витримав. Й от що цікаво: коли Ахтем знаходив надмогильні плити зі старого німецького цвинтаря (а ними «переможці» мостили дороги та використовували при будівництві корівників), то ретельно їх чистив, відмивав і зберігав у надійному місці.

Здавалося б: що йому німецька культура, коли саме через нацистську окупацію його народ було звинувачено у зраді й депортовано до Середньої Азії? Але Ахтем був цивілізованою людиною і мислив зовсім не так, як Сталін. Німецька «сторінка» в історії рідного Криму була дуже важливою з його точки зору. А з огляду на оптимістичну натуру він завжди вірив у настання кращих часів. Вірив — і тому багато років уквітчував трояндами подвір’я українських і кримськотатарських шкіл. Був певен, що толерантний, поліетнічний Крим буде кращим, ніж манкуртизована, зросійщена частинка агресивної імперії.

А ще мені пригадався вірш киянина Олексія Курінного про страждання німців у післявоєнний час і про втрату ними Кенігсберга. Олексіїв дід і дідові брати воювали на фронті. Був серед них і полковий розвідник, який дійшов до Берліна й залишив свій автограф на будівлі Рейхстагу. Був і льотчик, який заживо згорів у літаку, захищаючи білоруське небо. Але Олексій — великий патріот України (і дослідник Голодомору на Кубані) — усвідомлював, що не всі німці були нелюдами. Перекроювати світ на власний розсуд — значить робити ті ж злочини, які в силу певних обставин не вдалися Гітлеру. А втрата рідного ландшафту для значної частини багатомільйонної працелюбної нації — це велика трагедія.

Уявіть собі, якби Дітріха Льобера, Ахтема Алієва, Олексія Курінного і Сельму та Герберта Хабліцелів свого часу звела доля? Певно, їм було б про що поговорити. Сентиментальні трудоголіки-німці, гуманний, готовий до прощення українець, такий же шляхетний кримський татарин... Світлі люди, які, попри далеко не безмежні можливості, здатні вести за собою інших, робити Європу кращою. Бо надто вже велике значення для сучасника має позитивний особистий приклад іншої людини.