Що ми знаємо про фізика Пулюя, чиєю малою батьківщиною є Тернопільшина? Якщо й чули щось, то небагато. А от науковці можуть розповісти набагато більше.

«Професор Вільгельм Форманн у 1968 році в передачі австрійського радіо з нагоди 50-ліття відходу у вічність великого вченого наголосив, що Іван Пулюй був однією із найвидатніших постатей науки кінця XIX – початку XX ст. Саме науки загалом, не лише фізики. Наш Пантелеймон Куліш назвав Пулюя «чоловіком-самоцвітом», а відомий німецький математик професор Ґергардт Ковалевський у своїх спогадах зазначив, що упродовж життя він більше не зустрічав такої особистості, як Іван Пулюй...». Це зі статті львівського науковця Романа Пляцка «Іван Пулюй: визнання».

Розчулює, правда? Проте, коли одна шанувальниця Пулюя спробувала зібрати 25 тисяч підписів (це потрібно було для підключення державних механізмів популяризації вченого), то відгукнулося лише 500 небайдужих з усієї України. Тобто лише 2% від необхідної кількості. Як це по-українськи!

І за підтвердженням далеко ходити не треба. Скажімо, Наталія Малімон у публікації «Чи матиме Торчин вулицю полковника УНР?» («День» від 9.04. 2021) також торкається теми нашої байдужості. Навіть стаття починається із сумної констатації факту: «901 перегляд — і лише 49 підписів...». Так скромно відреагували мешканці волинського містечка на петицію Олександра Мельника, колишнього директора місцевого історичного музею імені Григорія Гуртового. Йшлося про перейменування однієї з вулиць Торчина на честь полковника Миколи Куликівського, уродженця селища й активного учасника Визвольних змагань 1917 – 1921 років. Тут трохи кращий показник, ніж у випадку з Пулюєм – 5,4% готових відгукнутися, але ж і це дещиця! Ми що — країна байдужих людей?

Утім, не нагнітатиму песимізм. Краще пошукаймо рецепти лікування задавненої хвороби. Почну з прикладів.

З десять років тому розмовляв із закарпатським угорцем. Ми говорили про ідентичність і про небезпеку втрати національної самобутності у сучасному глобалізованому світі. Співбесідник казав, що угорці мають це на увазі, тому мобілі-зують усі свої сили, зокрема вивчають досвід албанців. Саме так – досвід народу, який населяє одну з найбідніших країн Європи! «У них є чому повчитися, – палко переконував мене закарпатський угорець, – багато албанців вимушені працювати за кордоном, але народні «мозкові центри» дбають про те, щоб втрати від вимушеної міграції були мінімальними. І йдеться не так про державні інституції, як про авторитетних лідерів, старійшин місцевих громад. На щастя, в країні панує консенсус: глибоко ешелонована албанськість – понад усе! Старійшина може порадити: «Енвер –дуже розумний, йому треба навчатися в хорошому, престижному університеті. А ви, Фітім і Дардан, працелюбні, тому їдьте в Європу і заробляйте гроші. І для своїх родин, і для Енвера». Не лише про збагачення своїх родичів і земляків думають старійшини, а й про якісну освіту для талановитої молоді...».

Ось така угорська інтерпретація албанського успіху. А хто у нас тепер думає про освіту й науку? Колись дбала «рідна партія», а нині – лише маленька частина інтелігенції. Як збільшити цю частину? Бачите: угорець говорив про албанців з повагою. Хоча і його земляки не мають підстав почуватися упослідженими. Але вони завж-ди готові вчитися — і це вже нам підказка. Чому ми інші? Якби наші заробітчани були об’єднані якоюсь національною ідеологією (зразка «албанізму»), це було б просто чудово. Адже патріотичні колонії можна створювати і за кордоном: у Німеччині, Португалії, Великобританії, Ірландії… Будь лояльним до країни проживання, однак не забувай про рідну землю! Навіть помірний рух у цьому напрямку призвів би до збільшення інтересу до науки. До всього передового і престижного українського.

Якщо від згадки про Ізраїль, Японію чи Об’єднані Арабські Емірати простий українець, скоріш за все, відмахненться (мовляв, куди нам до них?), то, може, хоч Албанією зацікавимося? Якщо у жителів цієї балканської країни можна бодай щось запозичити, то це слід робити. Вивчаймо механізми албанської єдності! Якби почали рухатися в цьому напрямку, то й про Пулюя згадали б, і подвижники зразка Григорія Гуртового опинилися б у тренді. Адже нам украй потрібні туристичні «магніти»! Без них не зробимо націю монолітною. Тут замкнене коло. Поки не буде поваги до подвижників, не буде й острівців успіху. А їх треба творити координовано, системно. Можна навіть форсовано.

Ще приклад. Колись у Севастополі я відвідав приватний Музей західноукраїнської культури, створений Михайлом Кузменюком. Той креативно розмістив своє дітище у сторожовій башті на території власного обійстя. Символічна сторожова вежа для збереження культурних цінностей. Знаєте, як пан Михайло «розкручував» свій музей? Запрошував на Новий рік і на інші великі свята проукраїнських (і не дуже) севастопольців, пригощав їх за власний рахунок, а вже тоді показував музей. Коли я у цій компанії зустрічав 2013 рік, то нарахував майже 70 гостей! І виходець з Буковини всіх поїв і годував.

Звісно, не всі ми такі багаті (Кузменюк був приватним підприємцем), але ж інші могли б бодай підхопити прапор з рук старіючого пенсіонера. Кузменюк помер, трішки не доживши до окупації півострова. Може, воно й на краще — не бачив ганьби, не переживав за майбутнє свого музею. Так ось: писати б про нього, фільми знімати! Невже це так важко? Прикро, що не було зроблено нічого подібного. Материкова Україна музею не помітила. Добре, хоч патріотична «Кримська світлиця» час від часу згадувала шляхетного буковинця теплим словом.

Тож якщо не успішна Британія, то хоча б «заробітчанська» Албанія. Нехай вона стане поштовхом. Країна, яку вже не ділять конфесії. Сто років тому албанська інтелігенція подбала про те, щоб мусульмани, православні й римо-католики відчули себе одним цілим – албанцями. Хіба ми так не зможемо? З усіх регіонів надходить інформація, що мовний закон загалом діє позитивно і є ознаки поступового змонолітнення України.

Тож так тримати й надалі, панове! Бо поки всі не відчують головний вектор руху, доти існуватиме спокуса економити на освіті, науці, культурі, музейній справі...