Пізнаємо правду про нашу історію та відкриваємо її для себе і для світу. Про одну з найбільш драматичних її сторінок — ліквідацію Української греко-католицької церкви та про Львівський собор 1946 року, властиво — псевдособор, який мав завданням проголосити нечинною Берестейську унію 1596-го та заявити про перехід Греко-католицької церкви на православ’я, вповідає велика виставка «Нічого таємного, що б не стало явним». Це — документи й фотоматеріали з фондів Галузевого архіву СБУ, Державного архіву Львівської области та Львівського музею історії релігії, архіву Інституту історії церкви.

Щойно тиждень тому виставка відкрита в Одеській універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського. Разом з бібліотечкою відповідної літератури її привезли та виступили з доповідями науковці Українського католицького університету — професор Олег Турій та заступник директора Інституту історії церкви Роман Скакун. Вся ця інформація була суворо засекречена, і деякі документи й фото, за словами гостей зі Львова, вони в останніх часах буквально видобували з архівів.

«Немає нічого скритого, що б не стало явним, — повторив слова Ісуса Христа преосвященний владика Михаїл (Бубній), екзарх Одеський, у своєму упровідному слові на відкритті виставки. — Це особлива подія в Одесі… Вона мусить пролити світло на всі ті обставини і ті всі наміри, і ту всю режисуру того псевдособору, щоб допомогти усвідомити всю ганебність тоталітарної системи, яка провокувала великі жертви і страждання».

Уніатська церква, як її називали, була найбільш ненависною для окупаційної більшовицької влади. Передовсім через те, що була українською, а всього українського та влада боялася найдужче. За цим словом крилося найстрашніше для неї — націоналізм, самостійність, незалежність.

У своїх виступах гості зі Львова наголошували: радвлада боялась і ненавиділа греко-католицьку церкву за її, власне, католицизм, відкритість для світу, за те, що її вірні називали себе українцями, розмовляли рідною, українською мовою… А найнебезпечнішим для влади було те, що церква ця виховувала, формувала, підтримувала національну самосвідомість.

У закритому суспільстві, яким був СССР, її відкритість до світу була нестерпною для влади. УГКЦ налічувала мільйони вірних і мала мільйони родичів за кордоном — це неабияк дратувало владу. В тих часах у всіх без винятку анкетах обов’язковою мусила бути відповідь на дві графи: чи є родичі за кордоном та про судимість. Держава хотіла знати про людину абсолютно все. І, боронь Боже, приховати щось.

І, нарешті, ще один дуже важливий аспект: для радянської системи існування в її межах будь-якої інституції, яка не контрольована державою, має глибоку довіру та підтримку людей, становило найбільшу небезпеку. Тому режим мусив її знищити.

Перші переслідування Української греко-католицької церкви на Галичині, де вона була найбільш розповсюдженою, почалися одночасно із введенням радянських військ до Львова. Нова влада закрила всі семінарії, парафії УГКЦ, припинила будь-яку її релігійну діяльність. Найтяжчим звинуваченням був «український буржуазний націоналізм»: участь у діяльности «Просвіти», національний дух, українські настрої… Про масові репресії, незчислимі жертви, катівні НКВД ми вже знаємо багато. Тисячі розстріляних, закатованих, виселених у віддалені райони СССР… Нацисти, прийшовши на західноукраїнські терени, показали населенню ті катівні та місця знищення патріотів — зрозуміло, що з метою німецької пропаганди. І люди вжахнулись...

Після звільнення Галичини від нацистів було розпочато нищення Греко-католицької церкви вже як інституції, взято курс на її цілковиту ліквідацію. Відповідний план прописали в Москві. Все робилося таємно. Сигналом до арештів стала опублікована у всіх центральних газетах України стаття письменника Ярослава Галана, члена комуністичної партії Західної України (пізніше знищеної) про співпрацю ієрархів з нацистськими окупантами. За одну ніч одночасно заарештували 58 осіб.

Все, мовлене вище, засвідчують архівні документи на виставці. Кожен з них пронизаний ненавистю, нетерпимістю. Та передовсім у кожному захований страх окупаційної влади перед вірними УГКЦ, котрі свідомо йшли на муки й навіть на смерть, не зраджували своєї віри, глибоко переконані, що жертвений шлях Церкви лише зміцнить її, укріпить людей у їхній вірі. За кожним з цих документів — людські долі. Багато їх загинуло в таборах, на засланні, а тим, хто відбув термін ув’язнення, вижив, заборонили повертатися в рідні краї…

По війні греко-католики ще мали якісь надії на замирення з радвладою. А попри те — як це завше буває за логікою життя — були й такі, що сподівалися знайти форми співіснування із системою. Гадали, що вдасться створити таку собі автономію в рамках радвлади. А були й такі, що тісно співпрацювали з органами держ-безпеки, служили православ’ю, ще й зробили собі непогану кар’єру. Не можемо сьогодні засуджувати нікого, бо добре відомо, що робили з людьми і на що була здатна система. В тих часах спорядили навіть делегацію до Сталіна. У Москві їх прийняли. Обіцяли не чіпати. Натомість треба було засудити українське підпілля, націоналізм, відмовитися від фундаментальних засад Греко-католицької церкви. Влада хотіла беззастережної лояльности. Та чи можна було вірити їй?

Наприкінці травня 1945-го виникла ініціативна група з приєднання до православ’я. Очолив її о. Костельник. Що то був за чоловік — достеменно й досі не відомо. Постать, назагал, трохи загадкова, нібито був ображений на римський апостольський престол і тому пішов на співпрацю. Начебто мав якийсь хитрий план, як обдурити владу. Не відомо, чи був агентом, хоч працював на органи безпеки. Відомі його антикомуністичні погляди, про що знали органи, цим, вочевидь, тримаючи його на гачку. Всі інші члени групи були завербовані. Назагал, органи з допомогою своєї агентури добре знали, хто як поводиться у своєму колі, хто підтримує підпілля, як мовиться, хто чим дише… Збирали компромат на всіх священників, кожного намагалися завербувати. На місцях скликалися збори — такі собі «соборчики», на яких Костельник закликав переходити на православ’я. Хто відкидав ці пропозиції — підлягав арешту.

Собор, у якому взяли участь 142 агенти, відкрився 8 березня 1946-го і тривав три дні. Він ухвалив рішення про нечинність Берестейської унії та ліквідацію Української греко-католицької церк-ви. То був театр, постановка. Якщо говорити з позицій нинішнього дня — щось на кшталт кримського «референдуму». Собор не був правочинним уже хоча б тому, що не мав дозволу Папи Римського, а в президії сиділи екзархи іншої конфесії…

Українська греко-католицька церква змушена була піти в підпілля, з вірою в те, що лихоліття минуще, та продовжувала кріпити віру в душах людських.

Про все це в широкому обсязі вповідає виставка «Нічого таємного, що б не стало явним», яка триватиме до 22 червня.