Завершився марафон історій «Мої рідні і Друга світова війна», що відбувався у рамках проєкту «Хранителі часу онлайн».

У Фейсбуці опубліковано 45 оповідей з хештегом #ріднідругасвітова. Зі старих світлин на нас дивляться очі тих, хто пройшов крізь вогонь війни. Фото документів, орденів, медалей… Історії, розказані їх дітьми та онуками, — дуже різні. І кожна з них — наче непрожитий біль...

За рішенням журі, переможцями стали Віталій Оплачко, Альона Яворська, Сергій Осташко, Раїса Краєва, Тетяна Поповиченко і Тамара Каганович. Переможці отримали дипломи та подарунки — флешки по 128 гігабайтів пам’яті.

Важливо вміти берегти, очищати і цінувати Пам’ять про наше Минуле.

Сьогодні до вашої уваги дві історії із цього проєкту.

ІСТОРІЯ ПРО БАТЬКА

Мені було десять років, коли помер батько. «Ми не від старості помремо, від старих ран помремо…» — писав Семен Гудзенко…

Я не можу згадати його молодим, як на фотографії, хоч і постаріти він не встиг — прожив неповних 48 років.

Він був на війні сімнадцятилітнім. Зв’язківець, поранений під Сталін-градом. Майже два роки госпіталів. Кульгав.

Про війну ніколи не розповідав, пам’ятаю тільки одну фразу: «Тягнеш вночі провід, небо — у розривах снарядів, красиво і страшно».

Одеський хлопчина з комуналки, де довгим коридором їздили на велосипеді рудий Міша, просто Міша і Льоня. Мати, вчителька хімії, дуже просто визначала, чи готувався син до уроків, а чи купався у морі. Вона цілувала його, і відразу все ставало зрозуміло. Про цю перевірку тато часто розповідав зі сміхом.

І тільки одного разу — про те, як востаннє зустрівся з матір’ю.

Обоз біженців ішов на схід від Сталінграда, а солдати йшли захищати Сталінград.

Диво? Гірке. Бо через годину фашисти розбомбили обоз. Бабуся загинула. І не залишилося жодної фотографії. І я навіть не знаю, чи був він схожий на неї…

З рудим Мішею дружили до кінця життя. І тільки згодом, вже після смерті батька, дядько Михайло розповів про третього друга — просто Мішу, який загинув під час війни.

І ще мій тато, коли я надивилася фільмів про війну і сказала, що всі німці погані, пояснив мені: є німці, а є фашисти. І це не одне й те ж. Цей урок я запам’ятала на все життя.

Тато і мама любили одне одного. Скільки вони об’їздили туристами, з наметами — весь Кавказ і Крим! І кульгавість йому не заважала.

Нескінченні лікарні, а між ними — робота, винаходи. У нас вдома — стос листівок від колег і знайомих з усього Союзу, привітань, жартівливих і сер-йозних. Він був чарівним, дотепним, веселим — справжнім одеситом.

А ще він був чудовим батьком. Щонеділі вранці мама йшла на кухню — варити картоплю в мундирах і чистити оселедець.

А я тулилася до тата, і він вигадував казки, які тут же розігрував на пальцях. Й у нас були свої казкові місця на Комсомольському бульварі (нині бульвар Жванецького. — Прим. «ЧН»), про які теж були придумані цілі історії.

Вечорами він читав мені «Руслана і Людмилу» (як я розумію зараз, піддаючи текст деякій цензурі).

Тато фотографував — і поїздки з мамою, коли мене ще й на світі не було, і мене. Чудові, живі, теплі фотографії.

Він був абсолютно міською людиною, але його любили всі мамині сільські родичі. Й він усе вмів робити — не тільки за креслярським столом, але й у селі.

Я довго не могла повірити в його смерть.

І, подорослішавши, хотіла, щоб у мене була така ж любов, як у мами з татом. Але така любов могла бути тільки у них.