Буває так: розгорнеш нову книжку з цілковито незнаним ім’ям на обкладинці. А для чого? Чи ж нема що читати — і в нашій літературі, і в перекладах? Так цікаво ж, про що люди пишуть. Надто — молодь. А пишуть вони про те саме, про що завжди писали поети всіх часів, справжні поети, як мовиться — від Бога. Про любов — особисту і в широкому тлумаченні поняття, про життя назагал — «за жисть», як то кажуть… Та в основному все-таки про себе. Хоч і пишуть, звісно, вже інакше, бо й часи інші нині, й досвід накопичується пос-тійно — творчий, а передовсім життєвий, — різний…

Отож, читаєш (коли нецікаво — книжку набік, на забавки нема часу), а тоді береш олівчика. Ставиш «галочки», щось і підкреслюєш, а подекуди й знаки оклику чи запитання лишаєш на сторінках. Нормальний процес. Та поступово стає все менше тих поміток, позначок та ремарок, а далі й зовсім зникають. Може, такий ідеальний текст трапився? Та ні, так не буває. І ця книжка також помережана трохи. Все тут простіше: читаючи, пізнаючи поетичний світ автора, заглиблюючись у його/її спосіб мислення, систему образів, мимохіть забуваєш про той олівець. І це означає, що вартісне трапилось читво, глибинне. В чомусь навіть співзвучне, можливо, твоїм думкам, твоєму сприйняттю поезії. І що захопила тебе новизна, авторські знахідки, спосіб мислення людини — поетичний, не поетичний, — воно все переплетене, так воно є в житті: творча людина завжди в цьому процесі — де б не перебувала і що б не робила.

Все це — не так собі про абстрактного автора: мовлене вище уповні стосується конкретної авторки. Це Віталія Бабущак. Ось вона стоїть — на високих підборах, тоненька й струнка, у білому вбранні, і цей колір немовби символізує ту чистоту, якої потребує поезія — і яка є в її віршах, попри те, що поезія — і її в тому числі — вільна говорити про все, що завгодно, що завше присутнє в житті. Але говорити — власною мовою. Молода поетка на диво чудесно, під гарну музику джазового піа-ніста Олексія Петухова, читала свої вірші перед тими, хто прийшов на її свято — на презентацію її другої книжки, й це також була, назагал, молодь. І це, безперечно, було свято поезії — свіжої, гарної, молодої. Запашної, мов традиційний цієї пори цвіт акації за вікном Арт-галереї в Міськсаду, як духмяні хвилі від палаючих півоній та відцвітаючого бузку. Вона пише про себе, а отже й про них — своїх слухачів та читачів, про свої почуття, про свої маленькі радощі і маленькі трагедії, які часом видаються нам великими, але згодом час, як мовиться, зализує рани душі. Про свої втрати і свої надії. Щирість та безпосередність випромінюють її голос, її образи і метафори — наче звичні, а все ж несподівані.

Вони, молоді поети, звісно, шукають себе, своє місце чи роль у цьому житті, в літературі. До слова сказати, Віталія Бабущак пише також і прозу, й над одним із її прозових творів працюють кінематографісти. Та вона й сама причетна до цього виду мистецтва — як викладач сценарної майстерности в Міжнародному гуманітарному університеті. Сама ж закінчила театральний факультет Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Опісля були несподівані гастролі Україною з виставами «Повертай до свого звідтіля» і «Закон». Та, як воно незрідка буває з людьми неспокійної творчої вдачі, захотілося спробувати режисури. Тому наступна сходинка — Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, але… вже кінознавчий факультет. Не логічно? Навпаки: шлях пошуків себе, власних можливостей. Випробовувала себе і в документальному театрі, і в телережисурі на постановках ток-шоу… А попри те, щоразу глибше затягувала поезія. З’явилась перша збірка з символічною назвою «Непротоптана дорога». Потім була кіноакадемія в Нью-Йорку, сценарна майстерня. Й от — викладацька робота в Одеському МГУ.

Тут може виникнути запитання щодо навчання в Івано-Франківську. А все дуже просто. Віталія Бабущак народилася в селі Королівка на Івано-Франківщині, як сама пише, «на рубежі неспокійних дев’яностих. Стрімкі політичні, економічні зміни увірвались в країну, змінюючи все і всіх. Батьки змушені шукати роботу за кордоном, тож дитинство минало з бабусею. Вона прищепила любов до землі та літератури і була нескінченним джерелом казок, пісень та бувальщин». Тут можна поставити крапку: дитинство залишається з нами на все життя. Бува, обставини міняють все, але туга за дитинством проривається назовні, як гірське джерело. Якщо розчистити його та прикрасити, дати волю, віддячить воно дзвінкістю своєю та чистою живлющою джерелицею.

Віталія Бабущак пише двома мовами: українською та російською — так і читала свої вірші на презентації збірки «За воротами раю». Така наша дійсність. Хоч дехто радить їй залишатися в стихії білінгви, мовляв, перехід винятково на українську наче б ділить нас. А якщо винятково на ро-сійську? Тут авторці треба самій визначатись. Знаємо письменників, котрі починали писати двома мовами, бувало, що й не своєю рідною писали, хоча рідна мова завше звучить природніше, тож і природно, що всі вони згодом повертались до неї. Вочевидь, гени тут мають сказати своє слово. Оті бабусині казки, пісні та бувальщини нікуди з душі не вивітрились. Її збірка «За воротами раю» вийшла українською мовою…

Душа її — немов єдина струна паганінівської скрипки, що звучить багатьма барвами, вібруючи на вітрах швидкоплинного часу та викликаючи у нас відповідну настроєвість. Тут не потрібні розмірковування. Майже все в її поезії бринить на регістрах тонких матерій. Поезія Віталії Бабущак — це не лише про своє, жіноче. Це і переживання за долю країни, за майбутнє своє — разом із нею. Це все те, чим живе сучасна молода людина з поетичним, творчим складом душі. Це прості слова про складне. І це — свій власний погляд на все, що ми звемо — життя