Жили ми у затериконеному Єнакієвому, в чудовому Донбаському краю, повинутому для мене чаром зелені, чаром териконів. Хатинка наша містилася на вулиці Рудничній, 49. Це був край, кінець міста, бо за нашим парканом починалося велике поле, де періодично буяв ярмарок. Ну а якщо ярмарок, то вся поверхня поля покрита пилюкою-курявою.

Пригадую перший день війни. Я біжу цим полем. Гарячий порох під ногами вибризкує фонтанчиками з-поміж пальчиків, обпікає підошви. І раптом… Я завмираю, бо загуділи всі гудки усіх заводів, усіх паротягів, усіх шахт. Сердечко моє затьохкало, з’явився ляк, страх. Що це? Чому?

Я — бігом додому! Прибіг, а мама, моя чорнява мама, ще більше почорніла, така розгублена, уже плачучи, бідкається: «Війна, сину! Фашисти напали. Тата заберуть на війну. Уже оголосили мобілізацію».

Я, хоч мав лише чотири роки й чотири місяці, інтуїтивно зрозумів трагічність війни. Уже після обіду листоноша принесла повістку. Пригадую, як вона підійшла до хвіртки, простягає папірець. Мама плакала. Прийшов тато з роботи і почали збиратися.

І вже другого дня ми втрьох ідемо на станцію. Тато мене посадив на гиргоші, це мене втішило найбільше. Я згори бачу багатьох людей, що ідуть разом з нами. Зупиняємося на якомусь горбочку-підвищенні, звідки видно всі залізничні колії з безліччю вагонів, паротягів. Бачимо, як наш тато з сотнями чоловіків заходить до вагонів, ми їм махаємо руками, мама плаче…

Ще одна картинка збереглася в пам’яті: вагони ходять то праворуч, то ліворуч, а з віконця (бо вагон — товарний, «телячий», тож віконце вгорі) — татова прекрасна голова, ще не сива, і рука, що махає нам… Нарешті поїзд пішов кудись, а ми вернулися до хати. Я сідаю на свого коня і з шаблею скачу-гойдаюся на ньому! Війна ж…

Через тиждень чи два мама зібрала тачечку, і ми йдемо — пішки! — в евакуацію. Вікна-двері забили навхрест дошками. А мого коника дерев’яного, на якому я любив качатися-колисатися-гойдатися, покинули біля хати. Пригадую польову дорогу, кукурудзи обабіч і люди — люди поперед нас і позад нас. Ллє дощ, а ми йдемо, йдемо. Фашистський літак над нами, бомби…

Ось вірш, якого я написав, коли зрозумів, що недалеко я втік від учасника війни. Я — якщо не учасник, то, може, співучасник?

Все життя я прожив з почуттям співвини:

Я здригався, почувши: «учасник війни»?

Так, учасник, бо тата до війська провів,

Аж до поїзда в нього на карку сидів,

Вся Єнаківська станція свідком була,

Що любов моя втримать його не змогла.

Я прощально махав, перемоги бажав —

Так в чотири свої співучасником став.

Так, учасник, бо з мамою теж відступав,

Коли перла фашистська навала тупа.

Я за мами спідницю тримавсь, як реп’ях,

Тяг візка під дощем, я війною пропах,

Бо у небі шугали чужі літаки,

Бо примусили в жмурки зіграти таки,

І ховавсь, як учасник, під їхнім вогнем

Від трасуючих куль, що шукали мене.

Є на мені учасництва спільна вина,

Бо, дізнавшись, що німець вже нас обігнав,

Ми вертали назад, у покинутий дім,

Дерев’яний мій кінь аж іржав перед ним.

Як я кинувсь до нього, як я осідлав

І, шаблюку схопивши, рубав і рубав!

Чим обтяжував більше і більше вину,

Бо підсилював шаблею тою війну!

Із патронів, снарядів я порох зсипав,

І палив, і радів, і навколо стрибав!

Я щодня в козаків і розбійників грав —

І зростала із вин моїх купа, гора!

І на мені звідтоді печатка вини:

Я — сучасник, учасник і жертва війни…

Так, дорогою почули, що німці десь на флангах уже обійшли, перегнали нас, і довелося вертатися назад, додому.

Пригадую італійців у чорних строях-мундирах. Пригадую, що десь між дверима тримала мама порося, ховаючись із ним, щоб хтось не почув його рохкання, бо заберуть… Щоб прожити, мама щось шила — добре, що була у нас швейна машинка.

Пригадую, як мама десь дістала великий аркуш паперу з написом німецькою мовою, що у цьому будинку — хвороба (яка — забув, може, тиф). Тільки почуємо, що йде облава, мама садовить мене на підвіконня, сама ховається під ліжко, двері замкнені. Й ось група ворожих вояків підходить до вікна, читають цю записку, потупають трохи і геть відходять — бояться заразитися.

Пригадую купи снарядів по вулицях — високі, вище голови моєї! Бери — скільки хочеш, роби з ними що хочеш! І я вдячний Богові, що Він мене милував, що не підірвався я на тих снарядах. Були величезні, яких ми не могли й підняти, були менші і геть маленькі. Оці ми розбирали, виймали з патрона кулю, висипали порох і палили його. Дрібненький насипали кривою стрічкою-доріжкою, підпалювали, і вогонь біг по ній, як скажений. А був порох, схожий на трубки, завдовжки 10—20 сантиметрів. Його запалиш — і він стрибає по землі зиґзаґами, а ми радіємо, самі стрибаємо за ним…

Пригадую, коли вже німці відступали, себе біля вікна. Дивлюсь, як летить літак, просто на нас. Бачу, від нього відірвалася якась цятка й опускається нижче, відстаючи від літака. Це так красиво! Чується якийсь наростаючий свист. Я кричу мамі, яка сидить за швейною машинкою і щось строчить:

— Мамо! Дивіться, як красиво летить літак!

Вони вже й самі почули гул літака, підбігають до вікна і бачать цю картину.

— Бомба! — зарепетували.

А оскільки вона летить на нас, то мама хапають мене за «шкірку» і тягнуть під ліжко. Прикривають мене собою, а свист стає гучнішим і гучнішим. І раптом страшенний вибух стрясає нами. Здається, кінець світу. Потім чути гупання — щось велике падає на дах, на землю біля хати, дзвенить скло розбитих шибок…

Переконавшись, що все кінчилося, ми виповзаємо з-під ліжка, оговтуємося, розглядаємо дим чи пил за вікнами, який клубочиться, осідає. Виходимо надвір. О, Боже! За метрів двадцять від хати, за нашим городом, посеред вулиці величезна яма-ямище, кругла, завглибшки 6 чи 7 метрів, стінки її димлять, покриті якимись осколками, ще гарячими. Навколо — земля, грудки-грудомахи розкидані по городах, по дахах, нашому і сусідніх. Люди теж повиходили, обговорюють цю подію, радіють, що снаряд не впав на якусь хату… Довго потім — роками — цю яму засипали, закидали сміттям, вона заростала бадиллям…

До першого класу я пішов у 1944 році в маминому селі Юзефпіль-Людвінка-Йосипівка Вільшанського району на Кіровоградщині. Потім ми знову верталися до Єнакієвого.

Пригадую, коли тато повернувся з війни у 1946 році, влітку, я був у тітки Гані, дядька Яші Сологуба, маминого брата, грався собі з Сашком чи з Валіком, двоюрідними братами. І тут хтось каже мені:

— Іди до тітки Віри, твій тато вернувся.

Я весь затерп. Як це — тато? Який він?

І я біжу додому, бо ми жили у тітки Віри, дружини Юстима, ще одного маминого брата — їх у неї було дев’ятеро! Ось нарешті хата, ось хвіртка. А на порозі стоїть високий вояка, простягає до мене руки. Я до нього — і вже злетів догори! Підняв, цілує, притискає до грудей…

Я почав до тата звертатися на ВИ. І хоч мама хотіли переконати мене, що треба ТИкати, я все життя так і говорив на тата ВИ. До мами почав ВИкати після повернення з Мордовських таборів.