Проголошене і досягнуте. Плани і реалізація. На ці теми можна говорити довго. Громадяни України досі по-різному ставляться до ОУН, але треба визнати, що в міжвоєнний період рівень жертовності її членів просто зашкалював. Самі обставини боротьби сприяли цьому. Або стоїш осторонь національно-визвольних змагань, або викладаєшся на всі сто! Й кар’єристів-піарників у лавах ОУН не було.

Виголошення гасел зобов’язує діяти

А ось мирний час державотворення — маю на увазі період з 1991 року й дотепер — привів до cуттєвого розслаблення патріотів. Ніхто не хоче зупинятися на некомфортних моментах, які можуть загальмувати рух уперед. Таку позицію виправдовують тим, що якось воно там... і без нас перетреться. А основній масі патріотів важливо не збавляти темпу! Парадокс у тому, що саме такий підхід максимально гальмує справу.

Наведу лише кілька прикладів.

Скоро сповниться чотири роки, як патріотичній родині Сапункових (село Розквіт на Одещині) місцеві шовіністи спалили автівку. Просто так... Щоб «не висовувалися», не воювали за українську мову. Винуватців досі не знайшли. Двоє патріотичних вчителів, які підтримали непохитну Ларису Сапункову, були змушені покинути школу. Промосковські «педагоги» витиснули їх.

Навести приклади з іншого регіону?

Візьмімо підконтрольну частину Донбасу. Вже чотири роки минуло відтоді, коли місцеві проросійські бандити побили батька й сина Голубенків. Ідеться про село Гришине Покровського району. Молодики почали бити Михайла лише за привітання «Слава Україні!». Батька, який примчав на захист, катували ще жорстокіше. «Чоловіка і сина били на очах у дочки, — розповідала журналістам мати Михайла, Оксана Голубенко. — Раніше наш батько виконував завдання у прифронтовій Авдіївці в моменти загострення ситуації. За це отримав посвідчення учасника бойових дій. Нападники ударили його зі спини битою по голові. Після чого били ногами до непритомності... На крики дочки по допомогу ніхто не відгукнувся. Все, що вона змогла, — це зателефонувати матері й сказати, що батька й брата вбивають...».

Життя патріотичного донеччанина тоді вдалося врятувати, але тепер він інвалід другої групи. А до цього мав непогану зарплату в МНС. Думаєте, бандити компенсували ці втрати? Ні, суди й досі тривають. Один з нелюдів навіть намагався влаштуватися на роботу в поліцію, але розголос справи перешкодив йому зробити це.

А як же з гаслом: «Смерть ворогам!»? Чи його виголошують лише для того, щоб налаштувати проти України якомога більше людей? Для «ватників» воно «занадто націоналістичне», а в патріотів, навпаки, руки опускаються від усвідомлення того, що це лише слова. Бо справ точно не буде — перевірено часом. Кричатимуть і надалі, бо кричати легше. Замість того, щоб поїхати в Гришине і бодай раз спокійно поговорити з батьками нападників: «Ми все відстежуємо... Ваші діти заслуговують на серйозне покарання. Але поки що треба якось компенсувати втрату працездатності Голубенку-старшому... Їм тепер важко, а ви ж односельці. Думайте. Скоро приїдемо ще». Ніяких радикальних дій не треба, просто дупу, даруйте на слові, підняти і приїхати. Засвідчити свою небайдужість, продемонструвати турботу про здоров’я постраждалих. Можна ще банку меду прихопити чи кошик яблук...

Патріоти точно оцінили б! Як і досі одна патріотична вчителька з Одещини з вдячністю згадує автопробіг «Правого сектора» на її підтримку. Кому радикали допомогли конкретними справами, той у них ніколи не розчарується.

Покарання відсутністю українського середовища

Трапляються моменти, коли виведення з гри і подальша «нейтралізація» патріотів забезпечена і без ознак бандитизму. Коли проявляється звичайна людська байдужість.

Йдеться про біженців з Донбасу — матір і сина Сасонових. Оскільки сорокарічний Олександр частково паралізований (друкує коментарі однією рукою), його з матір’ю прямо з Києва відправили у спецінтернат. Чомусь в Одесу. А на Полтавщину ніяк не можна було? У Вінницю, Житомир, Львів, Черкаси? На Донбасі Сасонов принципово розмовляв українською. То за що його в Одесу? А ще Сашко добре володіє англійською. Навіть дуже добре. Невже українським патріотам не потрібні такі люди? Звісно, в УГКЦ і ПЦУ прихильно ставляться до Сасонових, але їхні церковні структури ще надто слабкі на Півдні. У крайньому випадку, могли б допомогти патріотичним донеччанам з переїздом у «більш український» регіон. Якщо вже так важко забезпечити нормальне оточення.

Олександр, до речі, швидко вникає в проблематику церков. Ось фраза, взята з нашого листування: «У США пастори родом з РФ-ії намагаються усім керувати й виставляти росіян ледь не лідерами «слов’янських» церков у США. Котрі насправді є аж ніяк не слов’янськими, а лише пострадянськими. І при цьому навмисно забувають про поляків чи хорватів. Начебто ті не слов’яни... І наче всі слов’яни неодмінно мають бути у США під контролем росіян! Це дуже погано для нас, українців. І я про це постійно кажу...».

Не зайвим був би Сасонов у будь-якому обласному чи районному місті, де є згуртовані українські громади. Бо в Одесі Олександрові та його 79-річній матусі, яка в прямому сенсі є його опорою, катастрофічно бракує української мови. Про маму він з теплом пише: «Вона — свідома українка, родом з Вінниччини. Ще у 1980-х мені часто повторювала: ми — українці... Нам треба триматися за своє! Вона завжди купувала у книжковому магазині Дебальцевого дитячі книжки українською мовою. І в бібліотеці ми неодмінно брали щось українське. І в мене це все дуже легко «заходило»... А тут, без необхідного етнічного середовища, ми виглядаємо як острівець серед московського моря».

То як бути з практичною реалізацією гасла «Україна — понад усе!»? Коли любителі смолоскипних походів навіть «точково» не поспішають його втілювати. Якщо лідери радикалів не хочуть займатися подібними «дрібницями» самі, то могли б 14 жовтня, на Покрову, під час маршу патріотичних сил, зачитувати зі сцени перелік «проблемних точок». І практичними справами зайнялися б безпартійні співчуваючі. Таких — десятки тисяч. А то й більше.