Політичний тиждень почався з двох нерівноцінних, але пов’язаних між собою подій. Перша — візит президента Зеленського до Німеччини, а друга — розміщена на кремлівському сайті стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців».

ІСТОРИЧНА ВИНА НІМЦІВ. ЗБРОЇ НЕ ДАДУТЬ

Як людина з історичною освітою, вважаю, що аналіз статті, написаної невідомо ким за лекалами радянських шкільних підручників, — марна справа.

Історія єдиної московської імперії починалася, як відомо, з первісного ладу і держави Урарту. Заслуговує на увагу, однак, час появи публікації. Оскільки для німців стаття Путіна — один з аргументів їхньої зовнішньої політики. Поясню. Для більшості, якщо не для всіх повоєнних лідерів Німеччини, як західної, так і східної частин, вина за напад на СРСР у червні 1941 року — безсумнівна і перегляду не підлягає.

Але ця вина не поширюється на незалежну Україну, якої тоді не існувало, а спроба відтворення української держави в червні 1941-го майже не позначилася на перебігу Другої світової війни. Ми ніколи не повторимо помилки, не направимо свої війська на схід, не надамо німецької зброї для ескалації конфліктів на території колишнього СРСР, повторюють раз у раз німецькі політики. І раз у раз відмовляють нашій країні у продажу оборонної зброї.

Але підтримка незалежності й суверенітету України без надання засобів захисту — чисте лицемірство. Таке ж, як і відмова у наданні зброї іспанському уряду з боку демократичних держав Європи під час війни 1936—1939 років. Тоді це привело до влади генерала Франка. Тепер це дає Путіну можливість задавити, а потім завоювати Україну, повернути частину «єдиного народу», що відкололася, в імперське стійло.

Міністр оборони Німеччини пані Крамп-Карренбауер не хотіла, мабуть, вникати в історичні аналогії і розглядати можливість продажу німецької зброї Україні. Тому зустріч з президентом (з неї починалася програма візиту Зеленського до Німеччини) глава Бундесверу просто скасувала. Переклавши відповідальність за прийняття рішень з безпеки на канцлера Ангелу Меркель. З передбачуваним результатом. Оскільки главу німецького уряду (який восени після виборів разом з Меркель піде у відставку) реально хвилює не наш суверенітет, не повернення окупованих Росією територій, а можливість заявити про прогрес у виконанні Мінських угод.

Не треба бути розумним, щоб збагнути: під час німецько-українських переговорів на вищому рівні зі скрині з нафталіном дістали, трохи обтрусивши, відому «формулу Штайнмаєра» 2015 року, план поетапної реалізації «Мінська-2», яка відповідає російській інтерпретації угод. Включаючи проведення виборів на окупованій частині Донбасу та внесення змін до Конституції України.

План цей відкинутий українським суспільством, парламентом й урядом, але в німців залишається надія, що Зеленського якимось чином вдасться підсадити на гачок. Запропонувавши щось натомість. Як-от грошову компенсацію за введення в експлуатацію газопроводу «Північний потік-2». Ще до візиту до Берліна Зеленський заявив, що вступати в торги з цього приводу не збирається. Але чи можна його заявам вірити?

ДИСКУСІЇ ТРИВАЮТЬ

Після чотиригодинних переговорів Президента України і канцлера ФРН сторони на спільній прес-конференції висловили прямо протилежні погляди на запланований на осінь запуск газопроводу. Новим у позиції Зеленського було те, що цей запуск він безпосередньо пов’язав із забезпеченням не тільки економічної, а й військової безпеки України. І запропонував обидві проблеми розглядати в рамках зустрічей «нормандської четвірки» як частину виконання Мінських угод. На запитання, як таку ініціативу сприйняла фрау Меркель, пан Зеленський відповів: «дискусії тривають».

Продовження дискусій з главою нинішнього уряду ФРН, вочевидь, не буде. Не продовжить їх і кандидат у канцлери — голова Християнсько-демократичного союзу Армін Лашет, який з промисловим бізнесом пов’язаний не менше, ніж Ангела Меркель. А партія «Союз-90 / Зелені» в новому німецькому уряді зіграє роль молодшого партнера. На питання зовнішньої політики (в тому числі в українському напрямку) зелені впливатимуть менше, ніж християнські демократи. До речі, після відходу Меркель з поста канцлера в «нормандській четвірці» із засновників залишиться одна людина — Путін. Зі своїм, нав’язаним усім іншим, порядком денним.

Заманливо було б у такому разі до старих «нормандців» підсадити новенького. Представника Сполучених Штатів Америки. В офісі на Банковій таку можливість навіть обговорювали публічно. Після зустрічі Байдена з Путіним ці обговорення, щоправда, приглухнули. Українську карту, як з’ясувалося в Женеві, можуть розіграти не тільки в Берліні чи Парижі, а й навіть у Вашингтоні. Під час майбутнього візиту за океан Зеленський знову збирається запросити США у «нормандський формат». Або в такий, який буде для Байдена зручним. Хоча найзручнішим сьогодні для президента США було б забути про Україну і про Європу. Взагалі.

Але не вийде. Якщо дата візиту Зеленського у Сполучені Штати досі не названа, то зустріч президента США і канцлера ФРН відбудеться у Вашингтоні вже цими днями. І кожному з партнерів хотілося б, з-поміж іншого, виробити, а потім запропонувати загальний план врегулювання ситуації на Донбасі. План такого врегулювання в столицю США розраховувала привезти Меркель. Як бачимо, не склалося. Зеленського доведеться дотискати на берегах Потомака. І не факт, що дотиснуть.

У нашому випадку американський фокус у вигляді компенсацій, доларового дощу (такого, який заради миру з Ізраїлем США пролили на арабів) — погана ідея. Полі-тичні клани в Україні здатні увібрати і переварити більше доларів, ніж можуть запропонувати США і ФРН разом узяті. І не поперхнутися. А газопроводи — та щоб вони пощезли! Зеленський правий. Про що домовлятися? Війна і корупція спишуть всі втрати. Багаті стануть багатшими, жебраки — біднішими. І топ-менеджерам нашим добре б не їздити на Захід. Не зрозуміють їх там, скривдять. А на скривджених воду возять. Що у Берліні, що в Парижі, що у Вашингтоні.