Шість років тому, на виконання закону про декомунізацію, одному з провулків на Пересипу було присвоєне ім’я борця за незалежність України в 1917—1921 роках Дмитра Неплія.

Комуністична влада всіляко приховувала і спотворювала справжню історію. Недаремно багато архівів залишалися недоступними для фахівців упродовж майже всього періоду існування радянської імперії. Під такою забороною було й ім’я уродженця села Біляївки (тепер місто обласного підпорядкування), підполковника Дієвої армії УНР Дмитра Ілліча Неплія. Одними з перших про героя розповіли його земляк, уродженець Біляївки, працівник Одеського обласного архіву Сергій Крачков і професор-історик Тарас Вінцковський.

Народився Дмитро Неплій 26 травня (12-го за старим літочисленням) 1891року в Біляївці Одеського повіту в заможній сільській родині Іллі Євфимовича та Олени Іванівни. Мав двох братів — Василя та Миколу. Були у нього й рідні дядьки та тітки, чиї нащадки й тепер живуть у Біляївці.

Ще в дитинстві Дмитро обрав для себе професію педагога. До революції навіть вчителював у земських школах Єлисаветградського повіту, де службу Божу вів його брат Микола. Але з початком Першої світової війни молодого вчителя призвали до царського війська. Як освіченого скерували до Другої Одеської школи прапорщиків. Після її закінчення молодий офіцер потрапив на фронт і до 1917-го вже мав звання штабс-капітана, командував ротою, а згодом і батальйоном, був нагороджений трьома бойовими орденами.

У 1917 році, коли в України з’явився шанс стати незалежною державою, Дмитро не вагаючись вступив до українського війська. Обіймав різні посади в Одесі — і за гетьманського режиму, і в добу Української Народної Республіки. У 1919-у сотник Неплій був командиром караульного батальйону з дислокацією у Тирасполі, Одеського караульного полку та кулеметної частини, з якою брав участь у боях проти Червоної армії.

Попри революційні події й тривалі військові дії, не втрачав надії повернутися до мирної професії вчителя, тому в часи відносного затишшя при гетьмані Скоропадському в жовтні 1918-го вступив на Одеські вечірні загальноосвітні курси колегії викладачів, де до травня 1919-го прослухав відповідні дисципліни за програмою восьми класів. У вересні подав заяву на ім’я ректора Новоросійського (Одеського) університету про зарахування на природниче відділення фізико-математичного факультету вільним слухачем, додавши квитанцію про сплату за навчання у розмірі 550 карбованців. У цій заяві також зазначена адреса помешкання: вулиця Катерининська, 25, кв. 52.

Але здобути вищу освіту Дмитрові так і не судилося. Спочатку завадили обов’язки старшини Дієвої армії УНР, яка вела виснажливі бої проти денікінських військ, а потім — від другої половини 1919-го й до осені 1920-го — проти Червоної армії. У 1920—1922 роках — підполковник, командир 3-го збірного Чорноморського куреня 2-ї Волинської дивізії Дієвої армії УНР. Наприкінці 1920-го опинився у таборі для інтернованих українських вояків у польському місті Каліші.

У Польщі перебував до 1923 року, доки не дочекався звістки про оголошену в Радянському Союзі амністію для осіб, які воювали проти Червоної армії. Це спонукало Дмитра Неплія звернутися до радянського посольства у Варшаві про повернення на Батьківщину. Звернення задовольнили. Вже у жовтні він перебував в Одесі. Про це, зокрема, свідчить довідка, що книг у «Головній бібліотеці вищої школи» за ним не числиться. Скоріш за все, мешкав саме в Одесі, оскільки Біляївка на той час була у прикордонній зоні, а тим, хто воював проти радянської влади, проживати в такій місцевості заборонялося. Відомостей про педагогічну діяльність також не знайдено. Відомо лише, що Дмитро Неплій працював бухгалтером на взуттєвій фабриці імені Жовтневої революції, що на вулиці Дальницькій, 4, та у Спілці сільськогосподарського постачання. Весь цей час колишній петлюрівський офіцер перебував під особливим наглядом ОГПУ. Можливо, саме через постійний нагляд органів Дмитро Ілліч усе життя прожив холостяком і не мав дітей.

11 лютого 1938-го був заарештований на підставі постанови про початок попереднього слідства щодо «злочинної діяльності» Дмитра Ілліча Неплія від 8 лютого того ж року. Звинувачений в антирадянській діяльності та шпигунстві на користь Польщі. Слідство тривало до початку квітня, а 7 квітня трійка при управлінні НКВС по Одеській області постановила застосувати проти нього вищу міру покарання. Розстріляли Дмитра Неплія вночі 25 квітня. Лише 30 травня 1989 року за висновком прокурора Одеської області В. Дацюка визнано, що цю справу було інспіровано, а репресований підпадає під категорію реабілітованих.

Такою була доля багатьох українців, які воювали за незалежну Україну, а потім, повіривши більшовицькій пропаганді, були підступно перемелені у часи червоного терору.

Не простою виявилася й доля його братів.

Василь Ілліч став військовим, був офіцером царської, згодом — біло-гвардійської армії, ймовірно, закінчив кар’єру у званні полковника. По за-кінченні революції та громадянської війни в Росії мігрував до Харбіна (Китайська Маньчжурія), звідки родом, за словами Дмитра, була його дружина Галина Іванівна.

Там закінчився життєвий шлях подружжя, оскільки, за даними російського історика К. Чащина, Василь помер у 1935-у, а Галина у 1941-у. Обоє поховані на православній ділянці кладовища «Хуан Шань».

Щоправда, у Державному архіві Хабаровського краю є документи, які містять іншу інформацію. Вони повідомляють про уродженця Ялти, поручника російської армії Василя Ілліча Неплія (1895 року народження), який прибув на Далекий Схід у 1920-у й мешкав там приблизно до 1944-го, як і його дружина Галина Неплій (Кабачна). Однак ялтинський «двійник» не згадує ні про свого старшого брата Дмитра, ні про молодшого Миколу.

Трагічніше склалася доля брата Миколи, який, найімовірніше, народився у 1883 році. У 1904-у він був псаломщиком Свято-Преображенської церкви села Маяки поблизу Біля-ївки. Міг мешкати там щонайменше до 1910-го. Того ж року закінчив курси міського двокласного училища й обійняв посаду вчителя церковно-приходської школи. Згодом став священником Свято-Архангело-Михайлівської церкви с. Трикрати Єлисаветградського повіту (тепер Вознесенський район Миколаївської області). 8 липня 1919 року Микола Ілліч Неплій був розстріляний за рішенням Вознесенської ЧК, похований у Миколаєві.