Зараз у хаті (яка скраю) бурхливо обговорюють події в Афганістані, а на Привозі і на Бессарабці можна почути слова «талібан» і «Кабул». На українських ринках, з-поміж інших, торгують і колишні громадяни Афганістану. Старші пам’ятають тих, хто їх приручив, а потім кинув напризволяще. Багатовікова історія варварського, саме варварського, втручання сусідніх держав перетворила колись квітучий край, перехрестя міжнародної торгівлі на гористу пустелю, в один з центрів виробництва і поширення наркотиків. А також на арену боротьби імперій за свій вплив.

КОГО МОЖНА ВВАЖАТИ УКРАЇНСЬКОЮ ЕЛІТОЮ?

Історія України в цьому сенсі почасти схожа на історію Афганістану. Світові війни і розпад держав, що претендують на панування, завдавали українському народові удар за ударом. Розділити Україну на частини, не дати відбутися незалежній Українській державі, здавалося, було одним із головних завдань, починаючи від Речі Посполитої та Австро-Угорщини до Польщі, Російської імперії, а потім Радянського Союзу. При цьому кожен із загарбників, «покровителів» і «друзів» нашої країни асимілював або купував частину української еліти. І ця частина на різних етапах історії була більше польською, німецькою, російською і радянською, ніж українською.

За Богдана Хмельницького русифікована козацька старшина завадила становленню першої незалежної Української держави. За Катерини Другої близькі до імператриці етнічні українці Теплов і Безбородько поклали край мрії про українську автономію. У кордонах Австрійської (Австро-Угорської) імперії освічених українців (русинів) виховували як частину імперської бюрократії. І вони негайно перетворювалися на німців. Про те, як за допомогою українців — прихильників радянської влади в двадцяті роки минулого століття була знищена Українська Народна Республіка, можна написати не одну книжку.

Інтереси української радянської еліти та решти українського народу збіглися в минулому столітті тільки раз. Тридцять років тому. Коли розпалася радянська імперія. А комуністи і ті, кого вони за сімдесят років приручили, не знали, куди бігти і де притулитися. Результатом цієї розгубленості і стало проголошення Незалежності. У 1991 році у нас не було своїх організованих націоналістів, не було свого «талібану» чи своїх моджахедів, готових взяти владу. Народний рух України нагадував союз мрійників. Управління державою довірили Кравчуку і тим, хто стояв біля керма за радянської влади. Без «керівної ролі партії» ця еліта вкупі з криміналом швидко перетворилася на банду, що розграбувала країну дощенту.

І тут виникає питання: чи можна олігархів, які керують країною, корупціонерів і спритників у суддівських мантіях розглядати як еліту? За наявності розмаїтих зв’язків з Росією інтереси більшості з них нічим не відрізняються від інтересів українських зрадників минулого і позаминулого століть. Можна уявити, що за першої серйозної небезпеки ці люди зустрінуть «зелених чоловічків» з квітами і відчинять двері російським «талібам» у Києві, як це сталося в 2014-у в Криму, в Луганську і в Донецьку. Виникає також питання: що після російського вторгнення робити людям, які повірили всьому, що чули на майданах, протягом багатьох років добровільно воювали на фронті і збирали в тилу гроші для захисників України?

ЗОВНІШНЄ УПРАВЛІННЯ БЕЗ ПРИКРАС

Миттєве падіння режиму, на підтримку якого тільки американці за двадцять років витратили близько двох трильйонів доларів, а союзники по НАТО — ще додали, змушує задуматися про те, що в принципі означає зовнішнє управління в тому вигляді, як його уявляють західні регулювальники. Було б цікаво розглянути успішний приклад подібного управління, але таких прикладів нема. Повоєнний «План Маршалла» для Європи не був, по суті, планом, а давав можливість демократії просто вижити в період загальної розрухи.

З часом, однак, кредитори увійшли в смак і захотіли покерувати навіть там, де їх втручання очевидно шкодило. Відразу після розпаду СРСР, наприклад, вони бездумно накачували грошима російський режим, вважаючи, що сприяють розвитку демократії. На практиці ці гроші або розкрадалися, або йшли на збереження російського військово-промислового комплексу. Іншим республікам Союзу, включаючи Україну, діставалися крихти. І тут консультанти вправувалися досхочу. Кожен долар наданої допомоги су-проводжували умови, багато з яких були нездійсненними або несвоєчасними.

Не володіючи повною інформацією і не знаючи українських реалій, консультанти вважали і вважають, що з корупцією в Україні можна боротися, регулюючи фінансову і кадрову політику нашої країни здалеку. Потім дивуються, чому відсутні результати. Такі фактори, як війна і зумовлена нею соціальна напруга, радники не враховують і дивуються вдруге. Зростає невдоволення населення? Значить, треба війну закінчувати.

22 серпня з рецептами, як Україні впоратися з труднощами, до Києва прибуде канцлер ФРН Ангела Меркель. За день до цього вона вперше з 2014 року зустрінеться в Росії з людиною, від якої закінчення війни і залежить. Неважко передбачити, що на мирні пропозиції глави німецького уряду відповість Путін. Після добудови і запуску в експлуатацію «Північного потоку-2» президент Російської Федерації почувається господарем ситуації. Може, в разі чого, спустити з повідця собаку. Задля зміцнення миру в усьому світі. Або запропонувати Меркель вирушити в ОРДЛО для прямих переговорів про імплементацію формули Штайнмаєра.

Чи виступить Меркель адвокатом України? Сумнівно. У Києві на переговорах із Зеленським вона постарається виглядати миротворцем, зображуючи, як зазвичай, захисницю нашого суверенітету і територіальної цілісності. Однак у даному випадку легко перевірити щирість її заяв. Якщо канцлерка ФРН залишиться у нашій столиці на добу, візьме участь у першому саміті Кримської платформи — плюс. Полетить негайно — мінус. В оптимальному варіанті Ангела Меркель за-тримається в Україні до свята тридцятиріччя Незалежності. Але навряд чи так станеться. Хоча варто було б. Чесне слово.