Під час Майдану, як мені здається, ми пропустили одну важливу річ — не обговорили використання бодай частини тих освічених наших співвітчизників, котрі виїхали в пошуках роботи за кордон, як ефективних полпредів України. Такі люди є, але діють якось стихійно і нецентралізовано. І без належної мотивації. А ми могли б, спираючись на жменьку подвижників, акумулювати весь позитив у стосунках з тією чи іншою країною.

У замітці Анни Романдаш «Мені у вас було комфортно, ніби вдома» авторка, учасниця літньої школи журналістики «Дня» у тій же газеті (номер від 13.07.2021) розповідає про Корана, молодого мандрівника з Індії, який перед тим працював у сфері атомної енергетики. Цікаво, що індус-науковець відчув себе гуцулом, взявши участь у спільному, разом з українцями, прибиранні гори. «На Франківщині я просто закохався в місцевих жителів! — казав той. — Україна — це ідеальне місце для подорожей...».

Дуже подібна історія про молодого американця Шона Вільямса, якого приятелі охрестили «другом гуцулів». Той швидко вивчив українську, навчився грати на цимбалах, за-глибився у вивчення карпатського фольклору. Навіть деякий час був танцюристом у складі коломийського ансамблю «Покуття».

Повірте: таких людей багато! Колись «Україна козацька» писала про японського барона Йошіхіко Окабе, який зацікавився українським козацтвом. Каже, що наші козаки йому чимось нагадують японських самураїв. То, може, краще такі повідомлення щоранку читати у стрічці новин?

Підданий Туреччини Гусейн Ойлупинар, ще будучи аспірантом Альбертського університету (Канада), звернув увагу на те, що в українських піснях і думах турки змальовуються як чужинці, вороги. Це його «зачепило» і він почав вивчати історію українського козацтва. Знайшов чимало такого, що об’єднує.

Більше того, є турки, які не бояться переселитися в Україну назавжди. Колишній підполковник, офіцер генерального штабу збройних сил Туреччини Мустафа Сабрі Сіпахіоглу тепер розводить на Рівненщині овець. Зосередився на двох породах: романівській та меринос. «Упродовж п’яти років я їздив країнами, які утворилися після розпаду СРСР, — розповідав Мустафа журналістам. — Україна мені сподобалася найбільше! Зауважив для себе, що ця держава може бути хорошим партнером для Туреччини. Щоразу, приїжджаючи в Західну Україну, ловив себе на думці, що старість хочу зу-стріти саме тут...». І це слова колишнього працівника турецького генштабу! То чому ж у нас самих так багато песимізму?

У 2011 році я брав інтерв’ю у німця Манфреда Фішера, який не побоявся переселитися на Сокальщину, що на Львівщині, разом із 90-літньою мамою. Запам’яталися його слова: «Фішер у перекладі з німецької означає «рибалка». Тому я й вирішив узяти в оренду кілька великих ставків. У нас, у Німеччині, це було б практично неможливо, бо нема вільних водойм. А в Україні головне — добре налагодити господарство…».

Громадянин Німеччини Мішель Якобі вперше побував на Закарпатті в 2008 році. Відтоді вирішив розводити на місцевих полонинах буйволів. Не відразу прийшов успіх, але вже все налагодилося. Більше того, красуня-горянка, оцінивши працелюбність та наполегливість Мішеля, погодилася стати його дружиною. Тим паче, що й бар’єру мовного нема — Мішель Якобі розмовляє українською як типовий закарпатець.

Наводячи ці приклади, є велика спокуса цілком логічно засудити тих українців, які шукають щастя за кордоном. Багато співвітчизників саме так і роблять — засуджують. Мовляв, гріш вам ціна, якщо в такий час покидаєте Батьківщину. І це теж свідчення нашої незрілості. Заробітчани могли б виконувати важливу україноцентричну місію. Якщо джерелом нашого оптимізму є речі, так чи інакше пов’язані з іноземцями, то чому ми самі не можемо працювати в такому ключі? Адже наших у Європі і так вже мільйони... Навіть якщо політично активними будуть лише 0,1% заробітчан, то й це величезна ідеологічна армія, якій під силу дуже багато.

Берімо приклад зі шведа Максима Маурітссона, який у похилому віці зацікавився Україною та боротьбою УПА. До речі, ґрунтовна розвідка «Євреї в УПА» — це його рук справа. Швед настільки добре вивчив українську, що ознайомився з масою архівних документів.

Італієць Даніло Збрана (професор історії та італійської філології) є почесним громадянином Тлумача. Вперше він побував на Івано-Франківщині в 2005 році. Хотів більше дізнатися про свого земляка, лікаря УПА Августо Донніні, якого наші бійці знали під псевдонімом «Міхась». Інформації зібрав небагато, бо тоді все засекречувалося. Зате дізнався, що в 1946-у «совіти» на центральній площі Тлумача повісили двох юних українських повстанців, яким було 16 та 17 років. Професор вирішив за власний кошт поставити їм пам’-ятник. Мотиви? Загострене почуття справедливості й те, що сам Даніло є сином італійського партизана. Тому добре усвідомлює природу національного Спротиву. «Я зрозумів, що українські націоналісти були зовсім не такими, як їх багато хто змальовує. Ваші вороги брехнею створюють Україні негативний імідж», — пояснює свою мотивацію професор-італієць.

Ми, вважаю, могли б і самі послідовно виконувати важливу місію в країнах Європи. То тут, то там запускати «ланцюгові реакції» добра. Звісно, це важко — починати довгий шлях наодинці, не заручившись підтримкою преси. Але все приходить з часом. У Бельгії можна розповідати місцевим історикам про Альберта Газенбрукса, речника радіостанції УПА «Афродіта». В Ірландії — про Едмунда Еґана, який на почату ХХ століття захищав права закарпатських селян. У кожній країні є про що говорити…

Схвилювала історія з водієм вроцлавської маршрутки, який у кінці робочого дня знайшов пакунок з великою сумою грошей і документами українського заробітчанина. Розшукав власника й повернув усе. І після цього до-рікати полякам, що вони всі, як один, нас не люблять? Вдячність — риса, без якої нам у глобалізованому світі не вижити. Тому й кажу, що починати треба. І починати — з централізованої структури. Або з кількох організацій, які щільно контактують.