Коли заходиш на подвір“я Лідії Василівни Балан, відразу відчуваєш хазяйську руку. Скрізь порядок. І в хаті затишно. Погляд зачаровує розмаїття квітів — справжній зимовий сад.

— А як можна жити без такої краси? — ловить мій погляд господиня. — До квітів мене свекруха привчила. Вона добре серце мала. У неї проходила й кулінарну школу. Я дуже хотіла догодити чоловікові, то й вчилася. Як кажуть: «Любов міцнішає, коли добрі стосунки із свекрухою». Світла їй пам’ять…

Слово за словом, й розмова повертає до родини пані Лідії. Батько Василь Григорович — учасник Другої світової війни, мав поранення. Все життя пропрацював у кар’єрі з видобування каменю. Його практично добували вручну. Важка робота. Після війни попит на камінь був великий. Мати — у рільничій бригаді. Батьки зранку й до ночі на роботі, тож дітям, а їх було трійко, самим доводилося поратися і в хаті, й по господарству.

— Десь із п’ятого класу мама брала нас у поле. Збирали виноград, буряки. Із фуфайок відрізали рукави і робили з них наколінники — так, на колінах, і працювали.

— Хоч платили?

— Та яке там!.. Один трудодень — один карбованець, якщо колгоспні збори підтримають. А гроші раз на рік видавали. Жили бідно…

Згодом моя співрозмовниця сама собі й заперечує, мовляв, не бідно, а незаможно, бо багато трудилися — і батьки, й діти. Тримали живність, доглядали город. Поповнювали сімейний бюджет, продаючи курей чи качок… Мати була майстринею, ткали килимки, щось із них продавали. Ціну грошам знали.

— Мама раз на рік купувала сандалики, їх можна було взувати тільки на свята. Але це не означає, що у нас не було обновок. До Великодня у нас із сестрою завжди з’являлися нові платтячка. Їх нам шила наша сусідка — тітка Дарина Маковецька. Інші наші сусіди, Ліда і Микола Євдошенки, віддавали нам дитячі речі своєї дочки, вона у них була одна, і її любили, балували. Та й з іншими сусідами жили дружно, намагалися допомагати одне одному. Наші батьки у боргу не залишалися. У тата був хист до перукарства. Чоловіки займали до нього чергу, щоб підстригтися.

— Він цим підробляв?

— Та що ви? — дивується Лідія Василівна. — У нас так не прийнято. Тим, хто приходив до батька стригтися, він ще й чарочку наливав.

Люди у селі привчені до солідарності, бо нерідко тільки завдяки взаємодопомозі й можна вижити. Сімейна і сусідська взаємопоміч є невід’ємною частиною сільського укладу життя. Пригадую, коли писала про ще одного мешканця Ройлянки, Василя Бучка, запитала: чому б йому, теслі й електрику, не відкрити майстерню і заробляти на цьому гроші? У відповідь він парирував: «А як це я у сусідів та друзів гроші братиму?». Ось такі традиції у Ройлянці.

— Батько мій, — продовжує Лідія Василівна, — казав: «Ніколи не будьте закритими для людей, будьте до них милосердними…». Таким був і мій чоловік. Працював водієм і ніколи людям ні в чому не відмовляв.

По щоці жінки котиться мимовільна сльоза. Кілька років тому світла душа Іларіона Балана поринула у вирій… Любов у них була з першого погляду. Лідія Василівна показує армійське фото чоловіка. Красень! Їй було вісімнадцять, коли одружилися…

По хвилі розповідає, що в житті здійснилися її мрії. У неї був коханий чоловік (прожили в любові та злагоді 45 років), щаслива сім’я. Виховали двох доньок. Вивчили їх. Обидві отримали вищу освіту. Тепер ось внуки вчаться. Була у Лідії Василівни й улюблена робота в торгівлі.

Втім, не все було гладко. У поета Семена Надсона є такі слова: «Життя — не свято, це не ланцюг насолод, а робота, в якій таїться часом багато скорботи й багато сумнівів». Справедливість цих слів перевірила на собі й Лідія Василівна.

Рідні та близькі знають її як чудову господиню. Тримали трьох корів, овець, птицю, а ще й город. Ліда ніколи не знала спокою. Певна річ, це позначилося і на її здоров’ї. У кінці 1990-х вона, як і чоловік, перейшла на інвалідність. Не могла ходити. Чоловік вмовляв зробити операцію на тазостегнових суглобах. Гроші на лікування збирали всім селом…

Чоловікова смерть стала для Лідії Василівни великим стресом. Рана від втрати коханої людини ятрила, зводила душу. У цей час її підтримували діти й онуки, які наголошували: «Ви не повинні здаватися…». Сьогодні саме це «не здаватися, не втрачати духу» — кредо її життя. Вона, як і раніше, багато працює. Радує дочок та онуків своїми го-стинцями.

Крім чотирьох онуків є вже й правнучка — Даринка. Діти й онуки її не забувають, бо виховані на правильних сімейних цінностях Іларіона та Лідії Баланів. Звичайно, нинішні реалії, хвилювання за долю своїх нащадків підточують сили, але не зменшують ліміту оптимізму Лідії Василівни. Здаватися перед труднощами вона не збирається.