Те, що зараз відбувається в освітньому процесі, аж ніяк не можна назвати успішними реформами. Адже ключовим словом освітньої реформи стало слово «оптимізація», під яким криються небезпечні дії для майбутнього нації — закриття та ліквідація навчальних закладів. Наслідки таких експериментів бачимо вже сьогодні. Аналізуючи події, які сталися в першій об’єднаній громаді на Одещині, можна зробити певні висновки.

У 2016 році в Маразліївській ОТГ на чолі з колишнім головою О.О. Чумаком та депутатами було ліквідовано Великомар’янівську (76 учнів), Долинівську (86 учнів), Маразліївську (120 учнів) та Олексіївську (210 учнів) школи. На той час закрили 5—9-ті класи і відправили школярів у так званий опорний Широківський заклад, який був не підготовлений до їх прийому: бракувало парт, підручників, наочних посібників.

А 2021 рік знову приголомшив: під час керування вже нового голови В.О. Топора у Долинівці та Великомар’янівці перестали існувати й початкові школи.

Те, скільки вчителів залишилося без роботи та як добиралися учні всі ці роки до опорного закладу, владу мало турбувало. Траплялося, що шкільні автобуси загорялися, у них відлітали колеса. Наповнюваність учнів у салоні перевищувала допустиму норму. Тільки той факт, що за п’ять років у долинівських школярів змінилося п’ять автобусів, говорить сам за себе.

Небайдужі батьки та вчителі ще у 2016-у подали позов до суду. Довгі п’ять років тягнулися розгляди-слухання.

26 травня цього року П’ятий апеляційний адмі-ністративний суд м. Одеси визнав протиправними та скасував рішення Маразліївської сільської ради щодо ліквідації Долинівської, Великомар’янівської, Маразліївської та Олексіївської шкіл.

Уже минуло п’ять місяців відтоді, але рішення суду так і не виконується. А це порушення статті 129-1 Основного Закону України. На жаль, не виконувати закони стає нормою у цій громаді.

Тепер учні початкових класів добираються, як і старшокласники, до опорного Широківського закладу, розташованого за 15 кілометрів. Треба тільки собі уявити першачка, який спозаранку у таку далечінь їде здобувати освіту...

Замість того, щоб забезпечити філії кадрами, батькам повідомили, що вчителів та фінансування нема. Але за останні п’ять років навмисно створювалися такі умови, аби педагоги або самі звільнялися, або їх звільняли. Так виглядає, що місцеві освітяни тут стали зайвими. Як на мене, за гарний приклад у такій ситуації могла б слугувати Мар’янопільська філія в Новоукраїнській громаді Кіровоградської області. Там дітей не возять за 15 кілометрів, а, навпаки, підвозять дев’ятьох учителів. А це й економніше для громади, і безпечніше для дітей.

В.Я. Тома (колишній староста с. Долинівки, який був двічі звільнений з посади за відстоювання освітніх закладів) улітку неодноразово звертався до нового голови В.О. Топора з проханням виконати рішення суду та зберегти початкову школу. Адже закон говорить, що початківці мають повне право навчатися за місцем проживання — це зафіксовано у статті 12 закону про загальну повну освіту. Та лист з підписами батьків і небайдужих жителів залишився проігнорованим.

Найдивніша ситуація залишається саме в Долинівці. Адже тут після закриття 5—9-х класів початківців із Долинівської ЗОШ, що на вул. Шкільній, 14 (абсолютно нормальної теплої будівлі), перевели у колишній дитсадок на вул. Миру, 1. При цьому витратили близько чотирьох мільйонів на реконструкцію дитсадка (хоча на 5-у телеканалі неправдиво сповістили, що споруду зводили з фундаменту). Й ось через кілька років після такого дорогого ремонту закривають і початкову школу. У кожної мислячої людини постає питання: для чого витрачалися такі великі кошти з освітньої субвенції, якщо в закладі не навчатимуться діти?! Тепер уже пустуватимуть у Долинівці дві будівлі — колишня Долинівська ЗОШ на Шкільній,14 та Долинівський НВК на Миру, 1. А до того ж закрита ще й бібліотека, яку ліквідували разом з усіма сільськими книгозбірнями громади.

Рішення суду про повернення шкіл у колишні статуси не виконується, зате продовжується розграбування освітнього майна, на що ніхто не реагує.

То до чого нас доведуть такі реформи, які проводяться будь-якими методами, порушуючи закони і права людини? Чому державні органи не хочуть реагувати на ці порушення? У селах забирають найцінніше, що в них залишилося — школи. Це як з бідного знімати останню сорочку і віддавати багатому. Все це супроводжується абсурдними нав’язливими думками, що в ліквідованих школах учителі надавали неякісну освіту або, що у більшому колективі буде краща якість. Але розумна людина добре знає, що якість освіти не залежить від кількості учнів. У міських школах наповнюваність у класах велика, однак батьки чомусь наймають ще й репетиторів додому.

Ці реформи нагадують роки примусової колективізації. Але, як пише Ліна Костенко, «уроків історії не вчимо». Зараз, хто має іншу думку, залишається без засобів існування. Майже всі вчителі та техпрацівники ліквідованих шкіл нині без роботи. Учні долають довгі відстані до опорного закладу, тоді як свої школи пустують. То хіба це не освітній геноцид?!

Сьогодні освітній експеримент торкнувся найбільше сільських шкіл, а завтра страждатимуть міста. Там такі «зміни» чекають не тільки на школи, а й на училища, коледжі та університети. Та у місті завжди вибір більший, а села, у яких закривають школи, приречені на вимирання.

Прикро, що багато можновладців, депутатів мовчать, не допомагають відстоювати освітні заклади. Прикро, бо корінь цієї проблеми набагато глибший. Біля входу у Стелленбоський університет (ПАР) висить надпис: «Знищення будь-якої нації не потребує атомних бомб чи використання ракет далекого радіусу. Потрібне лише зниження якості освіти... Крах освіти — це крах нації».