Таке питання, на жаль, можна поставити в нинішній непростий час і щодо інших сфер нашого життя. Пріоритетом ж мого вибору й бажанням поділитися думками-враженнями з читачами є сьогодення сільського життя, його укладу, в якому особливе місце посідає, скоріше — посідала, споживча кооперація. Мабуть, для багатьох, якщо не більшості, з теперішнього покоління це terra incognita, а ще не так давно вона була важливою ланкою — і, я впевнений, об’єктивно — суспільно-економічних відносин у державі.

На початку 90-х років минулого століття споживча кооперація України була багатогалузевою системою, яка мала в своєму підпорядкуванні розвинуту мережу торговельних, промислових, автотранспортних, заготівельних, будівельних підприємств та об’єднань, об’єкти соціальної сфери, науково-дослідні та навчальні інститути, технікуми, училища, чітку систему управління, засновану на статутних демократичних засадах від сільського споживчого товариства до Укркоопспілки у столиці.

Надаючи важливого значення цій системі, що функціонувала переважно в сільській місцевості, ще в 1992-у Верховна Рада України ухвалила закон «Про споживчу кооперацію», спрямований, як зазначається в його преамбулі, на відродження і зміцнення демократичних засад споживчої кооперації, захист інтересів її членів і сільського населення як споживачів та регулювання відносин з органами виконавчої влади.

Нема сенсу наводити весь перелік та зміст статей цього закону. Зверну увагу лише на одну — 14-у, в якій законодавці справедливо ставили завданням перед споживчими товариствами та їх спілками сприяти занятості населення шляхом створення робочих місць, розширення мережі підприємств тощо. На мій погляд, депутати посилалися на позитивне репутаційне минуле споживчої кооперації, яка навіть в умовах широкого державного регулювання, ще до набуття Україною незалежності, ефективно використовувала елементи ринкової економіки. У той час, звісно, про ринкову економіку не йшлося, але в народі казали, що система споживкооперації — це «держава в державі», в кращому розумінні цих слів. Важливим було й те, що система споживкооперації виконувала роль посередника між виробниками сільгосппродукції та її споживачами через організацію заготівельної, торговельної та інших мереж. З огляду на це в далекому минулому їй були передані в підпорядкування міські ринки (їх називали «колгоспними»), які, до речі, й досі в багатьох випадках перебувають у сфері впливу споживчої кооперації. Тоді ж перед ними ставилося завдання продажу вирощеної та переробленої на місцях сільгосппродукції з умовою збереження відповідного цінового паритету. Очевидно, багато хто ще пам’ятає велелюдні продовольчі ярмарки, базари, комісійні магазини і т.п.

Слід зазначити, що таке співробітництво існувало не тільки у згаданих вище сферах. Сільськогосподарські підприємства в міжсезонний період були спроможними надавати споживкооперації різноманітні будівельні, автотранспортні та інші послуги, за які, звичайно, та розраховувалася. І це були додаткові робочі місця для двох суб’єктів господарчої діяльності в сільській місцевості. Додаткові робочі місця забезпечувало і збирання макулатури, кольорових металів та іншої вторинної сировини, якою нині заполонені сміттєві звалища та навколишнє середовище, особливо скляним і різним пластиковим посудом. І все це залишиться «подарунком» для грядущих поколінь, оскільки період розпаду поліетиленових пакетів, пластикових виробів складає від одного до десяти століть. Це болюча проблема не тільки для сільського життя. Тут би й знадобилася минула практика збирання вторсировини споживкооперацією, й використання її складських та інших приміщень, які нині або пустують, або передані в оренду чи продані.

Не хочу сформувати у читачів враження, що автор, який спостерігав за розвитком споживчої кооперації та брав участь у роботі її колегіальних органів, намагається малювати безхмарне минуле цієї системи. Зовсім ні. Дефіцит товарів, відсутність передових технологій, низький рівень оплати праці та інше — все це було. У чому переконаний: споживча кооперація розвивалася і її взаємодія з виробниками сільгосппродукції була фактором відносної стабільності, збереження робочих місць, наповнення місцевих та державного бюджетів, а це ключові проблеми і минулого, й нинішнього часів.

Розвиток споживчої кооперації в умовах творення нашої держави, прийняття законів про підприємства, розпаювання землі, приватизацію тощо не могли не вплинути на діяльність кооперативних під-приємств, організацій. Особливим фактором стало те, що колишні колективні сільськогосподарські підприємства перетворилися на приватні, переважно одногалузеві, з використання орендованої землі, що звузило можливості споживчої кооперації.

Кооперативні еліти від районних, обласних спілок і до Укркоопспілки, на жаль, не змогли протистояти напливу проблем та викликів часу, не сформували ініціатив, ідей, а відтак діяльність цієї системи та чисельність робочих місць у ній постійно скорочувалися. По області — це десятки тисяч.

На сьогодні можливості та здобутки споживчої кооперації залишилися в минулому, частина власності, сформованої поколіннями кооператорів, пайовиків, у вигляді будівель, приміщень передана в оренду або продана новим власникам, за винятком споруд на міських ринках, через які надаються послуги підприємцям і які є важливим фінансовим джерелом кооперативного сьогодення.

Нині успішними кооператорами залишилася хіба що невелика група керівників і працівників, яка утримується переважно за рахунок коштів від оренди кооперативного майна та надання ринкових послуг. Невже це повний занепад споживчої кооперації, світова історія якої налічує більше 200 років і яка навіть як предмет вивчалася студентами вишів, а сьогодні, як сказав мені один із за-служених професорів Львівського торговельно-економічного інституту (нині — університету) такої дисцип-ліни вже не існує? А шкода!

Хотілося б, щоб у державі прискіпливіше відстежувалися механізми виконання відповідних законів, у нашому випадку — «Про споживчу кооперацію», та через виконавчу владу, через кооперативні органи формувалися мотивовані заходи її розвитку, а за потреби — вносилися зміни до законодавства.

Іван НАСИПАНИЙ, депутат Болградської районної ради, голова постійної комісії з питань спільної

та комунальної власності територіальних громад району.