ІА «Контекст Причорномор'я»
Одеса  >  Моніторинги
ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ МОВИ МАЄ БУТИ АГРЕСИВНОЮ
20.11.2021 / Газета: Чорноморські новини / № 92-93(22311-22312) / Тираж: 8525

«Кожна людина, яка пішла з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українськи, є розтрата з української скарбниці, розтрата, яка при нинішніх умовах не повернеться нізвідки. Стоячи ногами і серцями на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю слов’янщину. І лише тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа», — писав свого часу Михайло Драгоманов.

Контраверсійна думка. Можемо скільки завгодно говорити про те, що Одеса, мовляв, таки українське місто. Але це значною мірою ілюзія. Так, воно українське назагал — у не надто широкому українському колі, де багато говориться про українську мову, звучать заклики до плекання та шанування, різні висловлювання на цю тему тощо. А як ми її утверджуємо у повсякденні, рідну мову? Як упроваджуємо в життя?

Роззирніться довкола: вулиці наших міст і містечок рясніють вивісками чужою мовою. Зрозуміло, що робота із заміни цих вивісок, табличок, об’яв і т.д. і т.п. — непроста. Але ж треба колись починати. Та й часу було подостатком. Хоча зрозуміло й те, що дуже важучі проблеми, пов’язані з вірусною бідою, заступили все інше. Та, принаймні, необхідно нагадувати урядовцям про цю проблему. А то от приїздять представники мовного омбудсмена, походять-подивляться-поговорять, та й повертаються до столиці. Яка була користь від цих відвідин — хтозна?

Наша любов до рідної має бути агресивною, твердять відомі мовознавці. Золоті слова, які анітрохи не означають примус. Ця любов має бути активною, дієвою, напосідливою. Та от біда: набута за кілька століть толерантність — наша невиліковна хвороба. Наша ментальна вада і наш ворог — вона суттєво заважає нашому поступові вперед. Нам хочеться всіх обняти, з усіма погоджуватись, нікому не заперечувати. Це позитив, звісно. Це добре, що нікого не хочеться зобидити, з усіма перебувати в злагоді. Та все ж більше потрібно твердости характеру.

Наприклад, у розмові з представником нацменшини чомусь переходимо на мову агресора. З якого дива? А може, йому якраз і хотілося б почути від вас українське слово? Багато разів був свідком подібної ситуації. «Хай буде гречка, лиш би не було суперечки» — про це треба забути. Не суперечка, властиво, а своя тверда позиція — саме там, де можна й не відчути підтримки оточення. «Єстем поляк!» — всі знаємо. Поляки не встидаються гордо про це говорити. Ну а як з гордою поставою «Я — українець»? Ми забуваємо про себе й забагато думаємо про інших. А чому б і не національний фанатизм на штиб польського, без отієї м’якости, толерантности, довірливости, які не мають жодних плюсів? На тлі мовних, територіальних, історичних претензій до нас декотрих сусідів.

Згідно з найсвіжішими дослідженнями Фонду «Демократичні ініціативи» 78 відсотків українців вважають українську мову рідною. Питання ж треба ставити ще й у такій площині: скільки відсотків користуються укра-їнською мовою щодня і всюди, не переходячи на мову агресора? А чи заходили ви до най-ближчого супермаркету чи будь-якої крамниці — властиво, з одним запитанням (не до касирок, звісно): чому всі написи разом з вивіскою — чужомовні? А нерідко й внутрішні рекламні оголошення звучать мовою агресора. Поки у місцевої влади дійдуть до цього руки, громадянське суспільство має перебирати ініціативу утвердження державної мови на себе.

Автор: Роман КРАКАЛІЯ


© 2005—2024 Інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я»
© 2005—2024 S&A design team / 0.004
Перейти на повну версію сайту