Він живе у затишному приватному будиночку неподалік від моря разом з молодою дружиною. Зранку випиває склянку води, робить зарядку. Не забуває щодня читати молитви, яких навчила бабуся. Дружина Аня, вирушаючи на роботу, завжди його цілує. Майже щодня він йде на прогулянку, щоб подихати свіжим морським повітрям. Іноді катається на велосипеді. Якщо ж погода не дозволяє, залишається вдома: слухає музику, читає книжки...

Володимирові Шевченку — 90 років. Він прожив довге, насичене подіями життя, пам’ятає Одесу до Другої світової війни, в дитинстві відчув на власній шкірі окупацію, побував в еміграції, й сьогодні, живучи на рідній землі, почувається щасливим. Людина-епоха, яка пам’ятає те, що стало історією. Буває, гортати сторінки минувшини не дуже приємно. Але це потрібно робити, щоб пам’ятати, щоб очистити пам’ять — свою, міста і країни — від болю, сорому та білих плям...

— Я народився в Одесі, і моє дитинство пройшло у Софіївському провулку, 6. Бабуся, батькова мама, у 1930-ті втекла разом з двома дітьми із села на Кіровоградщині від голоду та колективізації до Одеси. Тоді одесити не хотіли працювати двірниками, тож бабусі й дали цю «посаду» та виділили для мешкання підвал. Ліворуч — кімнатка, праворуч — закуток. У цьому підвалі я й жив, виходячи у двір раз на тиждень на одну годину.

— Чому так рідко?

— Батько був дуже суворим. З мамою вони ще до війни розлучилися, жив з мачухою, яка працювала, а тато навчався на кафедрі іноземних мов. Зі мною також займався мовами, але навіть за четвірку в школі у двір не випускав.

Пригадую такий випадок. У нашому дворі жила родина Некрасових, чоловік з дружиною. Електродзвінків тоді ще не було, дзвінок треба було крутити. Хлопці кілька разів крутнуть дзвінок, а втретє Некрасов уже стоїть із ціпком за дверима й чекає. Батько мене якраз за всі п’ятірки випустив погуляти надвір. Я вийшов, як на світ народився — вулиці не бачу, бо ж французькою займаюся, до школи ходжу… А хлопці грали якраз у розбійників, і кажуть мені: давай, подзвони Некрасовим. Я крутонув дзвінок, господар вибіг — і палицею по голові. А потім ще й батько мене відлупцював, два місяці надвір не випускав. За будь-яку провину — голову між ніг і рукою по дупі — така була мода навчати дітей в Одесі. Я кричу: «Татку, більше не буду!». А він аж до сказу доходить. Після цього випадку, коли я виходив у двір, а хлопці щось пропонували витворити, у мене зразу сльози котилися з очей. У дворі мене Нюнею прозвали... Дуже близько до серця сприймав образи. І так дотепер…

Бабуся, працюючи двірником, о дванадцятій ночі зачиняла важкі дубові ворота. Зараз там залізні стоять. Дивлюся на них — і серце крається… Були ще гвинтові сходи, гарні, старовинні. Їх також нема, прибрали. Я дізнавався — сказали, що вони були небезпечні, могли обвалитися. А куди ж поділи їх? Можна було в музей віддати… Так-от, той, хто приходив після півночі, давав бабусі гроші. Вона й спала одягненою, щоб виходити вночі. Бабуся привезла із села скриню, і туди складала зароблене. Мій брат, двоюрідний, був злодюжкою. Залазив через вікно — і до скрині. Але кришка важка, сам не втримаєш, дістати гроші не міг. А я якраз поліз по варення. Ми ж голодували до війни. Пшоняна каша, суп — більше нічого й не знав. Зустрілися ми з братом біля скрині. Він каже: «О, Нюню, давай я кришку підніму, а ти гроші дістань». Ну, я потягнув кілька пачок. Він дав мені тридцятку, а собі забрав решту. Взяв я цю тридцятку й гадаю: що з нею робити? Купити щось — як пояснити, звідки гроші? Дуже хотілося тістечок. На розі Торгової та Софіївської був магазин, де я купив три чи чотири тістечка і прямо там з’їв. 27 рублів здачі мені дали. А куди їх? На другому поверсі у коридорі стояла шафа, я під неї гроші засунув, а сусіди побачили і батькові донесли. Батько гроші знайшов, віддав бабусі, а мені потім як дав за це… Отаке в мене було життя.

— Пам’ятаєте, як почалася війна?

— Звісно. Сильно почали бомбити порт. Бомби свистять, а я під ліжком ховаюся. Батька забрали перекладачем до штабу армії, а мене віддали до мами на Ближні Млини, де вона з вітчимом зводила будинок. Вітчим також пішов на війну. Я там теж ховався під ліжком, — бомбосховищ не було, копали сховки на дві-три сім’ї. Але якби бомба втрапила, порятунку не було б ніякого...

— Бачили як до Одеси увійшли румуни?

— Мені було тоді 11 років. Вони йшли з вулиці Кордонної. Я вийшов подивитися. Попереду їхав офіцер на коні. Зупинився й питає мене: «Жидан?». Я ж французьку знав, ну й почав йому французькою щось говорити. Пам’ятаю, він зіскочив з коня, обійняв мене і навіть чимось пригостив…

Румуни прийшли, стали до нас на квартиру. Ще до війни мама свиню годувала. Але перед окупацією її зарізали, не пам’ятаю, де м’ясо поділи, а от смалець мама у великій каструлі на горище сховала… Перед приходом румунів усі магазини в місті власники покинули. Всі ходили, набирали собі краму, товарів, і згодом це багатьох врятувало від голодної смерті. Ми з мамою також пішли. Не пригадаю, що ми принесли, але коли повернулися додому, окупанти вже наварили мамалиги і їли її, заправляючи нашим смальцем із горища. «Пригощайтеся», — кажуть нам... А ще вони витягли дві голівки цукру, які мама заховала між рамами у вікнах, бо раніше на зиму вікна перекладали ватою...

По сусідству квартирував білогвардійський російський офіцер, який у 1917-у втік до румунів. Я поскаржився йому французькою. Він був такий задоволений, що я знаю французьку, прийшов, вистроїв румунів і почав питати: хто забрав? Тих, хто зізнався, змусив повзати на колінах і бив нагайкою. Половину каструлі смальцю повернули, а ось про цукор — не пам’ятаю.

Ми з мамою після цього пішли до міста, а коли повернулися, румунів уже не було. Покидаючи нас, вони помстилися: поклали пачку патронів у піддувало. Коли запалили плиту, патрони вибухнули, каструлю вивернуло, але, дякувати Богу, ми залишилися живими...

— Чим харчувалися під час окупації?

— Коли радянські війська покинули місто, зосталися військові склади. І там стільки всього було! Крупи, олія... Я перелазив через паркан і виносив, що міг. Хоча там ще охорона залишалася. Могли і вбити. Мама мене сварила за це. А коли зайшли румуни, селяни почали привозити продукти — на Привозі все було… До війни мама працювала на заводі Марті (судноремонтному). Робота була важкою — оббивати іржу із суден. А вже під час війни мама торгувала, чим могла, як й інші люди: хтось мило варив, хтось насіння продавав... Мама їздила поїздом у села й міняла речі на продукти…

— Чи працювали під час окупації школи?

— Я до школи ходив. Одразу запровадили уроки румунської, священник викладав закон Божий. Пішов до п’ятого класу, четвертий встиг закінчити до війни, з почесною грамотою, як відмінник. Румунську молитву й зараз пам’ятаю. По-румунськи я говорив легко, а ще знав французьку, російську, українську, німецьку.

— У школі добре вчилися?

— А інакше не можна було — тоді вчителі з палицею ходили. За розмови на уроці карали. Завуч був російський румун, вчителі — наші. Одна вчителька продовжувала працювати й після війни. Жінок у місті було більше, ніж чоловіків, декого з них згодом звинуватили в тому, що вони жили з румунами, тоді як їхні чоловіки воювали на фронті. Були й такі, до яких згодом повернулися чоловіки, пробачили їх, змирилися. А ще після війни декого заарештовували за те, що здавали євреїв…

— Як це було?

— У нашому будинку, що в Софіївському провулку, на третьому поверсі жила родина Срібних. У них було двоє хлопчиків і донька. Ми із Суріком і Додіком гралися у дворі в козаків-розбійників. Їхній батько був завідувачем магазину. Пам’ятаю, граємося, а їхня мама виходить і кличе: «Суріньку, йди з’їж склянку сметани!». — Я аж рота відкрив. «Мамо, дай мені спокій!» — відповідає Сурік. А вона йому: «Суріньку, мама дасть тобі рубль, якщо з’їси»... Я слухаю і думаю: може, й мені хоч щось перепаде?..

У дворі був великий підвал, і коли прийшли румуни, єврейські діти там удень ховалися. Вночі виходили, і сусіди, хто міг, приносили їм сухарі... Це було спільне горе — окупація, їх рятували всі. У нашому дворі були греки, арнаути, болгари, українці. Жили однією родиною. Туалет — дворовий, спільний кран. Пам’ятаю, як святкували дні народження — на подвір’ї ставили столи. Дітей залишали одне одному, коли йшли на роботу. Срібні були багатими людьми, спочатку відкуплялися: коли румуни навідувалися до них, щоб арештувати, то виходили дуже задоволеними. А потім у дворі оселилася одна російська німкеня і заявила німцям про цю родину: вказала їхнє прізвище і де вони ховаються.

Одного вечора у ворота подзвонили, і бабуся, вона ж — двірник, відчинила — стоять есесівці з автоматами. Запитують, де живуть Срібні. Бабуся показала, а про підвал вони від тієї російської німкені вже й самі знали. Дівчинка Срібних тієї ночі була вдома, німці її за косу з третього поверху стягували. Суріка і Додіка есесівці забрали, а потім віддали румунам. Тримали їх на Херсонській: там, де нині школа, була комендатура. Срібні якось дістали документ, що вони вихрести, і хлопчиків відпустили. Вони ховалися, їх квартиру зайняли, а коли прийшли радянські війська, Срібні заявили на бабусю, що вона, мовляв, їх видала. Бабусі дали десять років таборів. Повернулася вісімдесятирічною. Розповідала, що коли хтось утікав, їх усіх виганяли і ставили на снігу на коліна, доки тих, хто втік, не знайдуть...

— Чи доводилося бачити, як євреїв гнали у гетто?

— Так. Коли їх гнали, матері намагалися відкинути дітей, бо знали, куди їх ведуть. Роззяви стояли, дивилися, а що вони могли зробити? Румунська охорона йшла. Спроби врятувати були, але за це вбивали і дітей, і матерів. Гнали на Слобідку, потім звідти євреїв вивезли до таборів, а на Слобідці, у психлікарні, тримали полонених. Німці хитро зробили — тримали бранців у дуже тяжких умовах, а потім, коли з’явився Власов, запропонували їм до нього приєднатися, щоб покінчити з більшовиками. В ощадкасі на Садовій, ріг Преображенської, був мобілізаційний пункт власівців, і я знаю, що багато хто до них переходив.

— Чи люди розуміли, що євреїв убиватимуть?

— Чесно скажу: було не до євреїв. Голодний рік почався, на вулицях валялися здуті трупи — я сам бачив біля Привозу, на Молдаванці. А якщо й розуміли, то що могли вдіяти? Кожен мав свої проблеми, кожен боявся не за євреїв, а за себе…

— Більше переховували чи більше здавали євреїв?

— По-різному було. Я можу тільки за свій двір говорити. Цікаво, що та німкеня, яка здала сусідів і поїхала з румунами, потім повернулася і працювала у нас на Левітана паспортисткою. Під час окупації вона мала повні переваги: німці до неї приходили, пиячили, гуляли. А сама вона не працювала. Після війни у паспортному столі я її впізнав, а що їй скажу? Я ж від неї не постраждав. До того ж якось змогла повернутися. Гадаю, що вона була завербована. Почувалася спокійно при радянській владі...

— Що ви чули про партизанів?

— З нашого будинку на Софіївській також були партизани, але це лише назва. Насправді вони нічого не робили, хоч і пишуть, що підривали і таке інше, але вони там просто відсиджувалися, у катакомбах. З нашого будинку був один Ваня, який утік з армії, дезертир. Коли радянські війська були на підході, Ваня пішов у партизани. І таких було багато.

Румуни були страшенно озлоблені на моряків, називали їх «чорною смертю». Частина моряків залишилася в Одесі, і коли їх вели Водопровідною, вони були голодні, в жалюгідному стані. Їх загнали на канатний завод, там згодом і розстріляли. Помилування морякам не було...

— Ви пам’ятаєте, як підірвали комендатуру на Енгельса?

— Так. Терор був потім страшний. Просто на вулицях забирали людей і розстрілювали. Дорослі розповідали, що дуже багато було трупів. А євреїв після цього вибуху погнали на третю станцію, на Порохові склади. 25 тисяч спалили живцем.

Ми з мамою жили неподалік, і старші хлопці покликали мене туди, щоб збирати золоті зуби, які залишилися у попелі... І я пішов. Пам’ятаю величезний зал, стіни — це був цегляний склад. Зайшов усередину — не хочу навіть згадувати… Там було жахливо, попелу по кісточки. Нас було десь шестеро хлопців. Я знайшов срібний протез, приніс додому, мама на мене як накинулася: «Поверни їх зараз, щоб цього нещастя в квартирі не було!.. Не знаю, хто що знайшов, але рідні всіх погнали віднести все назад.

За Кордонною, де ми жили, була густа лісосмуга. Коли румуни відходили, то зігнали туди людей і розстріляли в окопах. Наші прийшли у квітні, а в травні ми там гралися і знайшли трупи, що виднілися із землі. Згодом долучився завод Січневого повстання, віднайшли 86 трупів і зробили братську могилу, поставили пам’ятний знак, на якому було написано: «Тут поховані жертви румунсько-німецьких окупантів». Я поїхав працювати на Камчатку, а коли повернувся — вже будинок там зведений. І пам’ятник — в іншому місці. І слів про «румунських окупантів» нема, бо румуни — вже брати...

— Як люди взаємодіяли з окупантами?

— Дехто був дуже задоволений. Я маю на увазі не євреїв, а решту. Вони дали змогу торгувати, як і чим хочеш, — люди ожили. За радянської влади — колгосп зранку й до ночі. А тут — свобода. Хочеш — відкривай бадегу, аптеку, гастроном. Мій знайомий, який робив інструменти для Філатова, відкрив на Дерибасівській аптеку. Мій дядько Ваня, без ока був, на війну його не взяли, на Ніжинській відкрив годинникову майстерню. Румуни навіть давали кредити на відкриття бізнесу. За них торгівля йшла повним ходом. Моя тітка пекла булочки для ресторану Петра Лещенка у провулку Чайковського. Там на другому поверсі була величезна зала, столи. Зал був повний, постійні оплески. Лещенко співав російські пісні. І його дружина в тому концерті виступала, грала на акордеоні. Вона потім виїхала з Лещенком до Румунії, і її там заарештували...

— Які були у вас, хлопчаків, розваги?

— У пожежу грали. Складаєш монети одна на одну, відходиш убік і кидаєш п’ятак. Усе складене вгору, а бити треба так, щоб випав «орел». Хто ближче влучив, той кидає першим. Усе, що «орлом» нагору, — забираєш. У піжмурки грали, в козаків-розбійників. Ще прив’язували порожній гаманець на мотузку, чекали, доки перехожий на тротуарі захоче підібрати, і тягли за ниточку…

— На море ходили?

— На 10-у станцію. Я плавати не вмів, а на 10-й було мілко. Я ж після підвалу був, як біла ворона, але потім відчув волю. Хлопці тоді торгували цигарками «Романія маре», я якось одну закурив, й ось мені 90 років, а я не переношу навіть запаху, коли хтось палить.

— А що особливо запам’яталося з тих літ?

— У мами була знайома на Ніжинській, її звали Домна. Вона та інші жінки до нас приїжджали з торбами. Мама була доброю, накладе їм у торби городини, фруктів, всього, що вродило. Вони її цілують-обіймають. А коли навесні город копати, то їх нема. А мене мама копати змушувала. Одного разу вони приїхали, а я в кожну сумку цегли поклав. Потім, бачу, не приходять. Мама каже: «Щось Домни не було давно».

Пішла на Ніжинську, дізнатися, чи все гаразд. А Домна каже: «Іди ти зі своєю цеглою!». Загалом, мама нічого не зрозуміла, але з ними порвала. Я спокійно копав город, і ніяких торб уже не було.

Румуни кінотеатри відкрили. На Степовій — «Серп і молот», а як він тоді називався — не пам’я-таю. Від маминого чоловіка залишилася шапка, і я в цій шапці захотів покрасуватися серед пацанів. Дивимося кіно, і раптом з мене цю шапку зривають. Прийшов додому — шапки нема. А в нас був сусід-злодій. І він усе розпитав, разом зі мною пішов у якийсь підвал, усіх розніс у цьому підвалі, й шапку мені віддали.

— А чи правда, що румуни відкривали церкви?

— Так. Багато церков. Ми на свята до церкви ходили, на Другому цвинтарі. Моя друга бабуся, яка працювала в останнього Дерибаса, навчила мене 12 молитвам...

— Бабуся працювала у якогось Дерибаса?

— Олександра. Він жив там, де була потім ювелірна фабрика. Його сина з якоїсь причини заарештували. З в’язниці принесли синову білизну — все у крові. І він не витримав, помер. Бабуся про нього добре згадувала. Ось це ложечка Дерибаса, він подарував бабусі цілий набір. Ось фотографія: це бабуся і Дерибас, тільки вона змусила мене вирізати його, щоб не було неприємностей. Вдові Дерибаса румуни за розпорядженням міського голови Пинті платили підвищену пенсію…

Пам’ятаю, як Пинтя на Привозі з нагаєм ганяв спекулянтів. Жив у резиденції на Пироговській. Охорона була у нього. Пригадую також, як у якесь румунське свято він виступав на Соборній площі.

А ще бабуся була добре знайо-ма з Марцинковським, тим, що робив інструменти для Філатова. Він казав: «Якщо Вовочка отримає п’ятірки, нехай прийде». Він жив на Торговій, ріг Херсонської. Я приходив, він давав мені 10 карбованців. Його вбили, коли прийшли росіяни, через те, що тримав аптеку при румунах.

— Пам’ятаєте, як наші повернулися?

— Я зустрічав їх. Перших побачив на Приморському бульварі. Вони вийшли з порту, піднімалися Потьомкінськими сходами. Зустрічали їх не дуже. Мало було народу. Були раді, але після румунів усе було складно. На форсуванні Дністра люди гинули, як мухи. На Чижикова був шпиталь, там, де зараз педаго-гічний інститут. І поранених було повно. Вони своїм родичам розповідали, що їх безжально кидали на смерть. Одеситів визволителі мало не поголовно вважали зрадниками. Закликали всіх до армії й посилали у м’ясорубку. Одеса завжди була більмом для Росії. І зараз так само.

— Як склалося ваше життя після війни?

— Коли скінчилася війна, пішов вчитися у ремісниче училище на бондаря. Тоді все було у бочках: халва, скумбрія, соління, спиртне… Спочатку мене взяли на консервний завод Ворошилова. Потім пішов на коньячний, працював також на горілчаному і на пивзаводі. У 1980-ті разом з дружиною виїхав у Німеччину, вона була німкенею за походженням…

— Чому повернулися?

— Я марив Одесою... Жив у Баварії: Мюнхен, Штутгарт. Я з глузду з’їхав, поки чекав дозволу на повернення. Пішов до психіатра. Він каже: «Хвороба туги за Батьківщиною не лікується. Ностальгія. Серце ти не змусиш забути. Серцю не накажеш». Дав мені пігулки на десять днів і порадив ходити гуляти й намагатися не думати про Одесу. Руки-ноги були ватними. А коли я врешті повернувся, євреї стояли ночами в ОВІРі у чергах, відзначалися, щоб виїхати. У мене був знайомий лікар Абраша. Він питав мене: «Їхати чи ні?». Я кажу: «Аякже, звичайно, треба їхати. Тільки так ти дізнаєшся, чи приживешся там, чи ні». Він спочатку, після від’їзду, своїм знайомим розповідав, що в мене дах поїхав. А потім, через три-чотири роки, повернувся сам. Я не шкодую, що повернувся.

— Це любов до Одеси чи країни?

— До Одеси. Саме до Одеси. Хоч вона вже зовсім не та, що була. От ви записуєте мою історію. Навіщо? Молодим зараз це не цікаво. У них зовсім інший час та інші інтереси. Але хто не знає минулого, не знає й майбутнього. Хіба не так?

Інтерв’ю записане у рамках проєкту «Хранителі часу онлайн» за підтримки Forum ZFD.