Український рік починається днем народження Степана Бандери. Хоч багато хто ще й понині цього не усвідомлює… Того вечора, 1 січня, попри некруглу дату, представники Народного руху України, Національного корпусу, інших організацій націоналістичного спрямування та чимало тих, хто в ці дні згадує про людину, котру зчаста називають Провідником нації, прийшли, вже традиційно, до пам’ятника Тарасові Шевченку. А куди ж іще приходити українцям у дні національного самоствердження, для відзначення важливих дат? Можна сказати: без Шевченка не було б і Степана Бандери. Як не було б і Степана Бандери без героїв Визвольних змагань, без Петлюри, Мазепи… Довгий тут може бути перелік…

Зібралися біля пам’ятника, назагал, молоді люди — саме вік, якому брати на свої плечі відповідальність за незалежну державу, провадити її у європейське майбутнє. Говорили про Степана Бандеру — про його життєпис та його виняткове значення для української національної ідеї, виголошували гасла, співали; свіжий вітер з поблизького моря обвівав прапори — державні та чорно-червоні, кілька традиційних смолоскипів розганяли вечірню сутінь…

За передсвятковими клопотами, вакцинуванням-невакцинуванням, блуканнями поміж трьох празникових ялинок — живою, пластиковою і ще якоюсь, між воєнно-політичними новинами та нав’язливими «Сватами», ми таки забули про день народження Степана Бандери. А дарма. Надто — у зв’язку з останньою тезою в цьому переліку (який можна продовжити, звісно, бо чим лише не переймається нині наш сучасник!). Бо не має значення, чи буде в хаті дух саме зеленого деревця, але дуже важливо, щоби там постійно був український патріотичний дух. Бо українці — за Бандерою — це ті, що живуть Україною, не за національною ознакою, але з українською ментальністю. Бо в УПА воювали, поряд з українцями, також і євреї, і грузини, і туркмени, й поляки, і вірмени, і було їх там немало, про що є мемуари і спогади. Бо, нарешті, Степан Бандера — це саме та людина, або, якщо так буде зрозуміліше, це той символ, котрий якраз і спроможний об’єднати українців для рішучої відсічі ворожим зазіханням на нашу країну.

Згадаймо, що цей самий агресор був не менш нахабним і в часах навчання Степана Бандери, формування його характеру борця та ідеолога українського націоналізму, який — за Бандерою — тотожний незалежній, самостійній, суверенній Українській державі. Називаємо його Провідником не лише тому, що очолював ОУН — політичну організацію, створену тими, хто зазнав поразки від цього ж самого ворога. Котрий завше прагнув знищити будь-які прагнення українців до самостійности, проковтнути Україну як незалежну державу, котрий завжди хотів бачити українців покірними та слухняними. Степан Бандера та його соратники навчали українців, як протистояти цим намірам, як визволитись, як стати, врешті, єдиним організмом, здатним до перемоги над ворогом. І цілком закономірно наші захисники на сході України незрідка називають себе бандерівцями, відчуваючи свою духовну єдність з ним у протистоянні з ворожою силою. Він був і з тими, котрі в тривожні дні Майдану відстоювали наш цивілізаційний вибір й українські національні цінності. Попри всі неймовірні міфи про нього, живучі й повторювані вже у наш час. Один з них: нібито Степан Бандера співпрацював з нацистами. Це попри те, що він майже всю війну просидів у нацистському концтаборі, відмовившись від співпраці навіть після визволення (до слова, за сприяння Павла Скоропадського).

Степан Бандера навчав українців бути справді українцями і в часах міжвоєння, і в пізніших роках, і навіть по тому, коли той самий ворог підступно знищив його самого — далеко від Батьківщини, під прибраним ім’ям. Вбили як символ, котрий часом небезпечніший від цілого війська, і це — саме той приклад. Згадаймо: нема людини — нема проблеми. Той, хто придумав це, він же й підіслав убивцю. Не якогось там гебешника, а українця-краянина, у котрого, до того ж, дві сестри були дійсними членкинями ОУН. Згодом, звісно ж, убивця здався владі, не витримав, певне, докорів мерзенної душі, а головно — рятуючи свою шкуру, бо розумів, що і його знищать: відома метода ліквідовувати живих свідків злочинів…

Покоління Степана Бандери знало, що таке незалежність України — за це боролися їхні батьки. До слова, батько його, священник, був свого часу капеланом Української Галицької армії. Тож його покоління отримало українське виховання, ті молоді люди з дитинства почувалися українцями… Коли ж сьогодні лунають, і нерідко, нарікання — скажемо так, м’яко — наших громадян на свою державу, на незалежність, то варто замислитися: що закладають вони цим у душі своїм дітям, онукам… Котрим невдовзі будувати далі свою державу…

Патріотична молодь, котра 1 січня зібрала людей біля пам’ятника українському Пророкові, точно знають, як це робити.