РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ ПРІГАРІНА О.А., ФЕДОРОВОЇ А.І. «РУССКИЕ СТАРООБРЯДЦЫ ОДЕССЫ: ЕТНОКОНФЕССИОНАЛЬНОСТЬ В УСЛОВИЯХ ПОЛИКУЛЬТУРНОГО ГОРОДА» (ОДЕССА — ИЗМАИЛ: «ИРБИС», 2020)

Останнім часом урбаністика привертає дедалі більшу увагу вітчизняних дослідників. Не є винятком й історія Одеси.

Місто завжди відрізнялося своєю поліетнічністю та поліконфесійністю, а також толерантним ставленням до представників різних етноконфесійних груп. Монографія доктора історичних наук, професора Олександра Анатолійовича Прігаріна та кандидата історичних наук, доцента Алли Іванівни Федорової присвячена російським старообрядцям Одеси, які, як зазначають автори, ніколи не були «на полях» історії міста. Дослідники підкреслюють важливу роль старообрядців та вихідців зі старообрядницьких родин у становленні Одеси: вони були першими міськими головами (Андрій Фатісович Железцов, Ларіон Федорович Портнов, Іван Іванович Мігунов та ін.), збудували одну з перших двох кам’яних церков міста, активно розвивали торгівлю (наприклад, Авчиннікови та Протасови облаштували торговельні ряди), налагоджували промислове виробництво та будівельну справу.

Робота ґрунтується на широкій історіографічній та джерельній базі. Автори залучали архівні документи, матеріали періодичної преси як старообрядців, так і офіційних видань, візуальні джерела, свідчення самих старообрядців.

У першій главі «Загальна історико-етнологічна характеристика російських старообрядців: мобільність та міграції як релігійна модель» зроблено короткий огляд виникнення старообрядни-цтва, означено його особливості, підкреслено, що через утиски, жорсткі переслідування, заборону сповідувати віру дідів-прадідів старообрядці змушені були тікати на окраїни, а згодом і за межі Російської імперії, з’ясовано шляхи переселення та центри локалізації старообрядництва, у т. ч. у Причорномор’ї, показано його тісні взаємозв’язки з придунайським регіоном. Не оминули автори й питання становлення старообрядницької ієрархії у Білій Криниці.

Друга глава має назву «В умовах переслідувань та утисків: формування старообрядницького населення Одеси в перше сторіччя міста». О. Прігарін та А. Федорова звертають увагу на те, що перші старообрядці-купці оселилися ще в Хаджибеї, до офіційного заснування Одеси. Окрім купців, селилися на цій території й селяни-втікачі з російських губерній, а також «вихідці з-за кордону» (Польщі чи Молдови). Уже в 1795 році у місті функціонувала старообрядницька каплиця. Але офіційно влада дозволяла існування лише єдиновірської церкви, тому впродовж ХІХ століття, як зазначають автори, старообрядці Одеси будували, а потім «втрачали» внаслідок передачі в єдиновір’я такі храми: Покровський (на Олександрівському проспекті), Успенський (сьогоднішній кафедральний собор на вул. Преображенській), Михайлівський і Петропавлівський (на Молдаванці) та ін.

У другій третині ХІХ ст. частина колишніх успенських парафіян-старовірів заснувала общину з каплицею поблизу Привозу (Покровська). Її старостою був відомий купець, що займався торгівлею рибою, Антон Кузьмич Дубінін.

Старообрядці не раз потрапляли в поле уваги вищих чиновників. Особливо активізувалися дії щодо збору відомостей про «розкольників» (так їх називали в офіційних документах) у 1850-х роках. Це обумовлювалося, по-перше, прикордонним положенням Одеси, тому в старообрядцях вбачали потенційних агентів вірогідних противників Росії — Османської та Австрійської імперій, по-друге, за-снуванням у 1846 році Білокриницької старообрядницької ієрархії, що також не давало спокою ро-сійському урядові. Так, на 1857-й у місті було виявлено чотири «розкольницькі молитовні»: каплиці поповців — на Преображенській вулиці та в будинку купців Микити і Никифора Кондрашових біля Кінної площі; молитовня безпоповців-пилипівців на цегельних заводах у будинку Микити Аксьонова та молитовня федосіївців у будинку міщан Васильєвих. У результаті цих перевірок молитовні у будинках Кондрашова та Васильєва були закриті.

«Золота ера» одеських ревнителів «древнього благочестя» (1890 — 1930-ті роки) — таку назву має третя глава. Якщо відомий апологет старообрядництва Ф. Мельников під «золотим віком» розумів період 1905 — 1917 років, то автори монографії доводять, що в ліберальній Одесі цей період почався наприкінці ХІХ ст. і тривав до знищення Покровського храму.

Із 1897 року при Покровській церкві в Одесі проживав єпископ Одеський і Балтський Кирило. Саме за часів його служіння відбулося примирення неокружників (яким він був) та окружників. З метою зближення окружників з неокружниками в 1905-у в місті була облаштована й окружницька старообрядницька церква Святого Миколи Чудо-творця у будинку купця Дмитра Ларіонова на Успенській вулиці. Священником був поставлений о. Петро Матасов (1905 — 1909).

З того ж таки 1905-го в Покровський церкві служив о. Стефан Кравцов, майбутній ізмаїльський єпископ, а згодом і білокриницький митрополит Силуян.

У цей період і справді відбувається розквіт старообрядництва. 20 березня 1911-го архієпископом московським Іоаном (Картушиним) був освячений новий Покровський храм на розі Малої Арнаутської та Преображенської вулиць, що споруджувався впродовж чотирьох років з ініціативи члена ради старообрядницької общини, гласного міської думи Микити Івановича Тюріна. 14 лютого 1910-го при цьому храмі урочисто відкрито приходське першокласне училище для старообрядницьких дітей.

У четвертій главі «Від окупаційної свободи до атеїстичної залежності: одеські долі радянського старообрядництва» простежується становище старообрядців у нових реаліях.

У 1942 році румунська окупаційна влада виділила старообрядцям будинок колишньої синагоги замість знищеного в 1934-у чудового храму. Це приміщення старообрядницька община займає і сьогодні.

Під час окупації і до 1952-го священником у церкві був о. Авраамій Катанков, після нього — о. Іоан Сичов з Ізмаїла.

Автори показують, як старообрядці міста — і поповці, і безпоповці —прилаштовувалися до нових умов. Коли в 1975 році на вул. Фрунзе (нинішня Балківська) був зруйнований будинок, де відбувалися моління пилипівців, наставник общини до-клав чимало зусиль, щоб община продовжувала існувати — для молитви люди збиралися в його власному будинку.

На сьогодні, як констатують О. Прігарін та А. Федорова, старообрядці-безпоповці в Одесі припинили своє існування; поповці продовжують функ-ціонувати. Хоча на початку ХХІ ст. останнім довелося відвойовувати приміщення храму в боротьбі із ЗАТ «ФК «Чорноморець», керівники якого хотіли реконструювати район Привозу й існування тут церкви не входило в їхні плани.

Ґрунтовний текст монографії супроводжується візуальними ілюстраціями — фото, листи, документи тощо. Автори яскраво показують, як здавна перетиналися долі старообрядців Одеси та Бессарабії.

Мова видання — російська, що можна пояснити, передусім, аудиторією, на яку орієнтувалася робота. Загалом монографічне дослідження О.А. Прігаріна та А.І. Федорової характеризується структурованістю, методичною завершеністю, чіткістю зроблених висновків. Хочеться відзначити високу наукову культуру викладу матеріалу, логічну послідовність та системність у вирішенні поставлених завдань.

Вважаю, що монографія є серйозною та завершеною науковою працею, яка зацікавить не лише фахівців, старообрядців, а й широкий загал читачів.

Слід зазначити, монографія О. Прігаріна та А. Федорової «Русские старообрядцы Одессы: этноконфессиональность в условиях поликультурного города» вже встигла отримати визнання на книжкових форумах та фестивалях. Вона відзначена дипломом лауреата конкурсу «Краща книга виставки-форуму» в номінації «Наукове видання» на ХХІІ Всеукраїнській виставці-форумі «Українська книга на Одещині» (Одеса, 21 — 23 травня 2021 р.) і дипломом «Наукові видання» XVIII конкурсу «Одеса на книжкових сторінках» у рамках ХХV Міжнародного книжкового фестивалю «Зелена хвиля» (Одеса, 5 — 8 серпня 2021 р.).